Прийшов Степан додому, а мати, як нежива, по хаті ходить. Видно, що всю ніч не спала. І навіть не лягала, бо постіль не прийм’ята. Очі їй позападали, на лиці змарніла.

«То із-за мене, – подумав хлопець. – Я таки свиня».

Втішилася, що прийшов. Глянула на сина – і нічого не сказала. Стала перед образом і довго молилася. Степан теж мовчав. Він сів біля стола, підперся рукою та й зажурився. І вже більше скидався не на парубка, а на старого діда. Лице молоде, а смуток наче старий. Нарешті мати заговорила.

– Будеш снідати?

– Ні, не хочу. Ще рано.

– Ти ж і не вечеряв.

– Нічого. Встигну ще.

– Чи тебе там годували лагомінами?

– Де це там?

– Ну, там, де ти був.

– Ні, мене там не годували.

– Ти обіцяв мені розказати. Пам’ятаєш?

– Що розказати?

– Ну… Де ти був. Куди ходив і минулого разу. Я чуть з ума не зійшла.

Хлопець зітхнув.

– Сідайте, мамо. Розповідь довга буде. Про дівчину я, звичайно, збрехав. Я був у замку.

– У замку? Що ж ти там робив?

– З покійниками розмовляв.

– З покійниками? Господи! Свят! Свят! Свят!

– Чого ви зблідли, мамо? Не треба так, бо я й розказувати не буду.

– З ким же ти… Розмовляв?

– З Лесетою, з її батьком. З іншими не розмовляв, але їх там бачив. Їх там багато. Лицарі всякі, панни, пані…

– Ти… Ти часом не захворів?

– Ні, мамо, не захворів. А може й захворів. Не знаю.

Став розказувати все по порядку. Мати слухала, не перебивала. Нарешті Степан закінчив свою розповідь і спитав у матері:

– Про що ви так задумалися, мамо?

– Та от… Думаю, куди нам найперше треба йти: до лікаря чи до священика.

– Я ні до кого не хотів би йти.

– Е, сину, треба. Ми самі з тим не впораємося. Бачиш сам, що це сила непевна. Вони так просто від тебе не відчепляться. Виведуть вони тебе, сину, з нашого світу. А ти щойно починаєш жити.

Витерла сльози.

– Ти лягай, поспи, відпочинь трохи, а я всьому подаю їсти, курей випущу, бо ще зачинені, поросята кричать, корову видою, впораюся та й підемо найперше до священика. Вже що він скаже. Священик у нас старенький, багато всякого набачився у своєму житті – щось нам порадить. Лягай, відпочинь, бо ти аж на лиці змінився.

І вже від дверей вернулася.

– Чуєш, Степане? Нічого нікому не розказуй. Навіть дружку своєму Миколі. Бо піде по селі, то потім не відмиєшся.

– Ні, мамо, Миколі можна. Микола не такий.

– Ну-ну! Микола може й не такий, зате його мати – то така терниця, що все село перетре і не втомиться.

 

Священик і справді був дуже старенький. Казали, що вже й підшукували на його місце когось молодшого, та поки що ще нікого не знайшли. Село любило свого пароха і вже зарання шкодувало, що він вже від них піде. Священик був дуже спокійний, терпляче і розважливо розмовляв і з старим, і з малим. Нікого не сварив, а як було треба, то щось підказав чи порадив. Сповідь у нього була і справді таємницею: ніщо не просочилося на село. От до нього і прийшла Степанова мати зі своїм сином. Був будень, і священик порався у своєму квітнику, бо дуже любив квіти. Вже пропонували йому жінки свою допомогу.

– Ми і прополимо, і зробимо все, що треба.

Подякував і відмовився.

– Поки ще можу сам. То така втіха. Бог і сили мені посилає, щоб біля квіток порався. Бо, знаєте, город – то потреба для тіла, а квіти – то для душі. Дивишся на них – і душа відпочиває.

Сіли в альтанці, бо у хаті душно було. Отець зрозумів, що це не сповідь, бо зі сповіддю до храму прийшли б. Щось людей гнітило – і вони прийшли до нього, а він вже мусить їм допомогти, якщо зможе.

Слухав уважно і матір, і її сина. З ним людина якось розковувалася, могла вилити все, що на душі, не підозрюючи, що весь свій тягар якимсь чином перекладає на старого священика, і йому треба потім довго молитися, щоб Бог зняв з нього той тягар. Що ж, може він для того і поставлений Богом на світі, щоб знімати з людей той їхній тягар, якого набралися вони в тому нелегкому і грішному повсякденні. А от цей хлопчина… Ще такий молодий, а вже і він має щось на душі.

«І я мушу розрадити його, зняти все, що йому болить, зупинити, аби не пішов по дорозі гріха».

