Прилинь до нас
(На вічну пам’ять Ярославу Сірчишину)
По небу сонце свій обруч котило.
Світ жив собі, радів і сумував.
На цвинтарі сумна твоя могила.
Ти відійшов й нічого не сказав.
Ти не сказав, як далі маєм жити,
Уже без тебе, без твоїх порад.
Лишилась жінка і маленькі діти,
І друзі, і батьки, і рідний брат.
Звідкіль же виглядати тебе? Звідки?
Хоч пташкою прилинув би таки.
І плаче жінка, діти-малолітки,
І брат, й навік засмучені батьки.
О Боже, чим тебе ми прогнівили?
За що так тяжко нас ти покарав?
Не нарікаєм, Господи, помилуй
Сиріток тих, що батька в них забрав.
Це вічний смуток для твоєї неньки.
Аби такого більш ніхто не знав.
На Новий рік синочок твій маленький
Твою могилу житом обсівав.
Твоя душа високо десь над світом,
А нам лишився біль і тихий щем.
Прилинь до нас хоч пташкою, хоч вітром,
Або безхмарним лагідним дощем.
КАЗКА ПРО «ПРОЛІСОК»
Лісова галявина. Зимовий вечір. Присмерк. Палає вогнище. Довкола вогнища сидять 12 місяців.
Місяці (співають чи промовляють):
Гори, гори ясно,
Щоби не погасло.
Гори, гори ясно,
Щоби не погасло.
Грудень (він з патерицею): Славно горить. Таке вогнище всі злі сили розполохує. Біля такого вогнища і побесідувати можна. Що ж, братове, незабаром вже й Новий рік, а в лісі якось сумно.
Червень: І див ніяких нема. Наче всі казки на світі пощезали.
Липень: Колись ми жили якось веселіше.
Серпень: Сумно, бо зима. От влітку зовсім інша річ.
Лютий: Це ви, братове, даремно. І взимку можна придумати багато цікавого. Тільки іноді декому думати ліньки.
Січень: Твоя вина, брате Грудню. Ти ж владарюєш. Чом не подбав про розваги?
Грудень: Та я подбав. Але зима на заваді стала.
Січень: В грудні без зими ніяк не можна.
Лютий: Зима! А хіба ти її не можеш трохи приборкати?
Грудень: Та можу. Але мені потрібна ваша допомога.
Місяці (разом): Та ми з радістю. Ти тільки скажи, що треба робити.
Грудень: Найперше… Тихо, хтось іде. Либонь, людська дівчинка.
На галявину виходить дівчинка у старенькому одязі, з кошиком. Вона тремтить від холоду.
Дівчинка: Добрий вечір, панове. Дозвольте біля вашого вогнища погрітися. Воно у вас таке незвичайне, таке добре, що не тільки тіло, а й душу зігріває.
Грудень: Ну що, братове, дозволимо?
Січень: Ще такого не було зроду-віку, щоб людина грілася біля нашого вогнища.
Лютий: Не було – то правда. Про мене кажуть, що я лютий, та я б дозволив. Гляньте, як дівчатко замерзло.
Березень і Квітень: Нехай гріється. Хіба нам тепла шкода?
Травень: Ти, дідусю Січню, таки старий, коли нездатний побачити крізь благенький одяг вроду дівочу.
Січень (ображено): Не старий, а мудрий. Не те, що ви, весняні місяці. Тріщить, хлющить, квіточки, дзвіночки, а на ранок знов зима мурує те, що ви зруйнували.
Грудень: Досить вам сперечатися. Кожен з нас робить свою роботу. Доки ви сперечаєтеся, дівчатко мерзне. А ви, братове, літні та осінні місяці, що скажете?
Місяці: Нехай гріється. Хіба нам тепла шкода?
Грудень: Підходь ближче, дівчинко. Грійся.
Дівчинка (підходить ближче, простягає до вогнища руки): Ваше тепло серце проймає. Радість в нього і надії вселяє.
Грудень: А скажи-но нам, дівчинко, куди це ти йдеш, на ніч глядючи? Ліс, сніг, мороз, а ти в своєму благенькому пальтечку. Замерзнеш. Та ще й з кошиком. Невже по сніг прийшла?
Дівчинка: Послала мене зла мачуха за пролісками.
Місяці (здивовано): За пролісками? А хіба ж ти не знаєш, що проліски взимку не ростуть?
Дівчинка: Та знаю. І моя мачуха про те знає. То либонь тільки наша королева того не знає. Їй заманулося до новорічного свята своїх гостей пролісками здивувати. Золотом платить. От мачуха мене й послала. Сказала без пролісків не повертатися. А я що? Замерзну тут в лісі. Бо де ж я серед зими тих пролісків назбираю?
Грудень: Ну що, братове? Допоможемо? Шкода дівчинки. Квітню, то либонь твоя гостя. Вітай.
Квітень: Та з радістю. Тільки-от… Я можу подарувати дівчаті проліски, та зима їх погубить. Квіти такі ніжні, а зима така люта. Дівчинка їх і додому не донесе.
Літні місяці: Що ж робити?
Осінні місяці: Що ж робити?
Грудень: Еврика! Я, здається, придумав. Ми немудру королеву розумом переможемо. (Стукає патерицею об землю). Нехай на цій землі розквітне санаторій!
Місяці (здивовано): Санаторій? А до чого тут санаторій?
Грудень: А ось до чого. Ми цей санаторій «Проліском» назвемо. От і нехай королева не скупиться та золото своє викладає. Хотіла пролісків – от і буде мати «Пролісок». А ми її золото на користь людям повернемо.
Літні місяці: Це чудово.
Осінні місяці: Слушна думка. Прекрасна ідея.
Квітень: Ти, брате Грудню, таки розумний.
Грудень: Ні, ви тільки собі уявіть. Санаторій «Пролісок». Тут будуть лікуватися люди. Приїжджатимуть мами і тата з дітьми, бабусі і дідусі з онуками.
Дівчинка: А я? Я зможу чимось вам допомогти?
Грудень: Звичайно, зможеш. От виростеш, вивчишся, та й будеш працювати у «Проліску» лікарем.
Дівчинка: Лікарем?
Грудень: А чого ж? Головне – вчитися. А ми тобі допоможемо. А знаєте, мене ця ідея дуже захопила. Але є тут ще над чим думати. Скажімо, хто буде тут урядувати? Хто буде розпорядником у санаторії? Або, по-сучасному кажучи, головним лікарем?
Січень: Хоч мене і образив сьогодні тут один юнак, та…
Травень: Я прошу вибачення. Це я зопалу.
Січень: Я знаю такого чоловіка. Розумний, практичний, вміру суворий. Цей і в пеклі порядок наведе.
Місяці (з зацікавленням): Хто ж це? Що за чоловік такий?
Січень: Скажу. Це – Петро Павлович.
(Пауза)
Грудень: А він зможе? Впорається?
Січень: Петро Павлович? Не впорається? Та його хоч у президенти, то він у всьому дасть лад. Тільки-от… Чи захоче?
Грудень: А ми його попросимо. Дуже попросимо. Коли Петро Павлович чоловік розумний, то він захоче послужити людям. Зрештою, зараз ми у нього запитаємо. Отже… Петро Павлович!
(Стукнув патерицею. На сцені з’являється Петро Павлович, ще молодий, стрункий та енергійний).