Наступного дня десь біля полудня до Дарининої хати прибіг хлопець – синок Іванового сусіда Миколи, переляканий і блідий.
– Цьоцю Дарино, ідіть скоренько. Там ваш дядько Іван…
– Що дядько Іван?
– Не знаю. Мене тато за вами послали. Дядько Іван ще нині не вставали. Лежать, в стелю дивляться, ні з ким не розмовляють. Корови рують, коні іржуть, ледве стайню не розвалять, свині кричать, кури, качки та індики ще й досі зачинені. Словом, дурдом. Тато мене за вами послали.
– Зараз прийду.
Та й кинулася мити руки. Чисту хустину накинула – та й побігла. Все було так, як розказував хлопчина. Не заходячи до хати, кинулася наводити лад в господарстві. Коням всипала вівса, поклала сіна. Напоїть вже потім. Випустила і нагодувала дробину, дала свиням. Хапалася, не знала, за що найперше братися.
«Господи! Корови ж! Царице Небесна! Недоєні ж!»
По недовгім часі все затихло, а Дарина з дійницею свіжого молока увійшла до хати.
– Доброго дня, – привіталася до Івана. Повернув голову, але не відповів.
– Ти що, Іване, оглух? Доброго дня кажу.
– Ага, доброго, – голос хрипкий, як не його. – Та де той день в біса добрий? Нема, Дарино, добрих днів. Нема. Минулися. Є самі тільки колгоспи.
– Та не гризися вже так, Іване. Що буде людям, те буде й нам. Не ми перші, не ми останні. Треба жити, як Бог смерті не дає.
– А нащо жити, Дарино? Нащо?
– Як то нащо? Бог дав нам життя – то треба жити. Чого ти зранку не встав, не попорав худобу та дробину не випустив? Хіба ж так можна?
– А-а, нехай здихає к чортовій матері.
– Тьху на тебе! Як тобі язик повертається таке казати? Ти ж господар.
– Був господар, Дарино. Тепер калхознік.
– Іване, я наллю тобі свіжого молока. Випий, доки я що-небудь зварю. Бачу, у тебе тут нічого звареного нема.
– Нема. А хто мені мав наварити? Жінка мене покинула, поле мені забрали, коні, воза і весь реманент треба віддати. А ще якийсь скурвий син, бандит, в морду б’є, калічить, зуби мені вибиває. І то при владі, при представниках з району. Кому скаржитися? На кого? А ти кажеш: треба жити. Нащо жити?
І відвернувся до стіни. Ледве умовила Дарина щось з’їсти. А потім замовк і вже більше нічого не казав. Вже як вона його не розраджувала, як не умовляла – даремно: лежав і мовчав.
Так минуло кілька днів.
– Іване, встань та дай мені зерна і грису, бо нема чим дробину та свиней годувати. Та й овес закінчився.
– Візьми… В коморі. Он ключі. Коні нехай більше сіно їдять. Зараз вівса нема чого їм давати – і так до роботи не йдуть. От підуть в калхоз – там і соломи не будуть мати. А-а, давай овес, нехай хоч наїдяться, нехай пам’ятають, що мали доброго господаря.
І витер сльози.
– Встань, Іване. Сам іди до комори, дай мені що там треба, щоб потім не казав, що я в тебе щось там покрала. Дай краще сам, своїми руками.
– Е, Дарино, тепер бери, що собі хочеш. Тепер мене те не обходить.
– А чого це раптом тебе перестало обходити?
– Бо так. Перестало – та й усе. Про мене, бери тепер все, що хочеш, та й неси своїм голо… Своїй родині. Дурний я, Дарино, був. Тепер бачу, що дурний. Не прогуляв, не змарнував, пива собі шкодував випити – дбав за поле, за коні, хотів, щоб все в мене було, а прийшов чорт нетрудний і все хоче забрати. Нехай бере, але я вже того бачити не буду. Я, Дарино, скоро умру. Будеш, Дарино, вдовою.
