– Пісня ваша, тітонько, і справді незвичайна. Аж мені сумно стало.

– Е, тобі ще рано сумувати. Твій смуток ще не вродився. А коли зійшов, то Бодай не визрів. Нехай його буйні вітри по полю розвіють. А щоб ти звеселіла, моя пташко, я тобі другої заспіваю, веселішої. Бо чого і спраді тобі сумувати? Нехай собі старість журиться, що молодістю не стане. Ось послухай.

«очеретом качки  хмара,

Високо ся підіймала.

Я ще вище підіймуся,

Я нікого не боюся,

Бо що в мене є,

То не ваше, а моє.

Дзень-дзелень, Савка вмер

Та й на лаві лежить.

Його мила чорнобрива

По музики біжить.

І горілку несе

І музики веде.

– Отепер я погуляю-

Не боюся тебе».

А ще ось про Горпину.

«до нашої Горпини

усі хлопці ходили.

Усі хлопці та вдівці

Ще й жонаті молодці.

Бо та наша Горпина,

Як у лузі калина.

Кому вона підморгне,

Той до ранку не засне.

 

ОСВЯТИ ЛІРУ

Моя муза шепнула мені, що розніжуватися нема чого, що роботи у нас ще непочатий край. Нам треба писати.

– Ох яка ти, музо. Сама спокійно не живеш і нікому спокою не даєш.

– А ти хотіла спокою? Забудь.

– Ну добре. Писати… А про що писати? Адже написано чимало.

– Те, що написано, то написано. На лаврах спочивати не годиться. Особливо, коли ж і лаврів немає.

Я приречено зітхнула.

– То про що ми будемо писати?

– Про що? Ну… Хоча б про ліру.

– Про ліру? Щоб про ліру писати, треба її слухати.

– А хіба ти ще її не наслухалася? Маєш чоловіка-лірника. То кому ж і писати про ліру, як не тобі?

– Ні, не мені. Бо то мистецтво таке високе, що мені до нього не дотягнутися.

– І все ж ти мусиш.

– Мушу? Тоді…

– Ліру треба не просто слухати. Того замало. Треба, щоб ліра наповнила душу, серце, все єство, щоб розбудила в підсвідомості щось потаємне, глибинне, те, що, здається, давно забулося. Але це тільки так здається. Нічого не забулося. Все це живе в нас. Тільки треба його розбудити.

– А для чого будити? Може, нехай собі дрімає.

– Нехай дрімає? І це кажеш ти? Ні, ти того казати не можеш, не смієш. Бо інакше ліра всі струни порве. Це наш код, це частинка нас самих. А ти подумала, як ростимуть наші діти, наші внуки? Ми обкрадемо їх, якщо не передамо їм отого, що дрімає в нашій підсвідомості.

– Не знаю, що тобі сказати. Мені здається, що наших дітей, а тим паче наших внуків це зовсім не цікавить.

– Може й так. І знову ж таки… А чия в тому вина? Наша, наша, голубонько. От, скажімо, ти. Коли ти вперше почула ліру?

– Чекай. Дай згадаю.

– А тут і згадувати нічого. Тоді, коли твій чоловік вперше приніс її до хати. Тобі тоді вже було років…

– Давай не будемо про роки.

– Давай не будемо. Але ти ліру мала б почути ще в дитинстві. Ну, якщо не в ранньому дитинстві, то в школі. Адже це наша історія. Її тебе мали навчити твої вчителі.

– Вчителі! Легко сказати. А якщо мої вчителі і самі того не знали? А якщо й знали дещо, то боялися про те говорити. Ти знаєш, які то роки були?

– Знаю. Але ж не всі боялися. І говорили.

– Але скількох нема…