А овечат не було. Подвір’я без них опустіло. Баба вже й сама зрозуміла, що вчинила зле. Та що зробиш? Овечат назад не повернеш. Сумно повечеряли, сумно й спати лягли.

А зраненька прибіг захеканий багач.

– Ти знаєш, діду, що я собі подумав?

– Не знаю, що ти собі подумав. Я не ворожбит, щоб чужі думки вгадувти. Скажеш, якщо захочеш. А як ні, то й так обійдемося.

– А я собі подумав: ну навіщо мені той ківш лиха?

– А то вже я не знаю, навіщо ти його купував.

– З дурного розуму.

– То вже добре, коли чоловік визнає, що в нього розум дурний.

– Панам його не покажеш, бо вони там нічого не побачать, то  й не зрозуміють. Морока одна з тим ковшем. От я й подумав : чи не взяв би ти той ківш собі?

– Отакої! Навіщо мені чуже лихо? Мені і свого вистачає.

А тут і баба підіспіла, що знала вже ту історію.

– Не бери, чоловіче. Не треба нам чужого лиха.

– А чого це жінка встряває у чоловічу розмову?

– Та часом і жінка може щось путнє сказати. Вона в мене розумна.

– То як? Домовимось? Виручи мене. Забери той ківш лиха собі. Був же він у тебе.

– Е, пане, що з воза впало, те пропало. Був! У мене колись багато чого було. Було поле, і ліс, і гроші водилися.

– Та що те згадувати? Тепер інші часи.

– Часи нові, а лихо колишнє. То хіба от як ми зробимо: ти заплатиш мені двісті карбованців – і я забираю ківш лиха.

– А чого так багато? Аж двісті карбованців!

– Торг – є торг. Не хочеш – то як хочеш. Діло хазяйське.

– Та добре вже. Нехай буде так. Та скажи мені, добрий чоловіче, чому ти гроші все на сотні лічиш? Наче дрібних грошей взагалі нема.

– А я тобі скажу, що я дрібних грошей і лічити не вмію. Це ще з тих часів, коли у нас гроші водилися.

Пішов багач, залишивши і ківш, і двісті карбованців. А дід з бабою взялися господарювати. Дах полагодили, стіни підправили, одяганок накупили, сяких-таких припасів. Ще хотіли знову пару овечат купити, щоб подвір’я не видавалося таким порожнім, та грошей забракло.

І знову почалися будні. Як кажуть: часом з квасом, а порою з водою. Мурко був дуже розумний, але і він не міг придумати, як допомогти своїм господарям, щоб вони так не бідували. Ще вирішив з Рябком поговорити. Може він щось придумає.

Коли всі полягали спати, кіт Мурко і песик Рябко докупи зійшлися і стали радитися.

– Знаєш, Рябко, я оце дивлюся, як бідують наші старі, то мені аж страшно стає. Страва у горло не лізе. Бо, якщо подумати, то ми з тобою дармоїди.

– Як це дармоїди?

– Справжнісінькі.

– Ти, Мурко, щось не те кажеш. Я вночі не сплю, справно гавкаю, – словом, сторожую.

– А кому потрібне твоє сторожування? Який злодій надумається прийти сюди щось красти?

– Ну… того я не знаю. Це не моє діло. Я свій обов’язок виконую справно.

Рябко аж образився на Мурка. Чого Мурко до нього дістається?

– Ти не ображайся, Рябко. Я теж не кращий. Ти думаєш, я не ловив би мишей, якби вони були? Ловив би, ще й як ловив би. Та мишей нема. Повтікали. Бо тут їсти нічого. То виходить, що і я дармоїд. То я собі подумав: як би старим допомогти? Вони ж для нас добрі господарі. Останнім кусочком з нами діляться. Та й Василько і Марічка славні діти.

– Нічого не кажу. І господарі добрі, і діти славні. Тільки-от… Не знаю, як ми з тобою можемо  їм допомогти.

– Чув я, що за далекими морями, за дрімучими лісами живе страшний змій. Має той змій дванадцять голів. З кожної пащі вогонь пашить, а з кожного ока дим клубочиться. У того змія великі скарби закопані. Та ще тримає той змій полонянку, красуню принцесу. Хто полонянку визволить, тому й скарби дістануться.

