– Була якось в церкві. Там люди квиточки подавали. Кому за що молитися. Хто за померлих, хто за здоров’я, хто за тих, що в далекій дорозі. Всяк про своє просить. Подала і я свої квиточки, а там було написано. «за щасливу смерть раби Божої Ганни». Священник взяв мій квиточок, покрутив в руках, прочитав у голос і каже:

– Ну як я за таке буду молитися маю.

А я йому:

– Отак і моліться, батюшко. Ви ще молодий, тому вам таке дивно. А якщо подумати, то нічого тут дивного нема. Ви вже моліться, а Бог розбереться і зрозуміє самотню жінку, за якою нема кому ходити.

– І молився?

– Молився, а чому б мав не молитися? Тут нічого гріховного нема.

– Ет, тітусю, щось я вас сьогодні не впізнаю. Ви завжди така весела, така усміхнена, а сьогодні щось на вас таке найшло. Все про смерть та про похорон, чого де ви?

– Та, дитино, про ту кляту смерть хоч говори, хоч не говори, хоч клич її, хоч не клич, однак прийде. Вмирати нікому не хочеться, та знаєш, що мусиш вмерти тому й часом сумує людина. Але й те правда, що життя живе гадає. Отой я намагаюся не думати про сумне. Бо думай чи не думай- однак нічого не поможе. Нічим собі не зарадиш. То навіщо журитися? Та часом той смуток таки переборює людину, і тоді я роблюся сумна. Не так, щоб дуже, але трохи.

– Ви краще заспівайте, тітусю,- І смуток ваш мине. Я ьтак люблю, як ви співаєте. Таких пісень, здається, в селі ніхто не знає.

– То правда. А це тому, що я співати змолоду любила. Але пісні, дочко, теж всякі бувають.буває пісня весела, а буває й така, що ще більше смутку додасть- і тоді такий вже смуток людину обійме! Що й сліз не встигатимеш витирати! Ось послухай.

Тієї пісні і справді ніхто тут не знає.я принесла її з Галичини, з Яворівщини, з села Бунів. Є там таке село. Ото там я тієї пісні і навчилася. Жінка одна мене навчила, Катериною звали. Її давно   на світі нема, а пісня зосталася, як пам’ять про неї. Ти тільки послухай. Слова в тій пісні не зовсім не так як ми звикли. Я ледве навчилася ті слова по-їхньому вимовляти, але таки навчилася. А пісня гарна, аж душу проймає.

– ой шумить мені,

Як вода в млині,

Так в моїй головойці.

Ой ідуть літа

Марно зі світа,

Як листок по водойці.

Дурна пташина,

Нерозумная,

Що по гіллячку скаче.

Дурна дівчина,

Нерозумная,

Що за гультяєм плаче.

Ой як же мені

Не плакатойки?

Самі слезойки ллються.

Від милейкого

Вісточки нема,

А від нелюба шлеться.

А в нелюбойка

Смердять губочка,

Не мож тя нахилити,

А в милейкого

Солодойкі,

Не мож тя налюбити.

Ой зійди, зійди,

Та місяченьку,

Як млиновеє коло,

Ой прийди, прийди,

Та мій милейкий,

Та промов до мене слово.

– Ой рад бия,

Ой рад би я

Та до тебе приходити,

Стоїть же гора

Та крем’яная,

Не можу ся добити».