Розмовляючи з Ельдаром поночі, придумали таке, Ельдар мав приїхати до Львова. А чому бі справді йому не приїхати? В наш час хіба ж це проблема? Ото зустріч буде! Розмріялася дівчина. Вона все собі уявила. Ярина покаже Ельдару Львів, який вона так любила. І Ельдар полюбить його. Він просто не може його не полюбити. Вона поведе його на Високий замок. Вона покаже йому всі мальовничі куточки в своїх Дублянах. Йому все це сподобається, не може не сподобатися.

«правда, моря у нас немає. То й що? Море він має у себе. А от Львів! Такого міста нема ніде на землі».

Шкода, що вона не дивилася в дзеркало. Вона побачила б… її очі горіли любов’ю і невичерпним натхненням.

«ой, а ще ж треба чепурити хату. У нас тут багато чого не так. Треба…

– Мамо, мамочко! Треба хоча б кухню і ванну побілити.

– Та у нас ніби все чистенько. Ми ж недавно білили.

– Треба, мамо. Ельдар приїде. У них там знаєш як?

– Як же там у них? Так самісінько , як у нас. Живуть собі люди, як і ми живемо.

– Ні, не так.

А насправді Ярина і сама не знала, як вони там живуть. Батьки Ельдара займалися фермерством. Були не найбагатшими, а так, середнього достатку. Отже, жили з праці. То може й у них не бозна-які хороми були. Але ж Ярині здавалося… ярині хотілося… о, закохана дівчина- це вулкан енергії.

– Треба канапу поміняти. Вона у нас така…

– Канапа, як канапа.

– І тумбочка у спальні.

– Боже мій, Ярино! Коли приїде Ельдар, то не буде він дивитися ні на тумбочку, ні на канапу. Він на тебе дивитися буде. Бо інакше його і любити не варта

Спаленіла аж до волосся на голові.

– Варта, мамо, варта його любити. Однак… треба трохи причепурити хату.

І чепурили. Поміняли сантехніку, білили.

– Тепер все,- сказала Ярина. – Більш-менш.

І глибоке розчарування. До сліз. Ельдар не приїде. Він не зможе приїхати, бо ще не відбув військову службу. Там у них свої порядки, свої закони. Плакала Ярина довго і гірко. Вранці від тих сліз мала вкрай запухлі очі і не йшла на пари.

– А-а-!а що там ті пари! От Ельдар не приїде…

І знову плакала. Мати не на жарт стривожилася.

– Що сталося, Ярусю?

– Та…

І не могла говорити.

– Ну-ну, заспокойся. З ним щось?

– Ні. З ним нічого.

– Це найголовніше. А що ж все-таки сталося?

-Ельдар… не приїде.

І знову зайшлася слізьми. Мати горнула сплакану доню, заспокоювала, як могла, як уміла. Та знала: це мусить переболіти. Шукала слів і не знаходила, бо доньчині сльози і їй боліли.

– Тільки, мамо… нікому. Я, дурна роздзвонила: Ельдар приїде! От і…

– Ну все. Заспокойся. Нічого страшного не сталося. Не приїде тепер- приїде колись, потім. Це не ваша вина.. не розлюбив він тебе- це головне.

– Не розлюбив- то розлюбить. Ой, мамо, чує моє серце, що ми з Ельдаром більше не побачимося.

– Нерозумне твоє серце чує не те, що треба.

 

 

До такої новини ніхто не поставився байдуже. Просто не міг поставитися байдуже: Ярина заміж виходить. Нарешті! Нарешті- не тому, що їй так багато літ. Ні, не тому. 24- це ще не багато. Просто друзі знали про Яринину першу велику любов і про те, як тяжко їй вона далася, а тому вже й надію втратили, що комусь поталанить здобути її прихильність. А тут- заміж. Всі раді були за неї. Бо це була така дівчина, про котру найзлостивіші пліткарі не придумали б, що б таке недобре про неї сказати. І хлопець трапився порядний. Раз те, що гарний і трудящий, а друге те, що любив її так, як тепер не часто хтось любить. Високий, кремезний, він міг тоненьку, як стеблинка, Яринку, занести хоч на край світу. Тепер у молодят були гарні клопоти, як завжди перед весіллям: де робити весілля, скільки гостей кликати. А шлюбна сукня! А подарунки!

-Ой, стільки всього, аж голова обертом.

– Тішся, дитино,- казала я,- Що маєш такий гарний клопіт. Не одна дівчина може й заздрить тобі. Весілля відшумить та й затихне, а спогад залишиться на все життя.

 

А насправді мене цікавило… та й не вміла про те у неї запитати. Але так кортіло. Та й розуміла, що це вже буде занадто по-бабськи. Та все Ж якось прибрала відповідний момент і таки спитала:

– Скажи, Яринко,… а втім, коли не хочеш, можеш не казати. А якби Ельдар обізвався… чи ти не передумала б з весіллям?

Зблідла, а в очах наче промайнула якась хмарка. Я вже й пошкодувала, що впитала про таке сокровенне.

– Пробач.

– Ні, не передумала б. порозумнішала з того часу. В свій час я нікого не слухала. І не послухала б. аж доки сама до розуму дійшла. Тепер розумію, що то була химера.

– Але ж то була велика любов.

– Так. Однак то була химера. Мабуть, ми з Ельдаром не могли б бути разом. Різні світи, різні погляди. І на жінку, і на все… тільки-от… незабаром у мене день народження. Цікаво, чи привітає мене Ельдар…

– Ярино!

– Я просто чесно кажу те, що думаю.

– Це все ще для тебе так важливо?

– Дуже важливо. Тільки про те і думаю.

– А коли не привітає?