– А я, Надіє, живу без жінки уже 2 роки. Померла моя дружина. Зате у мене є донечка. Галинка. Їй 6 років. Вона гарна, розумна, але… Без мами. Дружину я собі знайшов би. Або й так без одруження перекантувався б. Тепер з тим не проблема. А от дитині потрібна мати. А це не просто. Приглядаюся до жінок. Спостерігаю – і не бачу такої. Нема! А побачив вас – і зрозумів: є така жінка. Це ви, Надіє. От бачите, давав собі слово, що на курорті тих розмов починати не буду, а не втримався.

– Все це дуже серйозно.

– Так. Не те, що курортні теревені. Я від вас не вимагаю конкретної відповіді негайно. Це вам скорше тема для роздумів. А ви думати любите. Це я спостеріг.

– Я навіть не знаю, що вам на те сказати. Це така несподіванка…

– Поки-що казати нічого не треба. Але прийде час – і треба буде вирішувати.

– Воно б нічого. Та я не мала своїх дітей, а тому… Не знаю, як це в мене вийде. Я не знаю, як з чужою дитиною поводитися.

– Це вже буде не чужа дитина, а ваша.

– Розумію. Але чи захоче вона стати моєю?

– Треба, щоб захотіла. У вас це вийде. До дітей треба з щирістю, як до дорослих, тільки ніжніше. Та ви ще можете і своїх дітей мати. Вибачайте,  я знаю, що у жінок про вік не питають. Але скільки вам?

– Мені 35.

– Ще цілком.

Надія спаленіла, але у темряві це було непомітно. Якось по-особливому урочисто гриміли цикади.

«І чого вони так кричать? А може вони щось знають? Ні, дурниці. Нічого вони не знають. Бо я й сама ще нічого не знаю».

– І чому в Криму такі темні ночі?

– Тому, що тут у день так багато сонця.

– А я хотіла б жити тільки в себе на Львівщині. І люди у нас добріші, і зелень свіжіша, і квіти у нас пахнуть. А тут квіти чомусь не пахнуть. А якщо пахнуть, то пилюкою. А може сонце весь їхній аромат випиває?

– Може.

Він посміхався. І це було добре. Вони вже були на території санаторію. Коли розходилися, Петро Іванович Надію вперше поцілував. Це був поцілунок не пристрасний, а стриманий, трепетний, сповнений якихось особливих не курорних емоцій.

Увійшла в палату, а Уляна вже тут. Складалося враження, що ця дівчина ніколи не буває байдужою. От і зараз вона була емоційна, збуджена, наче її щойно засватали.

– Ми помирилися. Уявляєш?

– Я рада.

– Надійко!

Вхопила ошелешену товаришку і закружляла з нею у кімнаті.

– Е, Улясю, я бачу, що ти закохана.

– Закохана? Може. А ти ні?

– Не знаю. Може ні. А може й так…

– І що ж він? Нічого?

– У нього, Улясю, дитина. Дружини нема, а дитина є.

– Е, Надіє, діло швах.

– Чому швах?

– Бо дитина – це знаєш… Я б на таке не пішла. Нехай би вже краще платив аліменти. Віддав, що належить, – і маєш спокій.

– Ні, Улясю, ти не права. Дитина – то не спокій. Про неї однак треба турбуватися. Знаєш, я б погодилася на дитину.

– Ну й дурна. Ще б своїх могла народити. А то не зрозуміло, чи він шукає собі дружину, чи няньку-попелюшку, щоб йому дитину гляділа. Хитрі ті чоловіки.

– Ні, я про таке не думаю. Я б погодилася. А що, коли дитина не прийме? От не захоче. І що тоді? А він такий, що в супереч не піде.

– Ет, Надіє, це морока. Треба шукати вільного. Ай, Надіє, ну тебе! Знову ти звела на сумне. У мене сьогодні такий настрій… Давай вип’ємо шампанського.

– Шампанського? А де ти його зараз візьмеш?

– А я передбачлива. У мене є.

В Уляниних очах застрибали бісики. Ні, було в ній щось таке… Запальне, заворожуюче, гіпнотичне.

– То давай вип’ємо. Скажи чесно: є привід?

– Ой, боюся щось сказати. Здається, що є. Ми, здається, звідси поїдемо разом.

– То я тебе вітаю.

– Не знаю, як ти, а я думаю так, що не обов’язково все це оформляти офіційно. Для чого? Щоб потім оформляти розлучення? Ну скажи. Таких пар зараз багато.

– Не знаю. Але я консервативна. Я за шлюб, як годиться.

– А я ні.

– А що, коли діти?

– А я дітей заводити не збираюся. Зайва морока. І то не нарік, а вважай на все життя.

– Так. Діти – то складно. Але без дітей життя якось… Втрачає сенс.

– Отаке зверсти! Втрачає сенс! Хіба сенс життя у тому, щоб дітям носи витирати? Та живи, поки молода. А там – як буде.

– Послухай, а де він в тебе працює?

– А хто зараз працює? Ніде не працює.

