Евеліні Шегедині.

Та як би з нас не кепкувала доля,

Ми вистоїмо, бо такі вже ми.

І, якщо й зуби стиснені від болю,

То назавжди залишимось людьми.

Це дуже добре, пані Евеліно,

До зір, до неба, поміж біди всі.

Схиляю перед вами я коліна

За вашу мужність і за «гончих псів».

А ті сузір’я, що ще не відкриті,

Відкриються сьогодні чи колись.

І, якщо треба долі не коритись,

Ви скажете: «не гнися, не корися».

То може час ваш, бо ж ніхто не знає,

Коли йому розкритися пора.

То ж хай для вас ніколи не згасає

Сузір’я щастя, щастя і добра.

 

 

Сорок вісім- ще не п’ятдесят,

Ьта все є, що класти на терези.

Можна і оглянутис назад,

Доки погляд зовсім ще тверезий.

І хоча здобуто ще не все,-

Та, сказати правду, є вже дещо,

Смаєш жінку- отже, маєш тещу,

А лелека внуків принесе.

Є і голова, і булава,

То для чого марні ті солова

Наливайте келихи по вінця,

За кохання вип’ємо до дна.

Чоловік надежить тільки жінці,

Дуже добре, як вона одна.

Хай живеться легко, хоч не просто,

І міцним, і дужим завжди будь.

За державним і комерційним зростом

Щоб про нас, щоб часом не забув.

Пам’ятай, що ми- твоя опора,

Що на нас тримається весь світ,

І, якщо було щось кепсько трохи,

То Сьогодні зшгпабувати не слід,

Хай гірке лиш буде в нашій чарці,

Будь завжди дужим, і міцним.

І щоб добрі люди зустрічались,

А лихі обходили твій дім.

 

 

Світлої пам’яті

Юліана Вовка.

Ти пішов від нас в небуття,

А можливо й не йшов нікуди.

Ти сказав: «добрий день, вам, люди!»

І пішов із свого життя.

Фортеп’яно торкнувся руками-

І «струмочок « поплив у світ,

І попливла далина над роками

До твоїх молодечих літ.

Там над річкою йшла Галичанка

І луною пливла колисаночка…

Там десь квітла батьківська вишня,

Чи теперішня, чи колишня.

Осипався весняний цвіт

Під копита юнацьких літ…

Там роки віщували зозулі

І співалося діткам «люлі»…

«люлі-люлі-люлі!

Спатоньки-спатулі»»

Чом же ти не спинивсь, Юліане.

Чом так рано?.. нестерпно рано…

Полетів з лелеками в вирій

І не зважив на смуток щирий.

І заплакала осінь пізня…