Слухав ту розповідь старий панотець, і все захмаренішим робилося його лице.

«Як лик святого, – чомусь подумала Варка. – Аж чудно… А може він і справді святий? Мабуть, кожний священик почасти святий. А наш, видно, особливої в Бога ласки заслужив. Он як умиротворено, молитовно світиться його лице».

А священик казав:

– Я вже давно пропонував освятити той замок, ту непевну місцину. А мене все відмовляли та й відмовляли. Мовляв, там – віки. Чого нам до них лізти? А воно он як виходить. Отаке хлопча розтривожило їх – та й вони до нас полізли, не побоялися.

– То ви, отче, думаєте, що сила та… Непевна? – не втрималася Варка, щоб не запитати.

– Ясна річ, що непевна. Певне все тільки те, що з Богом, у храмі, в освяченому місці, де образи, де ангели-охоронці, а це… Ти, дитино, от що… Як сам не будеш пильнуватися, то ніякий ангел-охоронець тобі не допоможе. Лихий тільки і пантрує, якби чиюсь душу заполонити. Особливо таку юну, безгрішну, як твоя. Скажи, ти хрестик носиш?

– Носив. А тепер якось…

– Почекай. Я зараз винесу.

Пішов до хати, виніс хрестик і одягнув Степанові.

– Носи, він освячений. Це оберіг від всякого зла. А ще… Скажи мені… Чи ти часом не маєш якогось дарунка від тієї кралі?

– Маю.

Варка перелякано глянула на сина.

– Маєш? А мені не сказав…

Хлопець дістав з кишені хустинку і видобув з неї перстень. Він так і засяяв у Степана на долоні.

– Боже мій, – зойкнула Варка. – Звідки це в тебе?

– Від Лесети, мамо.

– Так… – сказав парох і потер чоло.

– Річ коштовна, старовинна. Спокуса чимала. Не шкодуй, хлопче. А будеш іти додому – кинь без жалю цей перстень у річку.

– У річку? Такий перстень! І в річку?

– Як хочеш. Я сказав, що перстень коштовний. Але подумай, з чиїх рук ти його прийняв. Це зв’язок з отою непевною силою і треба його обірвати.

І вже до Варки:

– Бо інакше… Виведуть вони вашого хлопця та й поведуть у небуття. Спершу на забаву, на ніч, на другу, а там і назовсім.

– Матінко Божа, заступи й захисти.

– Я вас не лякаю. Ми про той світ майже нічого не знаємо. І не треба нам знати. Бог подарував нам життя на землі, на прекрасній землі, синє небо, ясне сонечко. Квіти, трави і ліси. А птаство! Навіщо ж нам шукати пригод і стосунків з темними силами? Спершу це наче цікаво, а потім і до біди недалеко. То як, хлопче? Надумав? Кинеш у річку ту спокусу?

– Кину.

– От і добре. Нехай пливе туди, звідки прийшла. А ви з мамою прийдете додому, помолитеся перед образами, а над дверима почепіть свячене зілля – це оберіг від всього лихого. А я зайду якось та й освячу вашу хату. А ще… Скажи, Степане, чи ти не розказував часом комусь про свої походеньки?

– Тільки другові своєму Миколі.

– Це ж якому Миколі? – не второпав відразу панотець. Тут вже Варка допомогла.

– Та Явдохи Криворукої хлопець. Вони приятелюють собі. Хоч Явдоха криком сходить, коли бачить їх удвох.

– Мамо, – Степан аж спаленів.

– Та я що? Та я нічого. Кажу тільки, що ви з Миколою дружите. Панотець задумався.

– Було б краще, якби ти про свої пригоди нікому не розказував. Але що вже тепер? Розказав – то й розказав…

І знову Варка втрутилася.

– А може ти скажи тому Миколі, що ти все це вигадав, сфантазував – та й по всьому.

– Мамо, я Миколі брехати не буду. То мій друг. Та Микола – хлопець що треба. Він нікому не пашталакатиме. Я вже знаю.

– То нехай вже так. Що ж тепер? – сказав панотець, заспокійливо глянувши на жінку.

– Будемо надіятися на порядність того хлопця. І на його молодість. Бо молоді, знаєте, швидко все забувають. Я тільки боюся, щоб та історія не мала продовження. Щоб та краля ще й до твого друга не занадилася.

– Ой, – зойкнула Варка.

– Не занадиться, – запевнив Степан.

– Ну-ну, – похитав головою священик. – З тою нечистю легко зачепитися, та важко розв’язатися. Та я думаю, що хрест і молитва, ваша і моя, нам допоможуть. Ідіть з Богом, мої дорогі, і зробіть як я казав. Я буду за вас молитися.