– Що ти мелеш? Чого ти маєш вмирати?
– Не припам’ятовуй мене, Дарино. Я знаю, я відчуваю, що скоро умру.
– Скажи, Іване, в тебе щось болить?
І поклала йому руку на чоло.
– Болить, Дарино. Душа болить.
І показав на груди.
– То, може, я покличу фершала?
– Не треба фершала. Я сам собі фершал. Душу, жінко, щоб ти знала, ніякий фершал не вилікує.
– То, може, священика?
– Ні, і священика не треба. Я про свої гріхи скоро самому Богу розкажу, а він вже, як захоче, нехай прощає чи нехай карає.
– Ти б, Іване, краще встав, зайнявся господаркою – тобі скорше б перейшло.
– Не можу, Дарино, не можу.
– То з’їж чого-небудь, а коли хочеш, то собі випий.
– Не пив я замолоду, то й зараз не буду. Раніше треба було пити. Якби я знав, така їхня мати, що все так обернеться, то, повіриш, все б пропив, до останньої фантини, щоб тим бандитам нічого не дісталося. А так… Яке поле! Які коні!
Замовк на тому та й відвернувся до стіни і вже до вечора не сказав ні слова.
А наступного дня знову заговорив.
– Я знаю, Дарино, що я прикрий. Потерпи ще трошки. Вже недовго.
– Іване, ти знову про смерть. Перестань. Я тебе прошу.
– Не перебивай мене, жінко, бо я або забуду, або не встигну сказати все, що хочу. От ти кажеш: священика покликати. Воно може б так і треба. Але я хочу покаятися перед тобою, бо я перед тобою найбільше завинив. Силоміць тебе взяв і був гордий з того, що така гарна дівчина йде за мене, потворного, нехай навіть не по своїй волі. Йде за мене, бо сила мого багатства така велика, що твоя бідна мати проти неї не встояла і таки віддала тебе за мене. За два мішки жита віддала.
Дарина плакала. Сльози капали на руки, на фартушок, а вона витирала їх тим фартушком, а ті сльози капали та й капали. І де їх стільки набралося?
– Не плач, Дарино. Знаю, що кривдив тебе. Хотів підкорити собі твою вроду. А вона не корилася. Була висока і горда, а це доводило мене до люті. Який же я був дурний. І чому прозріння приходить так пізно? Ласкою треба було, ласкою, то може б… Я знаю, що тобі осоружний. Потерпи ще трошки. Знаю й те, що ти жінка добра і чесна, поховаєш мене, як годиться. Не носи по мені жалобу, не треба. І довго не вдовуй. Виходь заміж. Діти тебе не обтяжують, хтось трапиться. Ти будеш ще досить багата, совіти всього не заберуть. А ще… Скажи мені, чи ти знаєш, де я ховаю гроші?
– Навіщо мені те знати?
– Я знаю, що ти не знаєш. То я просто так спитав.
Іван встав.
«Боже мій, який же він худий та немічний. Зістарівся, змарнів».
Іван відчинив шафу, відкинув одяг, що лежав на дні.
– Бачиш, я в дні шафи зробив тайник. Треба тільки відсунути дощечку. Вона трохи тяжко піддається. От… Бачиш… А там лежать гроші. Багато грошей. Вони не крадені, а зароблені. Ходи сюди, глянь.
– Відчепися від мене. Навіщо мені твої гроші?
– Незадовго вони вже будуть твої. Нікому про них не кажи. Навіщо? Світ зараз такий, що нікому вірити не можна. Грошей не шкодуй. Купи собі всього, чого тобі захочеться. І щоб все було найкраще. Тільки аби всім сказала, що все це тобі справив твій чоловік. Чуєш? Щоб так сказала.
– Добре, скажу.
А сама продовжувала плакати.
