Жила собі мавпа

 

Жила собі мавпа. Мавпа – як мавпа. Жила собі. Що ж тут такого? Господарям її привезли з Африки. Власне, не господарям, а їхній донці Оленці. Маленька спритненька мавпочка. То, власне, було мавпеня.

– Воно ще виросте, – запевняли господарів. – Ще й Оленку переросте.

Господарям було зовсім байдуже, чи виросте мавпа, чи ні. Зате яка ж була щаслива Оленка. Що дістала такий незвичайний подарунок. Це тобі не лялька, навіть не Барбі, а справжня жива мавпочка.

Мавпі важко було тут прижитися. Їй було холодно і незатишно. Бракувало Джунглів, а особливо ліан, на яких можна було гойдатися. Та вона потихеньку все ж прижилась. Зачепившись хвостом, вона гойдалася на кришталевій люстрі, а Оленчина мама мліла від жаху, що та люста колись впаде разом з мавпою. А ще мавпа залюбки поливала водою Оленчині зошити. Дуже старанно їх поливала. Оленка потім плакала, але не переставала любити свою хвостату приятельку. Обіймала її і продовжувала плакати.

– Ну, Джені, навіщо ти мені залила всі мої зошити? Навіщо? Що я тепер в школі скажу? Будеш так себе поводити, то мої тато і мама віддадуть тебе в звіринець. Будеш там жити. А я буду за тобою плакати. Та це не допоможе. Тоді нам обом буде сумно.

Джені все розуміла. Вона винувато дивилася на дівчинку, порпалася в її волоссі – то був найбільший прояв ніжності, та пробачення не просила, бо знала, що неодмінно ще зробить якусь шкоду. Вона ще не знала. Яку саме шкоду, але знала, що зробить неодмінно. Дівчинка йшла на кухню і приносила їй банан.

– На, пустунко, але більше такого не роби.

Даремно було таке казати. Джені стрибнула на люстру. Вмостилася там, стала чистити банан, а шкоринки влучно кидала на Оленку.

– Ти паскудна мавпа, – сердилася дівчинка. – Більше я тобі не дам жодного банана. От побачиш.

Мавпа сміялася. Вона не вірила дівчинці.

 

Та якось до них зайшов фотограф з місцевого санаторію. Оленки не було. Вона була в школі. Фотограф розмовляв з Оленчиними батьками. Власне, з мамою.

– Чи не позичили б ви мені свою мавпу? Або, як кажуть, чи не дали б ви її мені на прокат?

– Як це на прокат? – не зрозуміла мама.

– Я – фотограф. Працюю в санаторії «Конвалія». Відпочиваючі охоче фотографуються з усякими тваринками. А тут така нагода – сфотографуватися з мавпою! Це ж екзотика! Я щось заробив би, та й вам щось перепало б. І мавпі на банани.

– Я не знаю, – завагалася мама. – Джені Оленчина, доньки нашої. Це їй подарували. Вона її дуже любить.

– Оленка, Оленка, – плаксиво вигукнула мавпочка.

– Вона що у вас, розмовляє? – здувувався фотограф.

– Ні. Лише деякі слова вимовляє. І ще ім’я нашої доньки. От я й не знаю…

– Тут нема нічого поганого. Мавпа, так би мовити, буде майже фотомоделлю.

– Ну… А ви її кривдити не будете?

– Що ви! Як можна! Я сам, знаєте, дуже люблю тварин.

Батько чомусь не вірив тому чоловікові. Тому мовчав. А мавпа? Вона теж йому не вірила. Дивилася на нього неприязно, а коли він спробував її погладити, заледве його не вкусила.

– О, то вона у вас агресивна, – незадоволено сказав фотограф.

– Ні, вона у нас миролюбна. Це вперше з нею таке, – заступилася за Джені мама.

– Нічого. Ми з нею поладимо. Правда, Джені?

Мавпа вишкірилася.

– Джені, як тобі не соромно, – припам’ятовувала її Оленчина мама. У Джені було дуже виразне обличчя. Зараз на ньому можна було прочитати:

– Цей чоловік паскудний. Ви того не знаєте, а я знаю.

