– Це була боротьба. І ми вистояли. А якби всі боялися і всі мовчали, то може б і нас вже не світі не було.
– А ліра?
– І ліра вистояла. Її несли сліпі лірники.
– Сліпі лірники… Це була традиція.
– От про ту традицію і мусиш ти писати.
– А для чого? Адже стільки вже написано.
– А написано, щоб ти знала, не так уже й багато. І те, що написано, не завжди доходить до людей. От скажи мені, коли ти вперше почула про Михайла Хая?
– Чекай… Дай пригадаю… Мабуть тоді, коли в нашій хаті вперше зазвучала ліра. Тоді чоловік десь дістав його записи. Це було надзвичайно цікаво. Михайло Хай – це справжній лірник. Він воєдино злитий зі своєю лірою. Він з нею і плаче, і сміється. Сміється інколи весело, а інколи саркастично. І ліра слухається його, але й він слухається ліру. Вони наче доповнюють одне одного. Це унікальний чоловік. Аналогій нема.
– Скажи… А про нього часто розповідають? Його ліра часто звучить по радіо і по телебаченню?
– Не знаю. Мабуть, що ні.
– То чого ж ми такі убогі? Розумом убогі. Маємо скарби, а не цінуємо їх. Маємо своє високе мистецтво, а не вміємо його людям показати. Та й не тільки чужим людям, а й самі собі, своїм дітям та внукам. От, скажімо, твій чоловік іде в школи, іде до дітей з бандурою, кобзою та лірою. Він робить добру справу.
– Знала б ти, як це важко.
– Знаю. А легко, моя люба, співати чи писати на догоду можновладцям і брати за це гроші. Думаєш, таких мало?
– Знаю, що немало. Я так би не змогла.
Сміється моя муза. Тихо, саркастично сміється.
– Знаю, що не змогла б. Тому я з тобою. Бо там, де гроші, муз не буває. За гроші людина може продати душу, совість, тільки не поезію і не пісню. Бо то вже не поети, а заробітчани. І не співці, а ті, що з пісні вичавлюють гроші. І тоді пісні вже нема, а розчавлена совість. Такий не заспіває «Гоп, мої гречаники», як співає Михайло Хай. Такий побоїться обізвати можновладців дураками. А лірник Хай – ні. Бо він з піснею на Голгофу піде, аби вона, його пісня, звучала, дужа, правдива і щира, як скибка хліба з натруджених рук. Переконала? Будеш писати про Михайла Хая і про його ліру?
– Я хочу писати. Але чи зможу?
– Якщо хочеш, якщо тебе пройняли сльози сиротинської пісні, то зможеш.
І я сіла за стіл, підперла голову рукою і задумалася: з чого ж почати? Якими мають бути ті прості слова, що мають передати силу того високого мистецтва, непідкупну майстреність виконавця? Ні, не виконавця, не артиста, а лірника. Це високе слово. Його заслуговує навіть не кожен, хто ліру до рук бере. Ні, не кожен, хто освоїв ліру і навчився на ній грати, стає лірником. Треба ще заплакати щиро з тою сиріткою, що пішла матері шукати. А коли відчуєш смак сиротинських сліз та ще плач козака в неволі, що «з тяжкої неволі городи християнські до отця й матусі поклон посилає».
Отоді тільки може ти станеш лірником і тоді натруджена рука кине тобі перші чесно зароблені гроші. Ті гроші не пахнуть цвіллю, а хлібом і далекими трудними дорогами, що долає лірник, несучи свою ліру і пісню разом зі сльозою. І я собі подумала:
«Шкода, що я не художник. Я б намалювала…»
А щоб я справді намалювала, якби була художником? Мабуть, того сивого лірника, професора Михайла Хая, що сидить в центрі стольного міста Києва і лірникує. Ні, пан Михайло не соромиться лірникувати, бо він справжній лірник.
– А чого соромитися? – вчить Михайло Хай молодших братчиків зі свого лірницького цеху.
– Чого соромитися? Це наша давня традиція. А хто її забув, то ми мусимо про неї нагадати, відродити її.
– Пане Михайле, а ви не маєте ніяких звань, ніяких регалій?
– Чому ж не маю? Маю. Я – лірник. І це найвище. Вищого і почеснішого не буває. Тепер головне – відродити лірницькі традиції, запалити в душах отой вогонь любові до ліри, до лірницької пісні. І щоб кожен, хто бере в руки ліру, не думав про заробіток і нагороду. Тоді нехай краще займеться чимось іншим. Нагороди не буде, а буде тяжкий хрест лірницької праці, високий творчий злет, високе мистецтво пісні. І якщо пісня лірника випече скупу сльозу з очей тих, хто його слухає, тоді це справжній лірник.
Як тільки малий Михайлик переступив поріг, мама стурбовано спитала:
– Михайлику, де ти був, сину? Я вже за тобою, шибенику, всіх сусудів оббігала, всі садки і городи обійшла. Як у воду канула. Хіба ж так можна? Піти, матері нічого не сказавши – та й з кінцями. Ой, плаче за тобою пасок. То де ти був? Тільки не бреши. Бо стоятимеш у мене в куті.
Хлопчик ображено шморгнув носом.
– А хіба я вам колись брехав?
– Ну-ну. Це я так.
– Я хотів вам таке розказати, а тепер…
– То розказуй.
– А тепер я вже не хочу. Нащо ви на мене сварили? Я нічого поганого не зробив.
Мати, як всі матері на світі, а особливо матері на Україні, була доброю і лагідною. Свого Михаська любила найбільше від усіх своїх дітей, хоч у тому і собі не признавалася. Бо як таке можна? А сварилася… Бо мусила. Бо не могла припуститися, щоб дитина бездоглядно гасала по селі. Та ще й хлопчик. Вона погладила сина по голові.
– Ну… Розказуй, розумнику.
– Я, мамо… Слухав сліпого лірника.
– Лірника? А де ж він тут взявся? У нас наче таких нема.
– Це захожий, мамо. Йшов через наше село та й сів перепочити. І їсти, напевно, захотів.
– І що? Хтось нагодував його?
– Так. Люди винесли йому хліба, молока. А баба Уляна ще й вареників винесла. З сиром!
Михайлик ковтнув слину, що чомусь набігла.