Минув тиждень, а може, й два. До хати вбігла задихана Омелькова жінка. Омелько і далі сидить за столом. Мов би з того часу так і не вставав. . перед ним пузата пляшка горілки, чарка, накраяне сало, огірок і скибка хліба.

– Сидиш! П’єш!

– П’ю. А що?

– А те, що ти нічого і не чуєш.

Що? знову чорний птах літає?

– Та ні. Що йому вже літати?карантин об’явили.страшна хвороба по світу шириться.

– І що це за хвороба?

– Воно ніби грип, а ніби і не грип.

– Знову одна баба сказала.

– Та ні. По радіо об’явили.

– Ти чула?

– Та ні, я не чула. Але…

– Як не чула, то не морочи мені голови.

– Дурню! Від тієї хвороби люди вмирають.

– Вмирають ті, що горілки не п’ють. Сто процентів. Ти   Трохима не бачила? Щось не йдуть мої кориші. Видно, їх баби присадили на карантин. А я сам, повіриш, страх не люблю пити. От не йде мені.

– І не прийдуть твої кориші. Вони розумніші за тебе. Їх жінки вдома присадили. Щоб хвороби не розносили.

– І вони сидять?

– Сидять. Як бачиш.

– Ото дурні.

– Ще й треба в таких намордниках ходити. Такі маски.он глянь. Я собі вже купила.

– Тьху! Погибель. Ьто як ти кажеш той  називається? Маска?

Маска. Як хочеш, то я й тобі куплю. Якщо будеш носити.

– Ну… Пити через неї ще якось можна. . а закусувати ж як?

– Голодній кумі то й хліб на умі.

– Про куму не знаю, а я вже щось таки б пообідав.

– Та зараз. Дітей покличу.

– Чекай, ще не клич. Менше вип’ю, щоб біля них не пити.

– А ти думаєш, що вони не знають, що у  них батько пияк? Добре вони знають.

– Тихо, стара! Прибери краще зі стола.

Храсима прибирає.

– А тепер клич дітей та давай обідати, бо такий голодний, що, здається, вола з’їв би. Що там у тебе? Борщ? Сто років борщу не їв.

– Тільки вчора.

– Хіба? Ну клич дітей.

Вбігають діти і сідають до столу.

– Куди за стіл?а руки мити.

– Та вони у нас чисті.

– Хіба не чули? По радіо казали, що весь час треба руки мити. Прийшли з двору- руки мити. Бо хвороба. Якась така… з короною.

– Добре, діти, що маємо радіо. Бо як би ми знали, що руки треба мити??- Сміється Омелько.

– У тебе, жінко, все з короною. І птах з короною. Якась королівська пора настала. Коронована.

– Смійся, смійся. А воно зовсім не смішно.

– А тато рук не миють.

– Бо тато сьогодні ще й очей не позмивав. То вже там руки мити!

– Досить тобі теревенити. Давай вже їсти.

Христина ставить на стіл паруючий борщ.

– А пахне ж як- прицьмакував Омелько. – Ти, жінко, таки господиня. Такого борщу ніхто не вміє зварити. Їжте, діти, їжте. Найкращий борщ варить ваша мама.і хліб найсмачніший пече. От Їй-Богу!

– А я собі думаю, чого це чоловік мій так мене хвалить? Певно, щось йому від мене треба. Кажи. Чого вже там?

– Треба, стара. Їй-Богу треба. Але це потім. Та ще… купи і мені і такого намордника, як у тебе. Бо без нього тепер і до магазину не пускають.

– І добре роблять, що не пускають. Нема чого хворобу розносити.

– Це я хворобу розношу?

– І ти також.а ти думаєш, що ти стерильний?

– Та ти що! В мені ніякий вірус не затримається. Як я дихну, то всі мухи поздихають. Не те, що якийсь там вірус.

– Куплю тобі маску- і ходи, як усі. Сам не заразишся і когось не заразиш.

– Я не заразний. І до мене ніяка зараза не пристане. Але якщо треба, то…

Тут прибіг захеканий Трохим.

– Ой, Омельку, біда. Рятуй, чоловіче, бо пропаду.

– Що таке?

– Налий скоріше горілки, бо впаду, і будеш мати пригоду.

– Та… знаєш… і в мене з крана горілка не тече. Якраз закінчилася. Я до бутля- а там порожньо. І сам не помітив, коли випив.

– Може хоч півчарки наточи.

– Якби. Я сам вранці рештки

Не вицідив.

– Ой! Ой!

– Та що таке? Чого ти ойкаєш, перелоги напали?

– Жінка заслабла.

– От тобі на! А що з нею?

– гарячка, дихати не дає, кашляє. Певно, та слабість, з короною.

– З якою там короною! Повидумували. І ти, бачу, від бабів набрався.з короною. Застуда в неї і ніякої корони. А ти їй чай з малиною давав?

– Давав. Не помагає.

– За один раз не поможе. А горілки з медом давав?

– Не п’є. на Дух не переносить.

– То зле. Горілка з медом при слабості дуже помічна. Особливо, коли людина кашляє.

– Умру,- каже.

– Якщо так каже, то помре неодмінно. Смерть тільки чатує, аби хтось так сказав.

– Що ти таке кажеш!

– То не я кажу. То твоя жінка таке каже!

Вдарився Трохим об поли руками.

– Що ж я без неї буду робити? Двоє ж дітей.

– Та ти вже так не побивайся. Може ще й не умре.а ще отщо… чого ти без намордника прийшов?

– Та я…

– Розносиш тут всяку заразу. Що коли твоя жінка помре, а може й не помре, а ми послабнемо. Корона-вірус- діло не шутейне. І влада сказала, щоб намордники носили.

– А ти ж казав, що то бабські виплітки.

– Казав. То й що, що казав. Часом і до бабів дослухатися треба. Чекай-но… що там за лемент? Вийди-но, розвідай.

По якімсь часі Трохим повернувся.

– Що там?

– Та Охрімиха померла.кажуть, що від корони.

– Так їй же десь біля ста років було.

– Той що? Однак… померла.

– Час її прийшов- та й померла. І корона тут ні до чого.