Зітхнула.
– То буде дуже сумно.
– А коли привітає?
– Не знаю… теж буде сумно. Але вже по-іншому. Та це так…дурні думки. А втім… може й не дурні… однак… я дякую долі, що він у мене був. Я щаслива, що у мене була така велика, необ’ємна любов. А тепер… я вже не ззнаю, що було б, якби Ельдар обізвався. Побачити його дуже хотіла б. ще хоч раз. А може, якби побачила, то і з весіллям передумала б. не знаю. Знаю тільки одне: якби Ігор почув все, що я тут кажу, то дуже розсердився б на мене за такі слова.він дуже ревнує мене до Ельдара. Але це ж минуле. Хіба можна ревнувати до минулого?
– Ще й як можна.
– Але ж і в нього у минулому щось було, були якісь дівчата. Не питаю у нього про те, але ж були якісь дівчата.
– Ну… дівчата може й були, а от такої великої любові, як у тебе, мабуть не було. Тому й ревнує. А ти… мусиш добре все зважити. Заміж…не на рік, а навік.
– Зважила. Довго думала, вагалася: і таки вирішила. Не можна ж все життя жити химерами. От якби тільки море не снилося. А то ж сниться. Синє-синє. Живе. І чайки. Вони зовсім не бояться людей. Були наче приручені. Гарні такі сни. Аж лячно, що це назавжди. Прокинуся- і ніяк до тями прийти не можу.
– Це, мабуть, добре, що сняться такі сни.
– Так, добре. Тільки… Ігорю біля моря місця немає. Від того лячно. Із-за Ельдара він мене і до моря ревнує. Більше того : він море просто ненавидить, як свого лютого суперника.
– Це вже зовсім нестерпно.
– Але так є. і з тим нічого не можна зробити. У вас буде щось своє. Щось гарне, що стане вашим спогадом і вашими снами. А колись і на море поїдете.
– З Ігорем? Ні. На море- ні. Сам не поїде і мене не пустить. Можливо ми поїдемо в Карпати, ще кудись. Тільки не на море. Море- то наше з Ельдаром.
– Ти думаєш, це не минеться?
– Ніколи.
У мене було якесь двоїсте почуття. То добре, що дівчина знайшла нарешті з ким поєднатися. Не сумувати ж їй і справді все життя за тим, що не збулося. Та був острах: а що, коли… серед буднів… бо свято врешті-решт закінчиться, і почнуться будні. А що, коли серед буднів а може серед дріб’язкових суперечок, як часто буває в житті, раптом вигулькне море. Дихне солоним подихом і зашумить, і чайка заквилить, і зринуть чиїсь очі, любі, незабутні, і тоді заболить, і тоді запече…
Цю романтичну історію розповіла мені та дівчина, котрої та історія стосувалася. Молода і гарна, вона… а втім…тільки з її згоди я поклала цю розповідь на папір, змінивши тільки ім’я дівчини. У мене в душі від тої розповіді лишився попри все світлий нічим не затьмарений слід, наче зірка пролетіла, сяюча і немеркнуча. Я не знаю, чого мені більше хочеться: чи плакати, чи тішитися, що є на світі любов, велика, всепоглинаюча. Таки є. бо прийнято вважати, що любові тепер нема. Вона зникла. Її поглинув наш прагматичний світ. А вона є- і це прекрасно. Вона річ, любов несе з собою і страждання, і сльози, і розпач. Без того ніяк не можна. Та от… добре нам, стояти осторонь, розмірковувати. А як же їм, тим, хто любить? Власне, оце і є та романтична історія, котру я зібралася вам розказати.
Чорний птах.
По світу літав чорний птах. Ніхто ще такого не бачив. Ніби схожий на ворону, але не ворона. Ніби схожий на коршуна, але не коршун. Летів той птах і кричав:
Буде лихо! Буде лихо!
І той крик лунав усіма мовами світу. Старі люди хрестилися і провіщали кінець світу, молоді дивувалися і знизували плечима. Лише Омелько нічого не чув і нічого не бачив. Не було йому ніякого діла до того чорного птаха. Він зі своїми дружками у своїй власній хаті цмулив свою власну горілку.
– А я вам, хлопці, таке скажу,- Просторікував Омелько, – Коли я сам її, голубку, вигнав, то знаю з чого вона зроблена а коли мені її продають… не вірю, хлопці, не вірю. Ну, дай, Боже!
До хати вбігла Омелькова жінка Христина. Вбігла та й заголосила.
– Ой, Омельку, старий дурню, кидай пити. Смоли б ти вже напився! Залляв сліпи і цілий світ тебе не обходить там таке робиться!
– Що в тебе за манера! Відразу ображати! Що ж там таке робиться ? президента скинули? Чи війна почалася? Так вона ще й не скінчилася. Що там таке?
– Та якась чорна птаха літає і кричить людським голосом: – Буде лихо! Буде лихо!всі поперелякувалися. Чуєш? Усі дзвони дзвонять.
Дружки вмить кудись пощезали, а Омелько того й не помітив.
– Чорний птах літає! То нехай собі літає. Кричить! То нехай собі кричить. А тобі що до того?
– Так людським же голосом кричить!
– Ти сама чула?
– Я сама не чула, але баби казали.
– Що ти слухаєш тих бабів?Вони тобі накажуть сім кіп гречаної вовни. І птаха сама того не бачила?
– Не бачила. Казали, чорний такий, з короною на голові.
– З короною! Ото плетухи! І прийде ж таке до голови! А ти, дурненька, слухаєш.
– Ні, Омельку, біда буде.
– Що буде людям , те буде й нам.
– Пестина казала, що це на біду. А вона вже знає.
– Ой, знає! Багато вона знає! Як з ліьт, так і з зрозуму. сядь і давай краще та випий зі мною. Бо такі часи настали, що й випити нема з ким. Ті трутні вже здиміли. Хіба ж то хлопи? Потороча якась. Сідай, Храсимцю, та й вип’ємо по повній, бо наш вік недовгий.
– Відчепися. Не хочу я пити. І ти не пий. Бо той чорний птах…
– З короною!
– А щоб ти знав. З короною.
– Та плюнь ти. Який там чорний птах? То комусь з похмілля привиділося.
Садовить жінку біля себе і наливає їй чарку.
– За нашу родину гепнем в середину.
Храсима п’є.
– А нехай їй! Яка недобра!
– Твій чоловік поганої не жене. А що ж пити юшку? Краще випити менше, але доброї. Та не кривись вже так. Я ж п’ю. Бери сало, закуси.
– Щоб коли-небудь випити. Але ти, Омельку, таки вже забагато п’єш.
– Коли я був господар, то не пив. А тепер п’ю, бо я вже не господар. Тепер ніхто. Шарпак.
Храсима зітхає.
– Ой, а ти хіба коли-небудь був господарем?
– Був!
Стукнув кулаком по столу і налив ще горілки. Жінці і собі. Захрумктів огірком.
– Був я господар. І мій батько був господар. Мій батько мав коні, а я машину. А тепер що*?
– То у твого батька коней до колгоспу забрали, а ти машини позбувся із-за горілки та дурного розуму.
– Мовчи, вража жінка. Краще пий. То й чорний птах не буде ввижатися.дожилися! аби їй трястя! Чорний птах! З короною!