– І чом же ти мені не сказав? Я б також того лірника послухала.
– Боявся, мамо, що не встигну. Поки я за вами бігав би, то лірник міг собі піти. І я б тоді його не почув.
– І що той лірник?
– Співав, мамо. Ах, як він співав! Всі люди плакали. І я плакав. Він пісню таку співав. Про сирітку, мамо. Я ще такої не чув.
– А що ж то за пісня була?
– Про сирітку. Як сирітка ішла матері шукати, бо зла мачуха її била, проклинала, шматком хліба дорікала. Ой, мамо, що то за пісня.
– Знаю я ту пісню, сину. Ще мої бабуся її співали.
І мати заспівала. Тихо, зі сльозою, як у того лірника.
– Ой, піди, дитинко,
До своєй мачухи,
Хай вона тя змиє,
Сорочечку вшиє.
– І ще мені мачуха
Сорочки не вшила,
А вже мі заклєла,
Аби-с ї не зносила.
Є ще мені мачуха
Хліба не вкроїла,
А вже мі заклєла,
Щоби-с його не з’їла.
Не піду, я, ненько,
До своєй мачухи.
Мачуха мі лає,
З хати виганяє.
Михайлик плакав. Мати перестала співати і пригорнула свою дитину.
– І в кого ти, сину, вдався такий жалісливий?
– Мабуть, в того лірника. Я хотів, мамо, з ним піти, але він сказав, що я ще маленький і маю бути коло вас.
– І ти пішов би з тим сліпим лірником?
– Пішов би, мамо. Але він мене не взяв.
– І щоб же ти робив?
– Водив би його. Бо ж він сліпий. Ми ходили б по селах. Він би пісні співав, а я б… Плакав.
– Отаке видумав, Михаську. І ти б мене покинув?
– Я б не покинув вас, мамо. Я б навідувався. А потім би сам навчився пісень від того лірника і вам би співав.
Мати пестила свого сина і посміхалася.
– А хто б же мені корову пас?
– Я… Васька попросив би.
– Ой ти, мій розумнику! З тебе виросте або велика людина, або велике ледащо. Знаю тільки, що серце маєш добре. І тим тішуся.
– Коли я виросту, мамо, я стану лірником.
– Отаке видумав. Сам же кажеш, що той лірник сліпий.
– Може ж не всі лірники сліпі. Мабуть, що не всі.
Задумався.
– Не знаю. Я у нього про те не спитав.
– Ну от що. Ти найперше рости. А вже потім побачимо. А зараз… Ходімо обідати. Бо вже всі пообідали. Один тільки ти у нас піснями ситий.
– Ой! А я й забув, що ще не обідав.
І мати вже вкотре посміхнулася.
«І як це вона так гарно посміхається? – думав хлопчик. – Як це у неї так виходить?»
А мати вже ставила на стіл борщ, краяла хліб. На устах у неї блукала усмішка, а в очах причаївся смуток. І чого смуток? Того Михайлик не знав. І мати теж не знала. Може за тими літами молодими, що так швидко минули, а може за тими радощами, котрих у неї в житті так мало було. А може думала про свого улюбленця Михаська, що був розумний і допитливий, а от… Чи здужає вона, проста галицька жінка, віддати його в науку? І зітхала, важко зітхала.
– Чого ви, мамо?
– Так. Нічого, сину.
– Ви про того лірника подумали?
– І про лірника також. – А ще?
– А ще про тебе, бешкетнику.
– А що про мене думати? От виросту – і стану лірником.
І знову мамина тепла усмішка.
– Мама не вірять, що я стану лірником. А я таки стану. От побачите, що стану».
А мати й справді в таке не вірила.
«І прийде ж таке дитині до голови, – думала жінка. – Лірником він стане.