Їхня група вже була тут. Всі веселі, у гарному настрої, перемовлялися, обмінювалися враженнями. Були й чужі. Вражало розмаїття мов, облич, одягу.
– Добре, що й ми нарешті долучилися до того цивілізованого світу,- Зітхнула мама і якось сумно глянула довкіл.
– Чого ти, мамо?
– Та так, нічого. Думаю про те, що я в молодості не мала такої можливості. А так хотілося.
– Грошей не було?
– І грошей також. А ще не було часу. Вчилася, працювала, а потім діти… а ще чоловік був… не зовсім такий, як треба. Пив, життя не було. Та ти знаєш, яким був твій батько.
– Не треба, мамо, згадувати батькові все лихе. Нехай йому земля пухом. Нехай йому Бог простить його гріхи, як і ми йому простили. І чого це нас в такий гарний день на сумне потягнуло?
Та й замовкла Ярина. На неї дивився… ні, таки він дивився на неї. Офіціант. Високий смаглявий хлопець. Біла сорочка йому дуже пасувала. Був весь такий… підтягнутий, спортивний… вона відвела очі. Якось незручно. А він дивився на неї незмигно, наче аж здивовано.
- «чого він»? подумала Ярина, та матері нічого не сказала. Та вона вже й сама спостерегла цей погляд. І не тільки вона. Дехто з дівчат з їхньої групи лукаво посміхалися.
– Ярина повела. Ото дівчина! Марно часу не тратить.
Підбігла Оксана.
– Ти бачлила, як той сурок на тебе дивиться?
Ярина зашарілася.
– То нехай собі дивиться. Мені що?
– Е, не кажи. Це неспроста. Гарний, бісова личина.
Знизала плечима та й відвернулася від того прискіпливого погляду.
«і справді. Увігнав мене в краску. Якийсь дивак. Вже всі увагу звернули. Ото халепа!»
Вже й хлопці з групи посміхаються.
– Наша Роксолана бере в полон відразу.
Образилася до сліз: чого вони? Вона ж не давала тому Туркові ніякого приводу. Навіть не посміхнулася йому.
– Ти чого спохмурніла?
Це мама. Від неї нічого не сховаєш. Це тому, що вони обидві, наче й досі зв’язані пуповиною.
Приїхали додому. Нарешті! І цікаво , і весело було, та все ж… вдома! І думка про Ельдара. Що тепер? Тепер і по скайпу можна з ним розмовляти. Не завжди, не тоді, коли хочеться, та все ж можна. Скажімо, уночі. Бачити його… дивитися, Дивитися, аж у голові чемріє, в очах туманиться..
«і чому я не біля нього?і чому він не біля мене?так і кинулася б.як у море…»
І то нічого, що на парах потім… що там казати?даються в знаки недоспані ночі. Та що там ті ночі і ті пари. Ярина напевно знає, що знову з ним розмовлятиме. Розмовлятиме і дивитиметься, дивитиметься, аж… товаришки зітхають. Нічого не кажуть, тільки зітхають. Ярина заборонила їм що-небудь казати. Вона просто не захотіла їх слухати. А пробували. Ще й як пробували.
– Ярино, опам’ятайся.чи ти, дівко,геть чисто здуріла? Чи тобі Бог розум відібрав?
– Може й відібрав Бог розум. Та зате подарував мені любов. А що краще: того ще ніхто не знає.
– А ти хоч знаєш, що таке любов?
– Ну… у мене є хлопець. Ти ж знаєш. Але щоб так…
– Хлопець ! це не те. Треба, щоб… та ні, це розказати не можна.треба відчути, пережити. Це- коли ти жити, дихати без нього не можеш. Живеш ідихаєш, але над силу.
– Але ж, Ярино! Це ж зовсім інший світ. В ньому треба народитися. А ти…
– Заради Ельдара… Колись наші дівчата боялися цього світу.
– То все не те. Як ти того не розумієш? Я люблю Ельдара. Люблю.
– А він?
– І він любить. Я по очах його бачу. У нього такі виразні очі. Ах, якби ти знала, які в нього очі…
– Кожень день ти будеш стикатися з чужими звичаями, з чужою вірою. Ти думаєш, любов здатна таке витримати?
– І я витримаю, і любов моя витримає. Я тебе прошу, нічого мені більше не говори. Не треба. Я сама.
– Сама- то й сама.
Ярина бачила, як непокоїться її мама. Непокоїться, а часом і сльозу крадькома змахне. Ярина все бачила, все помічала. Її мама найрідніша на світі людина! Вони з нею були, як приятельки, як сестри. Мама її завжди розуміла. Ярина завжди могла з нею порадитися.. а тепер?що сталося? Чому так? Адже Ярина щаслива. Щаслива своєю любов’ю. а мама того не розуміє. А мама плаче. А може це звичайні материнські ревнощі? Її донька, окрім неї, любить ще когось. Кажуть, що таке буває.
«ні. такого не може бути. Мама у мене розумна». Ярина не хотіла вникати в ті людські розумування. Інший світ, інша віра , звичаї… хіба це має хоч якесь значення? головне- щоб Ельдар любив її, щоб вони були поряд, завжди-завжди. Щоб до руки його можна було доторкнутися. І щоб цілував він її вільно, без остраху, що хтось побачить. Паленіла від тих думок, від уяви, від бажання бути з коханим поряд. Здоровий глузд мовчав. Він мусив мовчати, бо тоді раптом виявиться, що її приятельки мають рацію, і мама… ні, ні, права вона, Ярина, і її любов. Бо інакше й бути не може. І нема між ними безодні. То все вигадки людські. Є тільки їхня любов, велика, як море.