Якось серед літа. Тетяна Фролова

Скарби діда Миколи      

 

Дід Микола сидів на колодці, щось стругав і слухав… Бог його знає, що він там слухав: чи горобців, чи вивільгу, що десь далеко висвистувала аж захлиналася.

– Ото співає, – казав старий Микола. – І дивися-но, кожна пташина має свій голос. Це ж стільки тієї пташні, а у кожної пташини свій голос, своя пісня.

Дід давно вже розмовляє сам з собою. І дива в тому нема –  сам живе на світі. Старий дивиться на дерева, що, наче ліс, обступили його подвір’я, утворюючи затінок.

– І все це я насадив. Насадив – а воно й росте. А в декого порожньо. Бо, як нічого не посадиш, то нічого й не виросте.

– Діду, – почулося від воріт.

– То ти, Івасю? Чого тобі?

– Дайте грушку.

– Грушку, кажеш? Та вони ще зелені.

– Ні, вони вже добрі.

– А ти звідки знаєш? Га? Вже лазив?

Дід несердито, а хитрувато дивиться на хлопця.

– Я не лазив. Хлопці казали.

– А-а, шибеники! Сміються собі з діда. От заведу пса, здорового та злого –  будете тоді знати.

Дід давно вже так каже, та злого пса чомусь не заводить, і хлопці ласують досхочу дідовими грушками.

– Ходи, Івасю, ходи, дитино. Нарви собі грушок. Або краще натряси. Щоб з дерева не впав.

– Не впаду.

– І хлопчик біжить в садок. Дід Микола любить цього худенького хлопчика. Без батька росте дитина. Мати б’ється, як риба об лід, щоб звести кінці з кінцями, а ті кінці чомусь ніяк не сходяться.

З садка виходить Івась з повною пазухою грушок. Одною грушкою хрумкотить і завдоволено мружить очі.

– А мати ж де?  – Питає старий, хоч зарання знає відповідь. В колгоспі. Де ж їй ще бути?

– На буряках, – каже Івась, жуючи грушку.

– А ти що?

– Я? Нічого. Гонили з Петькою пасти. Після обіду може ще поженем.

– А Петькова мати хоч молока тобі налляла?

– А ми, діду, самі… Тільки Ви нікому не кажіть. Не скажете?

– Авжеж не скажу.

– Ми самі в полі надоїли слоїчок – то й з хлібом випили.

– Молодці.

– То я пішов.

– Іди здоровий. Ще приходь за грушками.

– А можна, ми з Петькою прийдемо?

– Приходьте з Птетькою.

 

Хлопці прийшли вже пізно увечері та й ну гукати діда.

– А що ж це ви, хлопці, так пізно? Тепер і грушок не видно.

– А ми чекали, доки Петькова мати корову видоїть, щоб молока Вам принести.

– Дякую і вам, і Петьковій мамі. От у мене і вечеря буде.

– А за грушками можна?

– Та можна, діти, можна. Тільки що ви там поночі побачите? Та й роса вже впала. Оброситеся.

– Нічого. Роси ми не боїмося. А що темно – так у Петьки батарейка є.

– Ну, як знаєте.

Нарвавши грушок, хлопці однак додому не спішили. Вони вмостилися на дідових колодках, бо їм кортіло про щось у діда розпитати. Та  дід Микола був не від того, щоб з хлопцями поговорити. Розмову почав Івась,  бо був сміливіший та й діда Миколу ближче знав.

– А скажіть, діду… Чи правду кажуть, що у старших людей часто бувають заховані скарби?

– А чого ж? Бувають.

– І у Вас є?

– Є і в мене. А чому б у мене скарбів мало б не бути?

Хлопці аж кинулися, аж грушками перестали хрумкотіти.

– Діду, а вони у Вас закопані?

– Ні, не закопані.

– Скажіть… А де Ви їх тримаєте? Ми нікому не розкажемо. Їй-бо!

– Щоб нас грім побив, як розкажемо.