– Чи ти, коте, з дуба впав? Чи білини об’ївся? Як ти собі міг таке уявити, що ми з тобою ту принцесу визволимо? З таким страховиськом і відважному лицареві не впоратися. А ми з тобою всього лише кіт та собака.

– А кіт та собака, щоб ти знав, це не так вже й мало.

Судили, рядили, а наступного вечора, як стемніло, рушили в дорогу. Навіть харчів на дорогу не взяли: не було що брати. Лише водою запаслись.

– Бо без їжі ще якийсь час можна витримати, а без води –  відразу гаплик.

От вийшли вони в поле. А тут простір – хоч співай. Кіт якусь мишу-полілку піймав, собака препілку наполохав. Ідуть. Аж раптом заєць. Собака припустив за ним – і таки піймав. Вже хотів його за горло вхопити-аж тут заєць попросився.

– Не їж мене, песику-друже. Я знаю, куди ви йдете. Нелегка ваша дорога. Відпусти мене, то може я вам у пригоді стану.

Рябко може б і не відпустив, бо дуже вже йому їсти хотілося. Та тут Мурко підіспів.

– Не їж його, Рябко. Це не простий заєць. Може й справді він нам у пригоді стане.

– Ах, як знаменита вечеря пропала. А все, Мурку, через тебе. Відпустив зайчиська. І далі підемо з порожніми животами.

– Не журися, Рябий. Ще й нам колись поталанить.

Напилися води та й далі пішли. Ідуть та й ідуть. Коли дивляться – ховрах по полю біжить. Такий собі маленький ховрашок. Щоки роздуті – щось за щоками додому несе.

– Поганенька вечеря. Бо що там наїдку з того ховрашка? Та все-таки хоч щось.

– Побіг за ним кіт і таки піймав бідолаху. А той і каже:

– Не їж мене. Котиу-братику. З мене який там наїдок. Знаю куди ви йдете. Дорога ваша нелегка. Відпусти мене, то може я вам у пригоді стану.

Кіт його і пустив. А тут Рябко підбіг. Та такий вже сердитий.

– Що ти, коте, слухаєш всяких брехунів? Ну чим нам може допомогти той маленький ховрах?

– Ти, брате, даремно так кажеш. В житті всяке буває.

– Поки там що буде, то я й лапи відкину, бо так їсти хочу, що здається, живіт до спини приріс.

– Не журися, песику, ще колись і нам поталанить.

– Доки поталанить, то я з голоду здохну.

Напилися води та й далі пішли. Ідуть та й ідуть. Аж рибалки на березі річки сидять, рибу ловлять. Посідали друзі перепочити. Та ще надія така була, що може ж таки сякий-такий маленький  пічкурик рибалкам зайвий буде. Так і вийшло. Піймався рибалкам маленький пічкурик. Один рибалка вже хотів його у воду кинути, та другий його зупинив.

– Стривай. Он кіт і пес сидять та на нас голодними очима дивляться. Кинь краще котові.

– Та що з того пічкуря наїдку? Кіт ковтне – і навіть не помітить.

– Ну, все-таки

Та й кинули того пічкуря котові. Кіт вже хотів того пічкурика з’їсти, та посовістився: а може Рябкові віддати? Правда, той пічкурик зовсім маленький, та все-таки. Задумався Мурко. Коли чує –  аж щось пищить

«Комар чи що? Та ні, не комар».

Нахилився кіт, дослухається- аж то пічкурик.

– Відпусти мене, котику-братику. Я знаю, куди ви йдете. Дорога ваша нелегка. Не я, то мій батько вам у пригоді стане. Кіт і кинув пічкурика у воду. Рябко вже знову хотів на Мурка насваритися, як тут рибалки надумали щось перекусити. Розклалися. Глянули друзі на ті наїдки – аж подих їм перехопило. І хліб, і ковбаса, і м’ясо, і куряче стегенце. Сидять, вдихають той запах, а їсти вже так хочеться, що ось-ось пропадуть. Та рибалки добрі люди були: самі їли та в ряди-годи і котові, і собаці щось кидали. Наїлися друзі – і життя їм видалося веселішим.

– Я ж казав, що нам поталанить, – тихо промуркотів кіт.

– Ой, я так наївся, що вже б і не йшов нікуди, – розімлів від ситості Рябко.

– Подрімаємо трохи та й далі підемо, – суворо сказав Мурко. – Тихо, тихо. Слухай. Щось про нас говорять. Либонь, про тебе.

