– А може ж таки від корони.

– Та то вже таке… стара була. Від чого б не померла, не воскресиш. Ти краще жінку свою рятуй. завари їй чебрецю, м’яти, ще там чого. Запитай у бабів, вони знають. Головне- дай їй горілки з медом. Скажи: якщо не хоче вмирати, то нехай вип’є. скажи, що це я так нарадив. Вона ж мене колись любила.

– Тебе? Любила? Не бреши.

– Любила. Чого б я ьбрехав. Сам у неї спитай.

– І спитаю. І морду їй наб’ю.

– Отакої! Та й за що? То ж було в далекій юності.

– Однаково. Що вона собі думає?з усякими пияками тинялася. А я маю терпіти? Нехай вмирає. Не буду її рятувати.

– Дурний ти, Трохиме, чоловік. Це ж було в далекій юності. Я тоді ще й горілки не пив. Тай не було між нами нічого. Ти ж сам хвалився, що дівкою її взяв! краще не гай часу та іди рятувати свою жінку.

– Іду, Омельку, іду. Ти маєш рацію. Спасибі тобі, , що привів мене до ьтями. От би зараз здалася склянка горілки.

А чорний птах літав і кричав.

– Буде лихо! Буде лихо!

Так казали жінки. Метушилися перелякані люди. Паніка охопила всіх. Одні від одних заражалися, одні на одних дивилися і тремтіли від жаху. Корона-вірус!

Омелько сидів сам. Ні Петро, ні Трохим не приходили. Омелькові було прикро, але, як подумати: «занадилися до мене по горілку, як по свячену воду. не принесуть ніколи. Не вірю, що геть-таки зовсім не женуть. Тепер можна. Жени. Скільки хочеш. То щоб жінка покрадемки від не свигнала- не вірю. Але своєї шкода. Нехай там вдома буде. А ти, Омельку, шануй своїх друзів, наливай їм, буцімто в тебе реставрація. Та й то не так, бо в реставрації треба гроші платити. На ти, Омельку, за ьтак наллєш та ще й припрошуєш?: та пийте, та пийте. Та закусіть.то вони мене за дурника мають. ні, курча ляга, більше так не буде. Але ж і самому якось не теє. Тут і будь мудрим».

Не встиг Омелько ще й думки додумати, аж рип- Петро на порозі. Щиро зрадів кумові, наче й не він думав перед тим не дуже лестиво.

– О,, куме Петре! Радий тебе бачити. Що живий- бачу. А чи здоровий?

– Та Богу дякувати, тримаюся.

– Бачу і ти вже в наморднику.

– Та причепилася клята баба: носи та й носи. То я й одягнув, аби відчепилася. Легше вже намордник терпіти, як мою бабу. А воно так поможе, як мертвому припарки.

– Як там Трохим? Щось я давно його не бачив.

– ЬТа жінка йому слабувала.

– І як вона?

– Та ніби нічого. Оклигує. Казав Трохим, що найбільше їй допомогла горілка з медом.

– Я ж йому казав.

– Вона там ще щось пила.пігулки якісь чи що.

Але найбільше їй допомогла, казав Трохим, горілка з медом.

– То лік добрий. Дохтори того не визнають, бо вони не так вчилися. Але простий хлоп знає свою науку. А я вже думав, чи не заслаб ти часом, боронь Боже.

– ЬТа ні, Бог милував. Люди слабують. І вмирають. Повіриш, аж страшно. І звідки той вірус взявся, трясся його матері.

– Закордонці заслали.

– Ти думаєш?

– А тут і думати нема чого. Заслали- і квит.

– А я думаю, що то все той птах, здох би він. То все від нього.

– І ти віриш, що був якийсь там чорний птах.

– Так кажуть.

– От всі тільки кажуть. А ніхто його не бачив. Я так думаю, що то баби придумали, щоб нас, хлопів, трохи налякати.

– Та вони й самі перелякані. Не так тим вірусом, як тим чорним птахом, аби йому грець!

– А я собі так думаю, що хто горілку п’є, то того ніякий вірус не чіпляється. Тільки треба пити регулярно, щодня, щоб той вірус не мав коли влізти.

– Омельку, не кажи. Ти його, не знаєш. Він з сусіднього села.только такий. Файний хлопака. Так він, повіриш, нас з тобою разом взятих перепив би.

– Нема , помер, бідака.

– Ай-ай-ай! Помер!а я думав…

– Або Федір Заєць. Того повинен знати. За рікою живе.

– Та знаю я Федора Зайця. То що з ним!

– ЬТеж помер.

– Не від горілки? Від слабості. Рятували його, рятували- і не врятували. Вчора поховали.

– Шкода Федора.

– А ти тут сидиш
, як на хуторі. Нічого не знаєш.

– Та я нікуди не йду та й не знаю. Засмутив ти мене, Петре. Бо я сподівався, що горілка- найкращий рятівник від вірусу. Я й Храсиму свою часом присилую випити. Та вона не дуже до того надається. А виходить… слухай, а може вони не те пили?чи не регулярно.

– Та… що було. А чи регулярно- того сказати не можу. Як кому, то горілка таки помагає. От, скажімо, мені. Якби не горілка, то я, відчуваю, вже б давно заслаб. А так- тримаюся. То, може, наллєш, куме. Добра в тебе горілка.

– Та наллю. Чого ж не налити? Краще все-таки пити, як не пити.

– Будьмо!

– На здоровля!

Храсима з порога накрила їх, як кажуть, мокрим рядном.

– Ви п’єте? Грім би вас побив. Наливайте й мені, бо зараз впаду.

Випила , поклала на хліб шматок сала, закусила.

Чоловіки дивилися на неї зачудовано і чекали неймовірних новин.

Нарешті Омелько не витримав.

– Та кажи вже, не тягни. Що там сталося?

– Ой, хлопці, що кажу! Не повірите. Нема вже чорного птаха.

– Нема! А де ж він подівся?

– Ой! І зовсім не був він чорний, а рябенький.

– Рябенький!

– Що був великий, то правда. Як курка.

– Ого!то може чиясь курка була?

– Та ні, не курка. Налий мені ще, бо не витримаю.

– Та розказуй вже. Ну тебе к бісу.