Про Ярину і Ельдара.

 

Вона стояла на березі і дивилася на море. Вона нікого і нічого не бачила і не чула довкола себе. Було тільки море з його лагідною хвилею і вона, Ярина. Море мінилося під сонцем, було глибинне і потаємне, хотіла їй щось розказати, шепотіло щось, та вона ще не все розуміла. А ще люди… стільки відпочиваючих. І дорослі, і діти… вони галасували, сміялися, вищали від захоплення, хлюпалися, гойдалися на хвилях- словом… люди! Вона любила їх, але зараз… вони завадили їй слухати море. Воно прагнуло їй щось їй розказати.

– Яринко,- підійшла мама і поклала їй руку на плече. Від несподіванки Ярина здригнулася. – Я кличу тебе, кличу, а ти не чуєш.

– Ой, мамо,- наче вигукльнула з іншого світу. – Море… яке ж воно… величне і гарне. Воно, мамо… живе!

– А я й не сумніваюся. Особливо для такої романтичної особи, як ти. У тебе все живе. Ти і камінь можеш оживити.

– Бо і справді, мамо, все живе. Хіба ж ні? Особливо море! Щасливі люди, що тут живуть

.           – Я тебе прошу.вони звикли і того моря вже й не помічають.

– Як можна звикнути до моря? Як можна його не помічати? Послухай… як воно дихає…

– Ну добре. Дихає. Ще скажи, що у ньому живуть міфічні істоти. Нептун, русалки, неренди. Хто там ще?

– А живуть. Щоб ти знала. Цілий невидимий світ.

– Добре, моя романтична донечко.але нам пора вже обідати. Ходімо.

– Ой, обідати. Такі будні!

– Але ж їсти треба.

Мама просвітлено дивилася на доньку і посміхалася.

– Вже так влаштована людина, що мусить їсти.

Ярина зітхнула і силоміць відірвала очі від моря.

– Ходімо, якщо вже так конче треба.

– Я дивуюся, як ти ще художницею не стала. Задатки у тебе є.

-Якщо чесно, мамо… мені інколи так хочеться малювати. Просто я не вмію. Ніколи не вчилася.

– А ти пробуй, якщо хочеться. Всяко буває.

– Та… якби добу можна було ще на 24 години. Бо ж часу так бракує. І все-таки добре, що ми з тобою поїхали.

– Я рада, що тобі подобається.

– А тобі хіба ні?

– Мені? Надзвичайно подобається. Така розкіш…