Оповідання, повісті
Журиться старість.
Журиться старість, що молодістю не стане. Журиться тиха осінь, що весною ніколи не буде. Однак журись не журись, а так вже є. у житті все має свою пісню: кожна пора року, деревина, пташка, звірина і людина. Людина- вище створіння Бога, то і пісня у неї особлива. Якби то всі те розуміли.
Людина? Вище Боже створіння?- Іронічно заперечив мені хтось. – Та яке там! Створення людини – це Божа помилка. Якщо Бог створив цей світ, то людина своєю діяльністю його руйнує.
І тепер я мушу сказати щось на захист людини, тієї розумної істоти, що робить часом не дуже розумні речі. І я кажу:
– Людина зруйнує світ? Ні, Бог того не допустить.
– Не допустить? А мені здається, що людина вже вийшла з-під Божого впливу.
– Бути такого не може. Бог посилає людині свої попередження: землетруси, тайфуни виверження вулкани, знамення всякі. Кажу вам, а сама думаю не зовсім так, а мій опонент, наче підслухав мої думки.
– І що? Людина дослухається до тих Божих попереджень. Ні, не дослухається. Сама себе Має за царя природи. Але за не дуже розумного царя, бо не дбає за природу, а кривдить її.
Я зітхаю і вже більше не маю, що сказати. За кого ж ти, Ісусе, розіп’явся? Не я перша ставлю те запитання. Його ставив ще Тарас Шевченко. А хто відповісь хто? Ніхто не відповість. Одумайся людино, опам’mятайся. Подивися на Божу красу Божого світу, який ти, людино, невтомно нищиш. Зупинися і задумайся: чи ти все робиш правильно? Ні, не все. Кожен те розуміє, та чомусь продовжує жити, як жив досі. Не хапає за руку того , хто скидає у річку всякий непотріб, хто замулює ставки, винищує рибу, звірину, конвалію, зрештою, красу всього світу. Я замовкаю. Я не хочу більше захищати тих грішних людей, до яких належу і я сама. Бог- найсправедливіший суддя. Перед ним нічого не сховаєш. Перед ним не треба ніякого захисту, жодних адвокатів, навіть найкращих, а не таких нужденних, як я грішна. Та й не адвокат я зовсім, а поетеса, що силою Богом данного слова щось пише, намагаючись розкрити перед людьми красу світу, красу і потворність людських почуттів. Я замовкаю, бо більше не маю, що сказати. Може наша розмова на тому б і обірвалася, якби не… відчинилися двері- і на порозі стала тітка Ганна, старенька, зморщена, що зберегла світлий розум і веселу вдачу.
– Слава Ісусу Христу,- Вітається жінка і ледве переставляє свої зболені ноги через невисокий поріг.
– Слава навіки! Заходьте та сідайте.
Допомагаю тітці Ганні зайти до хати і сісти на невисокий зручний стільчик. Тітка Ганна вже дуже стара. Їй, либонь, далеко за 86. її годилося б називати бабою, але тітка Ганна того не любить.
– Яка я баба, коли у мене внуків нема?
І таки нема онуків у тітки Ганни. Її єдиний син Федько, вже теж немолодий, вештається по заробітках, тиняється по різних світах, віддаючи свою силу чужим людям, чужій землі, залишивши стару матір напризволяще, а може й знає,що його мати ще живе на білому світі. Замолоду не женився, а тепер що?
– Про Федя нічого не чути?- Питаю.
– Ні, голубцю, нічого.
Очі в старої посмутніли, в них блиснула сльоза.
– Може й в живих нема,- Вирвалося у мене несамохіть. Я знаю, того казати не слід. навіщо ранити серце. Та що вже?
– Ні, голубцю, живий мій Федір. Недавно Грицько Шкарада його бачив. Десь там в Італії чи де. Передав мені через Грицька сто долярів. А нащо мені ті доляри? У мене пенсія є, слава Богу. То я ті доляри у скриню сховала- на похорон буде.
Чула я про ті доляри. Грицько Шкарада добра душа, їх від себе дав, аби потішити стару, і ніякого Грицька він не бачив. Та що вже скажеш? Нехай вже буде так.
– Тяжко вам, тітко самій,- Кажу.
-Та тяжко! Не тяжко, а жити треба, коли Бог ще за мною не присилає.
– Та що ви, тітусю! Живіть собі.
– Та живу, дитино. Нічого вже не тримаю, ні корови, ні свині. Недавно Уляна козеня давала. Задурно давала. Та я не взяла. Поженеться на чужі городи. Чи ж я його зловлю? Нащо мені той клопіт? Сусіди, дай їм, Боже, здоровля, молоко приносять, то я не без молока. Маю п’ять курок- ото і вся моя господарка. Та для такої господині і того досить. Я б і їх не тримала. Але, повіриш, розмовляти нема з ким. А так- з курми розмовляю. То неправда, що вони дурні. Кури теж розумні. Я їм що-небудь розказую, а вони слухають, сокочуть. І, повіриш, дня такого нема, навіть в найбільші морози, щоб котрась, Бодай одна, та не знеслася. Розуміють. Я жодної не заріжу. Нехай живуть. А вже як помру, то хто-небудь поріже та й буде на обід. Аякже! Про все, треба подумати, за життя. Бо хто вмів жити, той і вмерти достойно мусить, про все зарання подбавши. Ьтільки шкода, що сама себе поховати не зможу. То вже люди мусять. А я за них молитимусь на тамтому світі. Випрошу у Бога для всіх благословення. Думаю, що Бог таки вислухає стару жінку, що стане перед ним на коліна.
– Ет, таке щось ви, тітко, говорите. Думати треба про щось живе та гарне. А смерть сама колись прийде, хоч клич її, хоч не клич.
– Про щось гарне, кажеш! Голубцю, думати треба? А про що гарне, коли я кругом сама?..
– Не самі, тітусю, а з курми та з Богом. Самі ж кажете…
– О, то правда. Гріх би мала нарікати. Що б я без курей робила?
– От бачите.
– Одного боюся, голубцю: аби тільки не злягти та й не лежати. Хто за мною ходитиме.
– Того, тітко, ніхто не вгадає. Що кому суджено.