Тетяна Фролова оповідання, повісті

– І чом же ти мені не сказав? Я б також того лірника послухала.

– Боявся, мамо, що не встигну. Поки я за вами бігав би, то лірник міг собі піти. І я б тоді його не почув.

– І що той лірник?

– Співав, мамо. Ах, як він співав! Всі люди плакали. І я плакав. Він пісню таку співав. Про сирітку, мамо. Я ще такої не чув.

– А що ж то за пісня була?

– Про сирітку. Як сирітка ішла матері шукати, бо зла мачуха її била, проклинала, шматком хліба дорікала. Ой, мамо, що то за пісня.

– Знаю я ту пісню, сину. Ще мої бабуся її співали.

І мати заспівала. Тихо, зі сльозою, як у того лірника.

– Ой, піди, дитинко,

До своєй мачухи,

Хай вона тя змиє,

Сорочечку вшиє.

– І ще мені мачуха

Сорочки не вшила,

А вже мі заклєла,

Аби-с ї не зносила.

Є ще мені мачуха

Хліба не вкроїла,

А вже мі заклєла,

Щоби-с його не з’їла.

Не піду, я, ненько,

До своєй мачухи.

Мачуха мі лає,

З хати виганяє.

 

Михайлик плакав. Мати перестала співати і пригорнула свою дитину.

– І в кого ти, сину, вдався такий жалісливий?

– Мабуть, в того лірника. Я хотів, мамо, з ним піти, але він сказав, що я ще маленький і маю бути коло вас.

– І ти пішов би з тим сліпим лірником?

– Пішов би, мамо. Але він мене не взяв.

– І щоб же ти робив?

– Водив би його. Бо ж він сліпий. Ми ходили б по селах. Він би пісні співав, а я б… Плакав.

– Отаке видумав, Михаську. І ти б мене покинув?

– Я б не покинув вас, мамо. Я б навідувався. А потім би сам навчився пісень від того лірника і вам би співав.

Мати пестила свого сина і посміхалася.

– А хто б же мені корову пас?

– Я… Васька попросив би.

– Ой ти, мій розумнику! З тебе виросте або велика людина, або велике ледащо. Знаю тільки, що серце маєш добре. І тим тішуся.

– Коли я виросту, мамо, я стану лірником.

– Отаке видумав. Сам же кажеш, що той лірник сліпий.

– Може ж не всі лірники сліпі. Мабуть, що не всі.

Задумався.

– Не знаю. Я у нього про те не спитав.

– Ну от що. Ти найперше рости. А вже потім побачимо. А зараз… Ходімо обідати. Бо вже всі пообідали. Один тільки ти у нас піснями ситий.

– Ой! А я й забув, що ще не обідав.

І мати вже вкотре посміхнулася.

«І як це вона так гарно посміхається? – думав хлопчик. – Як це у неї так виходить?»

А мати вже ставила на стіл борщ, краяла хліб. На устах у неї блукала усмішка, а в очах причаївся смуток. І чого смуток? Того Михайлик не знав. І мати теж не знала. Може за тими літами молодими, що так швидко минули, а може за тими радощами, котрих у неї в житті так мало було. А може думала про свого улюбленця Михаська, що був розумний і допитливий, а от… Чи здужає вона, проста галицька жінка, віддати його в науку? І зітхала, важко зітхала.

– Чого ви, мамо?

– Так. Нічого, сину.

– Ви про того лірника подумали?

– І про лірника також.   – А ще?

– А ще про тебе, бешкетнику.

– А що про мене думати? От виросту – і стану лірником.

І знову мамина тепла усмішка.

– Мама не вірять, що я стану лірником. А я таки стану. От побачите, що стану».

А мати й справді в таке не вірила.

«І прийде ж таке дитині до голови, – думала жінка. – Лірником він стане.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

6 + 17 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.