Мавпу одягнули в нарядну парчеву сукню. Так її одягали завжди, коли брали з собою до міста. Та сукня дуже їй пасувала. В ній вона була дуже схожа на гарненьку дівчинку. На дорогу їй дали банан, аби в неї зникло бажання вкусити фотографа.

«Нічого, – досить недоброзичливо думав фотограф. – Я тебе вгамую. Знаю, як це робиться. Бачив. Заклею тобі пащеку липкою лентою – і будеш у мене, як шовкова. Дай мені тільки на вулицю вийти та за ріг завернути».

– Ну… Ідіть вже, – приспішувала мама. – Доки Оленка зі школи не повернулася. Бо як повернеться, то не дасть. Нізащо не дасть.

При імені Оленки мавпа захлипала.

– Ну чого ти, Джені? Ми ж тебе віддаємо не на зовсім.

– Звичайно, звичайно, – буркнув фотограф та й чимдуж вийшов.

– Даремно ти віддала мавпу, – нарешті озвався батько. – Цей чоловік недобрий.

– Звідки ти знаєш, що недобрий?

– А хіба по очах не видно?

– А чому ж ти нічого не сказав?

– Можна подумати, що ти мене послухала б.

– А може послухала б.

– Ти ніколи мене не слухаєш. Робиш все так, як хочеш. І, між іншим, не завжди розумно.

– Теж мені розумний знайшовся. Зробила – як зробила.

– І, між іншим, ти зовсім не розбираєшся в людях. Ми з Джені відразу визначили, що цей чоловік недобрий.

– Бо в тебе з мавпою розум на одному рівні.

– Тепер Оленка буде плакати. Пояснювати їй будеш сама.

Жінка похнюпилася і, здається, тільки тепер усвідомила, що вона накоїла. Вона ще продовжувала бравувати, але вже не так жваво.

 

А той фотограф і справді був недобрий чоловік. І тварин він зовсім не любив. Йому лиш би тільки заробляти гроші, якнайбільше грошей. Цілими днями Джені з заклеєним ротом позувала перед фотооб’єктивом. З нею охоче фотографувалися і дорослі, і діти. Ніхто не зважав на те, що мавпочка вже зовсім знесилена, що її мордочка жалібно кривилася, а інколи у неї на очах блищали слізки. Хто ж буде зважати на кривляння мавпи? Зате ж як цікаво. А фотограф хвалився своїм друзям, таким самим, як він:

– Та тварюка думає собі, що я і справді буду їй банани купувати. Аякже! Розігнався! Нехай жере картоплю.

Схвальний регіт і ще одна пляшка.

Тримав її на повідку, бо якось вона йому таке утяла, що потім хлопці над ним довго сміялися.

Мавпа дременула він нього і залізла на найвище дерево. Він поліз за нею, а мавпа ще вище. Залізла на самісінький вершечок, сидить, гойдається, а потім повисла головою до низу, а головне – кривляється. Справжній тобі цирк. Безкоштовний. Людей назбиралося, дивляться, регочуть, а йому не до сміху. Ну як її зняти? Довелося банан купити, щоб приманути кривляку. Злізла. Та з того часу тримає її на повідку. Ясна річ, мавпі таке не подобається. Та йому що? Нехай терпить. На те вона мавпа, а він людина. Дехто його припам’ятовував, переконував, що так не можна, та він знав своє і нікого не слухав.

А якось… Зараз фотограф і сам не може пригадати, як це сталося. Він вийшов у сусідню палату. Думав на хвилинку, а затримався на довше. А мавпа тим часом знялася з повідка, розклеїла рот, з’їла те, що знайшла. Гепнула об підлогу дорогий фотоапарат, пошматувала готові фотографії та й утекла. Ніхто її не затримував. Чергова була зайнята чимось іншим. Та й не її це обов’язок – мавпу ловити. Їй за те грошей не платять.

Джені вийшла на вулицю та й пострибала собі навмання, куди їй стрибалося. Добре, що ще не прийшло до її мавп’ячої голови переходити вулицю, бо могла б потрапити під чиї-небуть колеса. А так стрибала собі і не дуже розбірливо вигукувала:

– Оленка, Оленка.

Першими її помітили діти.

– Що це?

– Мавпа! Мавпа!

– Ой, яка гарнюня!

– Може, вона з цирку?

