– Пісня ваша, тітонько, і справді незвичайна. Аж мені сумно стало.
– Е, тобі ще рано сумувати. Твій смуток ще не вродився. А коли зійшов, то Бодай не визрів. Нехай його буйні вітри по полю розвіють. А щоб ти звеселіла, моя пташко, я тобі другої заспіваю, веселішої. Бо чого і спраді тобі сумувати? Нехай собі старість журиться, що молодістю не стане. Ось послухай.
«очеретом качки хмара,
Високо ся підіймала.
Я ще вище підіймуся,
Я нікого не боюся,
Бо що в мене є,
То не ваше, а моє.
Дзень-дзелень, Савка вмер
Та й на лаві лежить.
Його мила чорнобрива
По музики біжить.
І горілку несе
І музики веде.
– Отепер я погуляю-
Не боюся тебе».
А ще ось про Горпину.
«до нашої Горпини
усі хлопці ходили.
Усі хлопці та вдівці
Ще й жонаті молодці.
Бо та наша Горпина,
Як у лузі калина.
Кому вона підморгне,
Той до ранку не засне.
ОСВЯТИ ЛІРУ
Моя муза шепнула мені, що розніжуватися нема чого, що роботи у нас ще непочатий край. Нам треба писати.
– Ох яка ти, музо. Сама спокійно не живеш і нікому спокою не даєш.
– А ти хотіла спокою? Забудь.
– Ну добре. Писати… А про що писати? Адже написано чимало.
– Те, що написано, то написано. На лаврах спочивати не годиться. Особливо, коли ж і лаврів немає.
Я приречено зітхнула.
– То про що ми будемо писати?
– Про що? Ну… Хоча б про ліру.
– Про ліру? Щоб про ліру писати, треба її слухати.
– А хіба ти ще її не наслухалася? Маєш чоловіка-лірника. То кому ж і писати про ліру, як не тобі?
– Ні, не мені. Бо то мистецтво таке високе, що мені до нього не дотягнутися.
– І все ж ти мусиш.
– Мушу? Тоді…
– Ліру треба не просто слухати. Того замало. Треба, щоб ліра наповнила душу, серце, все єство, щоб розбудила в підсвідомості щось потаємне, глибинне, те, що, здається, давно забулося. Але це тільки так здається. Нічого не забулося. Все це живе в нас. Тільки треба його розбудити.
– А для чого будити? Може, нехай собі дрімає.
– Нехай дрімає? І це кажеш ти? Ні, ти того казати не можеш, не смієш. Бо інакше ліра всі струни порве. Це наш код, це частинка нас самих. А ти подумала, як ростимуть наші діти, наші внуки? Ми обкрадемо їх, якщо не передамо їм отого, що дрімає в нашій підсвідомості.
– Не знаю, що тобі сказати. Мені здається, що наших дітей, а тим паче наших внуків це зовсім не цікавить.
– Може й так. І знову ж таки… А чия в тому вина? Наша, наша, голубонько. От, скажімо, ти. Коли ти вперше почула ліру?
– Чекай. Дай згадаю.
– А тут і згадувати нічого. Тоді, коли твій чоловік вперше приніс її до хати. Тобі тоді вже було років…
– Давай не будемо про роки.
– Давай не будемо. Але ти ліру мала б почути ще в дитинстві. Ну, якщо не в ранньому дитинстві, то в школі. Адже це наша історія. Її тебе мали навчити твої вчителі.
– Вчителі! Легко сказати. А якщо мої вчителі і самі того не знали? А якщо й знали дещо, то боялися про те говорити. Ти знаєш, які то роки були?
– Знаю. Але ж не всі боялися. І говорили.
– Але скількох нема…