– Не треба так тяжко божитися. Я свої скарби в скрині тримаю. Є у мене така велика кована скриня, стара, ще бабусина. Ото в ній я ї тримаю всі свої скарби.

– І не боїтеся?

– Ні. А чого мав би боятися? Хіба у нас злодії водяться?

– Та наче й не водяться, та все-таки…

– А нам Ви ті скарби покажете?

– Хоч би одним оком на них глянути.

– Ми нікому не скажемо.

– Ну от що, хлопці, зараз вже пізно. Ідіть додому. Вам же на росу гнати. А як приженете з роси, ото й приходьте. Грушок нарвете та заодно скарби мої подивитеся.

Хлопців розбирала нетерплячка, але вже й справді було пізно. А зранку,  вони це добре знали, ой, як же не хотілося вставати. Івасикова мати – та нічого. Своєї ж корови не було. Нехай би поспала дитина. Так сам же хоче гнати на росу. А Петькова мати не раз грозилася до Петька лозину взяти. Правда, не брала, а тільки грозилася.

– Набігається, спати не заженеш, а вранці не піднімеш. Вставай, лежню. Вже день, як бик.

– Та який там бик! – Сонно відбрикувався Петька.

– Сонце тільки-но сходить.

– Отак кожного ранку. Хоч сама на росу жени. Їй-бо, Івась вже йде. Ото дитина! Шкода, що своєї корови не має. Мушу я їм телятко подарувати, щоб своєї корівчини дочекалися. А Івась вже й справді чекав Петька на прелазі і голосно свистів. Його босі ноги потріскалися від роси та вранішньої прохолоди. Сховав би ті ноги, якби було куди. Підігнув би, та … Тепер вже Петька мусив вставати. Швиденько збирався. Від сніданку відмовився – ніколи. Варені яйця Петько з собою візьме, мама на двох зварила, візьме паляницю, бо хліб скінчився, а там вони з Івасем щось придумають, знають собі що. І ми з вами вже знаємо, та хлопців не попалимо – мусять і вони якось виживати у цьому світі. Ще ж і рости мусять. І виростуть, безсумніву виростуть.

Заклично подавала голос корова: му-у-у! – Гукала, бо вже знала свій час та й хлоп’ячі голоси вже біля воріт чула.

– Зараз, Лиско, зараз, – озивався Петько до корови, бо його голос вона знала найкраще.

– Приженемо з поля – і до діда підемо. Цікаво на його скарби подивитися.

– А-а, не покаже він нам нічого. От побачиш.

– Він же казав.

– То й що, що казав? Не покаже. Побоїться. Це ж таки скарби…

– Цікаво, що там у нього. Може, золото.

– Ет, якби золото, то не жив би старий так бідно. Та й у скрині його не тримав би – сто процентів!

– А може шаблі козацькі – це теж скарб.

А час тягнувся так повільно, наче на волах їхав. Вже й поснідали хлопці, вже й Лиска напаслася.

– Давай женімо вже додому, – підбивав Петько.

– Що ти! Ще рано. Що мама скаже?

– Та Лиска зовсім вже пастися не хоче. Тільки хвостом махає.

– Бо гедзи кусають.

– То я  й кажу: женімо вже додому.

– А я кажу: ще рано. Мама буде сваритися.

Ледве витримали хлопці до своєї пори. Сердилися на корову, що вона так повільно йшла додому. А їй що? Куди їй спішити? Йде собі попасом. То там траву скубне, то туди заверне. Їй невтямки, що хлопці поспішають, що їм нетерпиться.

Нарешті. Пригнали.

– Щось ви сьогодні рано, пастухи, – гукнула Петькова мати.

– Яке там рано! Лиска вже ширша, як довша. А там такі гедзи, що жах.

– Ну, добре, добре. Ходіть обідати.

– Ми потім.

Та й побігли. Не куди -небудь побігли, а до діда Миколи.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

18 − 14 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.