– Та ні, не з цирку. То фотограф з «Конвалії» з нею людей фотографує. Я бачив, я теж хотів сфотографуватися, але він, шкура, дорого дере.

– Ще б не дер! Це ж мавпа! Справжнісінька!

Це було цікаво. Таке побачиш не щодня.

– Давайте її зловимо.

– Давайте.

– А що ми з нею будемо робити?

– А там побачимо. Найперше треба її зловити.

– Що робити? В звіринець віддамо.

– Ага! Здамо! Продамо. Ти знаєш, які бабки можна за неї взяти? Це ж тобі не кіт і не собака. У нас мавпи не на кожному кроці зустрічаються, не на кожному дереві сидять.

Отак розмовляючи, діти спробували її оточити, але мавпа виявилася спритнішою. Вона миттєво вилізла на каштан, вмостилася там на самісінькому вершечку та й ну викрикувати всякі лайливі слова, яких навчилася від фотографа. Для дітей це був справжній цирк. Цікавішу розвагу важко було й придумати. А головне – безкоштовно. Дітей зібралося сила-силенна. Вже й дорослі стали підходити.

– Що там таке?

– Та щось наче на дереві.

– Може дитина? Господи! Ще розіб’ється.

– Ні, то не дитина.

– Та ні, то не дитина. То, либонь, мавпа.

– Господи! А де ж вона тут взялася?

– Може з цирку. Кажуть, цирк приїхав.

– Втекла, напевно, бідолашна.

– Може бути. Там тваринкам не солодко живеться.

– І що ж вона тепер?

– Пропаде. А що? На волі вона у нас не виживе.

– Шкода. Треба якось…

– Не полізеш же ти за нею на дерево.

– Треба б комусь сказати.

В цей час повз той натовп проходив директор цирку. Цирк приїхав на гастролі у це приморське курортне місто. Розраховували тут на довше затриматися. Поки облаштовувалися, то ніколи було і в гору глянути. А зараз Яків Кузьмович зітхнув з полегкістю і вирішив пройтися та й місто оглянути. І тут він побачив натовп. Здивувало те, що було багато дітей. Підійшов ближче і побачив… Ні, найперше він почув, як хтось немилосердно лаявся. Якова Кузьмовича вразила не так сама лайка, як голос і якийсь дивний акцент. Щось у ньому було таке… Дітлашня реготала, а дорослі знизували плечима. І тут він побачив її. То була мавпа! Справжнісінька! Вона була заскочена чи перелякана тим натовпом. Сиділа на вершечку дерева. Їй, очевидно, вже набридло там сидіти, та злізти вона боялася. Не висоти боялася, а натовпу. Яків Кузьмович зметикував, що йому поталанило, і рішуче пробився ближче до дерева. Головне не розгубитися і повести себе, як власник мавпи. Він кинувся до кіоска і купив в’язку бананів.

«Тепер можна».

Дорослі допомагали йому розштовхувати дітей. Вони зрозуміли, що це і є власник мавпи. Ще добре, що він не спитав, чия це мавпа. А така думка у нього була. Все б зіпсував. А тепер він зрозумів, що всі прийняли його за власника тієї екзотичної істоти. Треба було так себе і тримати.

– Ану розійдіться. Хіба ви не бачите, що вона вас боїться? Зовсім перелякали бідолашку. Зовсім, зовсім відійдіть. І заговорив з мавпою. Ніжно, лагідно, більше розраховуючи на банани.

– Маленька, бідненька! Іди сюди.

Гарячково думав. Як її назвати. Мусило ж у неї бути якесь ім’я.

– Ріточка! Рітуся!

«Добре, добре. Годиться».

– Оленка. Оленка, – плаксиво заговорила мавпа.

– Так, так, Оленка, – підлаштовувався, до неї Яків Кузьмович, хоча й не знав до ладу, до чого тут Оленка. Головне – контакт з твариною.

– Ну… Ріточка! Хочеш банан?

Так, вона дуже хотіла банан. Це було видно по її очах. Тваринка явно була голодна.

– Ну… Ходи, маленька, сюди. Бачиш? Банани. Ну… Злазь. Це тобі зовсім не важко. Ну…

Мавпа обережно злазила. Коли вона вже була на нижніх гілках, Яків Кузьмович наставив руки – і вона стрибнула просто до нього. Люди ще трохи подивилися та й стали розходитися. Все гаразд. У мавпи знайшовся господар.