Старший рибалка сказав:

– Знаєш, я того пса забрав би додому. У мене собаки нема. А без собаки якось воно не дуже.

– Худий він дуже.

– То нічого. Відгодуємо.

– Для сторожа він не годиться. У нього очі занадто добрі.

– Та… Посидить трохи на ланцюгу – то й злішим стане. Тільки де взяти мотузка?

Дрімоту з Рябка, як рукою зняло.

– Тікаймо, коте, – схарапудився Рябко. Куди й лінь його поділася. А як відбігли у безпечне місце, Рябко сказав:

– Слухай, коте, чи довго ми з тобою будемо по  дорогах лапи збивати? Я вже собі подумав, що може даремно я втік від того рибалки. Може треба було у нього зостатися?

– Що, на ланцюг захотілося? То так і скажи.

– Та не дуже захотілося, але… Я так зрозумів, що нам море треба шукати. А де те море? Як його знайти?

– Дуже просто, – сказав Мурко. Цей кіт був дуже розумний. Він дуже багато знав. Це тому, що Мурко в школі часто бував. Сяде в класі, принишкне, доки похопляться, щоб його вигнати, то він щось почує. А головне – почує і запам’ятає. А часом його й не виганяють і просидить отак Мурко увесь урок у когось під партою чи й на парті. А діти дивляться на нього і посміхаються. А Мурко слухає, слухає і запам’ятовує.

– То як нам знайти море? – повторив своє запитання Рябко

– Дуже просто. Всі ріки неодмінно течуть до моря. Треба йти туди, куди тече ріка. От і все. Так і вийдемо до моря. Відпочинемо трохи та й підемо далі.

Так і зробили. Відпочили та й пішли. Добре, що животи не порожні були. А там по дорозі може ще щось трапиться.

Так ішли день, ішли другий. Вітер посвіжів, в повітрі відчулася волога.

– Незабаром вже буде велика вода, – сказав Мурко

– А я так думаю, що незабаром вже мені буде великий гаплик, сумно сказав Рябко.

– Який там гаплик! У нас з тобою велика мета: раз те, що визволити принцесу, а друге те, що ми мусимо знайти скарб для наших господарів, щоб вони не бідували, – сказав Мурко. – Не розкисай. Пригоди наші, можна сказати, тільки починаються.

– А я б хотів, щоб вони вже закінчувалися. Там десь дід з бабою за нами сумують, Василик з Марічкою плачуть.

– Зате як вони зрадіють, коли ми повернемося.

І нарешті море, велика вода. Хвилі, чайки, люди, човни і кораблі. Гамір, сутолока.

– Як же нам перебратися на той берег? – зажурився Мурко. – Зі мною простіше. Я можу непомітно пробратися на корабель. А от як з тобою бути?

– А я тебе тут почекаю.

– Е, Рябко, ні. Так діла не буде. Мені помічник потрібний.

– От зараз нам якраз пічкурик би згодився. Та де ти його візьмеш? Він про нас і думати забув.

– А от і не забув, – писнув пічкурик, гойдаючись на великій хвилі.

– Знаю я вашу скруту. Зараз сюди припливе корабель мого батька. Мій батько на тому кораблі капітаном влаштувався.

І справді, незабаром до берега пристав корабель, і Мурка, і Рябка з пошаною запросили на борт.

– Вам, панове, куди? – спитав капітан. Від такого звернення Рябко виріс у власних очах, а Мурко вдав, що це йому не первина.

– Нам би туди, де змій живе.

– Широко розмахнулися, – почухав потилицю капітан. – Жаль мені вас, хлопці, але ваше діло безнадійне. Пропадете. Вас обох змієві навіть на сніданок замало. Краще відмовтеся від тієї затії.

– Ні вже. Що буде, те й буде. Мусимо спробувати.

– Ну що, тоді в дорогу. Тільки ось вам моя порада. Якщо ви вже насправді вирішили стати супроти змія, то є резон прихопити нам з собою одного лицаря. Живе він тут недалеко на острові. Не любить чоловік людської сутолоки. Ім’я його Боринич. Знамените ім’я, скажу я вам. Той лицар постановив собі визволити принцесу зі змієвого полону. І визволить. Це я вам кажу. Та, думаю, від помічників у такому ділі ніхто не відмовиться. Пропоную заїхати до нього і, якщо він готовий, прихопити його з собою.