– Не плач, Дарино. Це я тебе так розтривожив. Щось я сьогодні забагато розговорився. Аж втомився. Зараз я ляжу, трохи відпочину. А ти… Знаєш що? А наліпи-но ти на вечерю вареників. Добрі у тебе вареники. Таких жодна жінка незугарна зварити. А ще… Сходи до кооперації і купи доброго вина. Не горілки, а вина. Найдорожчого.Хоч раз удвох з тобою по-людськи повечеряємо. Може це буде остання наша вечеря.
Сумно було Дарині ліпити ті вареники. Завжди, навіть в найтяжчі часи, ліплячи вареники, щось собі наспівувала. А сьогодні їй щось не співалося. Сумні думки обсідали голову. Шкода їй було того осоружного чоловіка, дуже шкода. Він навіть перестав здаватися їй таким осоружним. Думала зараз про те, що не зазнав він радості у своєму житті. А щастя? Що ж, може й був щасливий від того, що був серед найбагатших господарів на селі. Те багатство і згубило його. Чому згубило? Він же ще живий. Але й Дарина те розуміла, що жити Іванові зосталося вже недовго.
Застелила стіл святочним обрусом, нарізала квіток на букет. Іван дивився на те все і посміхався. Дарина ще ніколи не бачила його посмішки. Колись би, може, зраділа, що нарешті посміхнувся її лютий чоловік, а тепер та посмішка якось зовсім не в’язалася з його змарнілим лицем, з його сумними і зовсім пригаслими очима.
– А ти пам’ятаєш, Дарино, наше весілля?
– Не хочу і згадувати.
Не стрималася навіть тепер, таки сказала. Сказала правду, а потім картала себе за ту правду. Треба було змовчати.
– Розумію. А я пам’ятаю все, до найменшої дрібниці. Пам’ятаю, як ти в церкві плакала, а я почував себе гордим таким завойовником, сильним у своєму багатстві. І в своїй сліпоті. Сліпий я був, Дарино, сліпий. А найбільше мені подобалася ота пісня, що співали тобі до коси. Я сам ніколи не співав і до пісень ніколи не дослухався. Але ця пісня якось вражала. Як там? «Пливе човен по росі». Заспівай її тихенько, Дарино, заспівай.
– Це весільна пісня. Нащо її зараз співати?
– То й що, що весільна? А ти все ж заспівай. Я тебе ніколи не просив. Все змушував. А тепер прошу: заспівай.
І Дарина заспівала, вивела тонко і чисто, аж рушники по стінах здригнулися.
Пливе човен по росі,
Плаче дівчина по косі.
Косо ж моя,
Ой, руса ж моя,
Ти ж мене красила.
Як я тебе розпущу,
Свою матінку засмучу.
Як я тебе розстелю,
Свою матінку звеселю.
Як я тебе розпущу,
Свого милого засмучу.
Як я тебе розстелю,
Свого милого звеселю.
Косо ж моя,
Ой, руса ж моя,
Ти мене красила.
– Від тієї пісні тільки смуток душу в’ялить. Давай згадаємо щось гарне.
– А що у нас з тобою гарного було? Нічого, Дарино. Самі тільки сварки. У мене було багато гарного. Як поле орав, як засівав, як снопи звозив, як потайки милувався тобою і потайки тішився: яка в мене гарна жінка. Давай ще потрошки вип’ємо та й підемо спати. Щось я сьогодні втомився, говорив забагато. Ти ж знаєш, я все більше мовчав. Все життя мовчав. А коли розкривав рот, то все більше для лайки. Ти, Дарино, постели собі окремо. Боюсь, щоб тебе часом не налякав, коли…
– Що ти таке вигадуєш?
– Роби так, як я сказав.
Чи спала Дарина тієї ночі, чи й не спала – сама не знала. Щось її тривожило. Все дослухалася, як дихає її чоловік. А він лежав тихенько, дихання було легке, нечутне. А може на якусь часинку й задрімала. А як стало розвиднятися, Дарина зіскочила на рівні ноги та й до чоловіка. Він був уже схололий. Закрила йому очі. Вперше в житті Дарина так близько бачила смерть, була з нею наодинці.