– Я так і думала, що то з цирку.

– Ріта називається.

– Треба буде піти на виставу.

– Мабуть, квитки дорожезні.

– За таке не шкода і гроші заплатити.

– Але як вона у них втекла.

– Недогляд.

– Добре, що ще тигр не втік чи лев.

– А я думаю, що вони її навмисно випустили. Для реклами.

– Може й таке.

Розмов було багато, та добре те, що мавпа була в надійних руках.

Яків Кузьмович ішов по місту, тримаючи на руках мавпу. Мавпа їла банани і вдячно порпалася у волоссі Якова Кузьмовича. Це була добра реклама для цирку.

«Яка удача, – думав Яків Кузьмович. – Треба буде негайно міняти програму. І афіші також. Дорого. Та нічого не зробиш. Треба. Якщо навіть вистави затримаються. І все-таки цікаво, чия ж то мавпа? Є ж у неї справжній власник. Мусить бути. Я ризикую, ясна річ. Та поки ще той власник знайдеться… А ще те довести треба, що то мавпа його… Словом, мадмуазель Ріта. Ах, яку програму можна зробити. Скажімо, мадмуазель Ріта і лев Теофіл! Ні, не відразу. Спершу ми дамо їй вільну програму. Нехай робить, що вміє. Нехай звикає до арени і до залу. Ну. Звичайно, репетиції, банани і все таке. Аби тільки власник якомога довше не знайшовся. Ну хоча б не відразу». Мавпа обживалася в цирку. Вона, ясна річ, під наглядом, знайомилась з тваринами. Слон її не зацікавив, тигра вона боялася, а от лев… Сторож божився, що чув, як вони між собою розмовляли. Не нашою мовою, казав він, а якоюсь… Своєю. Про що вони розмовляли? Це легко було собі уявити. А про що ви розмовляли б, якби були мавпою і левом.

– Привіт, мала.

– Привіт, гривастий.

– Я взагалі-то Теофіл.

– А я Джені, але тут мене називають Ріта. Вони не знають мого справжнього імені. Мадмуазель Ріта. От як. По-моєму нічого. А ти як тут опинився?

– Ет, довга історія. Зловили та й…

– Як тут життя?

– А-а, як у нас кажуть, собаче. Тобто погане. Тільки що гавкати не заставляють.

– То давай звідси тікати. Я, здається, можу відчинити твою клітку.

– А сторож?

– А-а, сторож з переляку на люстру залізе.

Лев зареготав. Ви коли-небуть чули, як сміються леви? І я не чула. Думаю, що це не дуже смішно. А пересміявшись, сказав:

– Ти, мала, дуже симпатична. Але не знаєш життя. Не можна нам звідси тікати.

– Ну чому? Все ж дуже просто.

– Не так воно просто, як тобі здається. Не зловить нас сторож, то другі на вулиці зловлять.

– Не зловлять.

– І куди ж ми?

– Як куди? В Африку.

– Мавп’яча твоя голова! Як же ти до тієї Африки доберешся? Чи ти думаєш, що Африка за сусіднім городом? Африка далеко. Дуже далеко.

– Я сюди літаком летіла. Я пам’ятаю.

– На літаку! Щоб на літаку летіти, треба мати квитки. А квитки за гроші продаються. Ти хоч знаєш, що таке гроші?

– Знаю, знаю. За гроші мені дівчинка банани купувала.

– За гроші все можна купити, але ж ми їх не маємо. То давай вже якось тут. Ми могли б разом виступати. Ти могла б на мені верхи їздити. Треба якось їм підказати.

– А ще я тобі гриву розчісувала б. Он яка вона у тебе закудлана. А ти мене не вжер би?

– Ні. Що ти! Своїх я не зачіпаю. Я тепер лев сумирний. Їм з людських рук, ні на кого не полюю. Інколи, правда, рикаю, але це так, щоб не забути, як воно.

– І тобі від того сумно?

– Як тобі сказати?.. Буває трохи сумно, буває дуже. Неволя. Ну… Досить тих розмов. Не рви моє серце.

– То я піду вже. Трохи посплю.

– А я ще трохи порикаю, волю згадавши.