Коли місяць вповні

Коли місяць вповні

 

Наталка замкнула двері до своєї кімнати і роздягнулася догола. Вона стояла така, якою народила її мати, і дивилася на себе у велике дзеркало. Дівчина дуже критично обдивлялася сама себе. Таке з нею було вперше. Вперше отак стояла і розглядала себе так уважно, з якимсь подивуванням, наче сама себе щойно відкрила, а тепер досліджувала те відкриття, обстежувала з усією скурпульозністю. Була струнка і гарна. Тіло свіже і пругке. Вся така… По-спортивному підтягнута, жодної складочки, ні натяку на якісь розтяжки. Та які можуть бути розтяжки в її віці? Їй щойно виповнилося сімнадцять. Розквіт. Read More

Кава по-львівськи

                                                               Кава по-львівськи

У вихідний день Аркадій Петрович чепурив себе, як міг, одягав білу сорочку і темний костюм, купував квіти, у будь-яку пору року, фрукти і тістечка чи торт і йшов за маршрутом, який знав на пам’ять, бо ходив тим маршрутом не роками, а десятиріччями. Елегантний статечний дідусь, на якого приємно було глянути. Так і хотілося сказати, дивлячись на нього: Read More

ІРКА

ІРКА

Про неї багато чого говорили. Казали, що вона гуляща, що вона шляється з ким попало, що… Та все це говорилося навмання, просто так. Найбільше говорили ті, хто нічого про неї не знав. А ті, що знали її ближче, обурювалися і називали пльоткарів брехунами. Ірка нічого не заперечувала, не виправдовувалася: мовляв, нехай собі говорять. Насправді ж вона любила одного тільки Василя. Та кому б мала у тому звірятися? Василь те знав. А всім іншим навіщо було щось знати? Може й тому загравала з трактористами, щоб Василеві донесли – нехай скаженіє від люті.  Та Василь не скаженів.  Він добре знав, що все це неправда, дурний поговір, але ніколи не заступився за дівчину, не сказав про неї жодного доброго слова. Лише раз він таки не витримав, зірвався. Це тоді, коли Іван Семивода напідпитку хвалився, що, як тільки захоче, то хоч сьогодні переспить з Іркою. От аби тільки захотів. Read More

Запитати б у грушки

На селі Марію прозивали Савчихою. Чи мала вона чоловіка Саву – того не пам’ятаю, а в старших людей спитати якось не прийшлося та й не випадало. Та й то… Савчиха – то й Савчиха. Була вже немолода, зігнута від роботи, своєї і людської. Жила у невеличкій старій глиняній хаті, та їй вистачало. Read More

Запах свіжого хліба

В хаті пахло зіллям і свіжим хлібом. Було душно, як завжди, коли печеться хліб. Бо, щоб добре спікся хліб, треба напалити в п’єцу. Це вже знає кожна господиня, як треба напалити її п’єц. Бо кожний п’єц вимагає свого. А Варка була доброю господинею. Її хліб був такий гарний, що хоч на виставку його неси. А що вже смачний, то можна пісний їсти. Read More

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ

Делікатно торкаюся людської душі, людських почуттів. Чому делікатно? А тому, що мої персонажі невигадані. Вони живуть на землі і їм болить кожен доторк. Вигаданим персонажам не болить або болить менше. З вигаданими персонажами можна поводитися вільніше. Можна нав’язувати їм різні сюжети, створювати для них екстримальні ситуації. Аби лиш читачеві було цікаво. З вигаданих пересонажів можна ліпити злодіїв, вбивць, шахраїв і розбійників – вони не образяться. Однак шкода. Бо вони, хоч і вигадані, та для автора живі-живісінькі. То що тоді? Тоді… Може краще писати про вигаданих людей? Про тих, котрі ніколи не жили і житимуть тільки в літературних творах? Може так було б легше писати. Не треба було б зайвої делікатності, обережності. Але тоді твір був би не такий реалістичний, тоді в ньому не звучала б ота життєва струна, без якої і твір – не твір. А хочеться… Хочеться нездійсненного: щоб у всіх все було добре. А так не буває. От і стоїть розгублена письменниця серед друзів і ворогів (так, так, є й вороги, на жаль…) і думає: то про кого ж їй писати? До кого йти? І все-таки я думаю, що писати треба про реальних людей. Вони не ідеальні, мають свої мінуси і плюси, свої біди і негаразди, як всякі живі нормальні люди. З ними хочеться радіти і плакати, їх хочеться любити, їм співчувати, чимось допомогти. Хтось називає це літературним рейдерством – нехай. Але я знаю, що вони є, і мої персонажі знають, що є я, їхня письменниця, поетеса, казкарка Тетяна Фролова – донька Ілька Кноля. Я люблю вас, люди, і я з вами. І буду з вами доти, доки Бог мені дозволить, а може й потім. Живімо разом в радості і в горі. Read More

Доля

Доля

– Улясю, дитино, чому ти хліва не замкнула? Знайдеться недобра людина та й украде твоє телятко та поросятко – і не будеш мати нічого.

Уляна чула голос своєї матері. Вона його часто чула. Звикла вже. Спершу було моторошно той голос чути, бо матері вже два роки з нею нема. Відійшла в інші світи. Відійшла мати, а свій голос донці зоставила. Той голос застерігав її від біди, від всяких прикрощів і напастей. Звикла з часом і була їй вдячна. І не боялася зовсім. А чого боятися? То ж її мати. Read More

Дідусь (радіооповідь)

Дійові особи:

Микита Іванович, дідусь.

Михайло Прокопович, директор закладу.

Павло Дмитрович, журналіст.

Дві жінки: Віра Олександрівна і Ніна Миколаївна. Read More

Джемелюки або своя земля пахне хлібом

Сім’я Джемелюків жила майже на краю села. Садиба їхня вільготно та розкішно розташувалася собі на горбочку, наче споглядала зверхньо на інші оселі, що цвіли вишняками нижче від неї. У господаря було ім’я не зовсім звичайне для села – Сільвестр. Таке ім’я було на все село тільки у нього. Чи то батьки таке ім’я йому придумали, чи може священик нарік хлопчика таким іменем. Ім’я само по собі непогане. Просто незвичне. Та люди до всього звикають. Звикли й до нього імені. От його жінку звали просто Маня. Очевидно, була таки Марія, та чоловік її Манею називав. І звучало те ім’я в його устах так ніжно і голубливо, що відразу ставало зрозуміло: любить чоловік свою жінку. І таки ж любив. Найкраща хустка – для Мані, що нова кофтина – для Мані. Read More

Герої бувають всякі

Якось мені так випадало, що я з сусідами ніколи не сварилася. А чого сваритися? У мене з сусідами ніколи не було жодного клаптика спільної площі. Тільки сходова клітка. То що її ділити? Якщо доводилося зустрічатися на сходовій клітці, привіталися – та й розійшлися. В гості не кликалися. У кожного було своє коло знайомих. Ото і все. Інколи про сусідів якісь плітки доходили та й то: послухала та й забула. Свого клопоту вистачало. Але Дмитро Миколайович – це був сусід особливий, герой радянського союзу. Отак! Знай наших! Як герой? За що герой? Я не вникала. Само по собі це для мене значило багато. Таких людей треба було шанувати. Вони того заслуговували. В часи моєї зрілості героїв війни ще було багато. Їх кликали на всякі заходи, вони виступали перед учнями, згадували, розказували про свої подвиги. Дмитро Миколайович, мені здається, нікуди не ходив, зі спогадами не виступав. Чи згадувати не було що. Чи не любив багато говорити. Read More