– То зле, Уляно. Дуже зле. А може він, ти пробач, навмисне таку шукає, аби його утримувала.

– Ет, якби я стала над всім задумуватися та все зважувати, то я б і шампанського не пила. Влаштується де-небуть.

– А як не захоче?

– Що значить «не захоче»? Накопаю – та й з кінцями. У мене розмова коротка.

– Ой, Уляно.

– А твій професор десь працює?

– Так, працює. Вчителем фізкультури. Правда, в сільській школі. Але і я не з міста. Так що… Та я шампанське пити не спішу. Бо хто ще знає, як з дитиною.

– Так, у тебе складніше. Але не псуй мені настрою. Давай вже пити шампанське.

Випили. А потім за північ розмовляли про життя-буття. Це були дві абсолютно протилежні жінки, але щось їх таки єднало, щось у них таки було спільного. А що? Мабуть, жіноча доля, у кожної своя. Але кожна з них конче прагнула жіночого щастя.

 

Та все колись закінчується. Перебування в санаторії також. Спершу поїхала Уляна зі своїм кавалером. І як там у них складеться? Того не могла передбачити жодна ворожка. Настала черга їхати і Надії. Петро Іванович провів її до поїзда і на прощання сказав:

– Не сумую, бо незабаром зустрінемось.

А Надії чомусь було сумно. Не можна сказати, що вона не вірила Петрові Івановичу. А що там вірити чи не вірити? Він їй нічого не обіцяв. Він хотів бути з нею, але ще була дитина. Уляні Надія не заздрила. Вона б так не змогла. Але це таке. Кого що влаштовує. Надія хотіла мати сім’ю. А якщо ні, то не мати нічого.

Мама пильно заглядала їй в очі, наче в тих очах можна було щось прочитати. А може й можна було. Вони були усміхнені, а ще в них світилося щось таке, що могла розгадати тільки жінка.

– Ну, як відпочивалося?

– Та добре. Головне – з погодою повезло. Кожного дня на морі. Жоден день не пропав.

– А компанія?

– Теж нормальна.

– Було хоч з ким поговорити?

– І поговорити, і потанцювати було з ким. А може ще таке статися, що я і заміж вийду.

– О, з того треба було починати, а не з погоди. І хто ж він?

– Вчитель, мамо. Вчитель фізкультури.

– Але, дочко, не йми віри на слово. На курортах, знаєш…

– Ні, мамо, цей чоловік порядний.

– Вони, дочко, на курортах всі порядні.

– А йому нічого не залежало. Він до мене з таким всяким не чіплявся.

– А воно, знаєш… Чіпляється – зле, не чіпляється – також зле. І вже не знаєш, що краще, а що гірше. Теперішні чоловіки… Словом, всяке буває. Та то себе покаже, якщо він тут-таки все не забуде.

– Не забуде, мамо. І незабаром приїде.

– Ти в мене, доню, така доросла і така ще наївна. Ну-ну… Як кажуть, дай, Боже, нашому теляті та вовка з’їсти.

 

На щире здивування матері та й самої Надії через тиждень вранішнім поїздом приїхав Петро Іванович. Приїхав так, наче жив він тут уже давно, просто був у відрядженні. Надіїна мати була приємно вражена його інтелігентністю і вмінням себе поводити.

– Це ж, мамо, все-таки вчитель, – притишено казала Надія, вештаючись з матір’ю на кухні.

За сніданком Петро Іванович сказав, що довго гостювати не збирається.

– Я приїхав, щоб забрати Надійку і повезти її до себе на Полтавщину, бо без того ми нічого не можемо вирішувати. Все буде залежати від моєї Галинки. На конфлікт я іти не можу.

– То може тоді й не варта нічого починати, – якось нерішуче втрутилася мати. Їй видалося дивним, що такий статечний чоловік ставить себе в залежність від дитини.

– Як би ви своїй дитині няню наймали, тоді я ще могла б вас зрозуміти. А ви собі дружину шукаєте.

А що на те могла сказати Надія? І їхати їй не хотілося, і не їхати вона не могла.

– Так що, мамо, хвилюватися не треба. Я ще може й ні з чим повернуся.

– А я н атвоєму місці зовсім би не їхала. Для чого та дивоглядія?

– Ні, мамо, я поїду. Але ви тут нікому нічого не розказуйте, щоб з мене потім не сміялися.

Петро Іванович почувався ніяково: ото сватач. Чи підійде, чи не підійде… Тепер він сам собі видавався смішним. Раніше був певний, що він робить правильно, а тепер… Ну в яке становище він ставить Надію? Це виглядало несерйозно. Було соромно перед Надіїною матір’ю. Ото придумав! Але треба було вже якось визначатися. Тепер він вже засумнівався: чи правильно робить, що своє життя ставить в залежність від дитини? Не знав тепер нічого. Але був рішучий в одному: він мусить Надію познайомити з Галинкою. Та й з мамою врешті-решт. Вирішили не тягнути. Завтра ж і виїдуть.