На селі Марію прозивали Савчихою. Чи мала вона чоловіка Саву – того не пам’ятаю, а в старших людей спитати якось не прийшлося та й не випадало. Та й то… Савчиха – то й Савчиха. Була вже немолода, зігнута від роботи, своєї і людської. Жила у невеличкій старій глиняній хаті, та їй вистачало.
– Ваша хата, Маріє, вже в землю вросла, – чи то жартували, чи співчували їй. Та вона не ображалася. Бо ж то була правда. А за правду чого ж ображатися?
– Нічого, – посміхалася беззубим ротом Савчиха, – ми з моєю хатою разом у землю вростаєм. Зате ж узимку тепло. Трошки пропалиш – і тепло.
Була у Савчихи дочка Ганя. Її так і називали – Ганя Савчишина. Гарна дівчина була і до роботи спритна, та бідна. А коли бідна, то… Воно може б і нічого, бо свою долю, як то кажуть, конем не об’їдеш, та Ганине дівування припало на повоєнні роки. Війна закінчилася, та веселіше на селі не стало. Ще сльози не висохли за полеглими, а «похоронки» все ще приходили та й приходили. Може хтось ще надію мав, що живий син чи чоловік, то розсипалася та надія на порох. А кому вдалося вижити, то такі рідко були з обома руками та ногами. Та й ті… Переважно жонаті. А решта у бандерівці пішли. Туди йшли хлопці цвіт від цвіту. Були відважні. Наражали життя своє на небезпеку і… Гинули. А хто не загинув, того в Сибір. Радянська влада не церемонилася, не шкодувала нікого. А дівчата? Ще не вийшовши заміж, були наче вдови. Бо за кого заміж іти? Ні за кого… Сумно і порожньо на селі. Особливо взимку. Бо влітку що? Наробишся, якщо не на своєму полі, то на чужому, – та й аби скорше до подушки припасти, так і заснеш. А потім ще не прокинешся, а вже здивуєшся: де той ранок так швидко взявся?
Ганя Савчишина саме в пору увійшла – двадцять два роки минуло. Живи, радій і люби. А кого любити?
«Ще трохи – та й скажуть: стара дівка, – журилася Савчиха. – А чим зарадиш? Сама набідувалася без чоловіка, а тепер-от і дочка. То я хоч замужем була. Хоч не багато я того щастя зазнала, та все-таки дочку народити встигла. Обоє тішилися дочкою. Хоч маю що згадати.
– Почекай, Марусю, – казав чоловік. – Ще трохи почекай. Поля прикупимо, хату поставимо та й будемо жити не гірше за других.
Були мрії, а прийшла смерть. Працював у лісі. Дерево прибило. Набідувалася. А тепер, коли думалося втіху з дочки мати – може б таки хто посватав, хоч і бідна, – то війна, бодай її світ не знав. І що тепер? На що сподіватися? Не знала Савчиха. Берегла її, леліяла. І що?..»
Сумно на селі. Тільки тривожно собаки гавкають. Дослухаються люди до того гавкоту.
– Це ж де так гавкають? – питали одні в одних.
– Десь на Шестому кутку. Може знову облава.
– Боже, Боже! Коли вже те скінчиться?
І зачинялися по хатах. Бо хто знає?..
– Вчора, кажуть, знов уповноваженого убили. Молодий такий. Лежав у клубі на двох столах. Дітиська холерськи ганяли і попід вікна заглядали.
– І не бояться. Ми колись мерців боялися.
– Нічого не бояться. Тільки паска. Та й то не дуже. Всипала їм по кілька пасків та й посадила в хаті. Та чи надовго? Я з хати – і вони вивтікають. І що ти їм зробиш? Якби батько був, то може б ще трохи боялися, а так…
– Ой, біди наші тяжкі. Видно, дуже ми прогнівили Господа Бога нашого, що не зглянеться він на нас.
Веселе, співуче село, здається, всі свої пісні розгубило. І куди вони поділися, ті пісні? Інколи де-неде озветься пісня – та й то сумна, хоч плач…Часом і плакали.
Ти машина,
Ти залізна,
Куди милого
Повезла?
Ти машина,
Ти свисточок,
Подай, милий,
Голосочок.
І плакали. Бо милий голосочок не подасть. А як подасть, то з далекого Сибіру він не долетить.
Та молодість брала своє. Хіба можна весь час журитися? То от… Самі себе розважали. На Андрія ворожили, калиту пекли, на Різдво колядували, при Великодні гаївки співали, в хрещика бавилися, а серед літа купайло вбирали. І нехай там собі комсомольці і декотрі вчителі (не всі, лиш декотрі) хоч криком зійдуть, церква в неділю та у свята була повна людей. І були тут не тільки старі, а й молоді.
Гармошка біля клубу та копійчане кіно. Навіть радіо на селі тоді ще не було. А про телевізор… Важко зараз таке уявити, але в ті роки таке диво нікому й не снилося. Такий був час. Такі були роки. А про дівування… Яке там дівування!