Якось серед літа. Тетяна Фролова

Казка – чародійка для Юлі та Сергійка

Мої внучата вже попідростали. Вони ще не дуже дорослі, Юлі вже чотирнадцять років, а Сергійкові дванадцять. Та казки любити ще не перестали, особливо ті, що пише для них бабуся Тетяна. А треба вам знати, що бабуся Тетяна це я. це просто чудово, що мої онуки люблять казки. А я люблю і казки, і онучат. І своїх, і чужих.

Якось серед літа видався гарний теплий вечір. Скажете, нічого дивного. Влітку багато тихих теплих вечорів. Та цей вечір був особливий. Найперше те, що всі були вдома: і мама, і тато, і діти, і котик Васько. А ще у батьків не було ніякої пильної роботи, котру терміново треба було зробити. Всі сиділи біля телевізора і дивилися якийсь фільм. Було вже пізнувато, коли батьки раптом похопилися:

– А чи не пора вам спати, мої хороші? – сказала мама. У мами ще можна було попроситися.

– Мамо, ще трошки. Фільм додивимося.

Але тут обізвався тато. А з татом жарти кепські.

– Скоренько спати. Ви й так сьогодні засиділися.

– Але ж до школи нам іти не треба, – ще на щось надіялася Юля. Сергійко тільки зітхнув. Він знав, що, коли сказав тато, то на поступки надіятися марно.

– В школу йти не треба, але спати треба лягати вчасно. Он Васько вже дрімає.

– Тоді казку, – хитрувато посміхнулася Юля.

– Сьогодні казку розказує тато, – категорично сказала мама.

– Ну що ти, мамо! Ти ж знаєш, що я не вмію розказувати казки.

– Не знаю. Вчися з дітьми – пригодиться для онуків. Не вмієш розказувати – тоді читай. Он бабуся Тетяна нову книжку казок недавно видала. От і читай.

– Та я… Може б краще ти?

– Пів години читатиме тато, а потім мама.

Це Юля-хитруля так розпорядилася.

– А ви що, думаєте так довго не спати?

– Так. Ми будемо казку слухати. Правда, Сергійку?

– Правда. Будемо слухати.

– Он Васько вже дрімає.

– То нехай собі Васько спить. А ми будемо слухати казку.

Зітхнув тато та й пішов слідом за дітьми. Васька Сергійко ніс на руках. Котик сонно кліпав очима і не пручався.

– То яку вам казку? Смішну чи страшну?

– Смішну, – сказала Юля.

– Страшну, – сказав Сергійко.

– Не треба страшну. Я буду боятися, – занепокоїлася Юля.

– Чого боятися? – бравував Сергійко. – Я ж тут. Я тебе від кого хочеш захищу: і від вовка, і від розбійників.

– А від злих чаклунів?

– І від чаклунів. А що? Як дам…

– Ну годі вам сперечатися, – сказав тато. – Яку казку відкрию, таку й читатиму. А ви заплющуйте очі і спіть.

– Нічого собі! Спіть! А казку хто буде слухати?

У двері заглянула мама.

– Ти, тату, не сперечайся з ними. Ти читай – і вони заснуть.

– А от і не заснемо.

– Ну добре, добре. Не заснете. Ви тільки тихенько лижіть. Он котик який чемний: спить, муркоче собі, наче й він казку розказує.

– Ні, це він колискову співає, – тихенько сказала Юля.

– Мені співає, – сказав Сергійко.

– Ні, мені, – заперечила Юля.

– Мені, – сказав тато і позіхнув.

– Ну читай же, тато, – нетерпеливився Сергійко. І тато став читати. Казка переносила дітей в незнаний казковий світ. Діти слухали, слухали, очі в них поступово заплющувалися, і вони тихенько заснули. А тато сидів і мовчки читав казку далі, вже для себе: цікаво ж. А чим же та казка закінчується?

 

ЛЕСЕТА

 

Замок «Лесета» був овіяний якоюсь незвіданою таїною, легендами та переказами, а ще навіть якимсь острахом. Цю назву вимовляли якось притишено, обережно, наче боялися щось наполохати або самі полохалися від тієї назви. Ніхто до ладу нічого не знав. Чомусь ніяких записів про той замок не збереглося. Самі тільки перекази та легенди. Та чи можна було їм йняти віри? Знали, невідомо звідки, що був той замок збудований у 16 столітті, що жили в ньому граф і графиня. І дочка у них була, Лесета. В її честь і замок було названо. Знали ще, що та Лесета красуня була, а ще співала так, що, хто хоч раз почув її спів, той не міг вже жити без того співу. А ще розповідали, що померла Лесета дуже молодою. Смерть її була загадковою, повитою якоюсь містикою і таємницею. Граф і графиня тяжко пережили смерть своєї єдиної доньки. Вони так і не впоралися з своїм великим горем. Ніщо не могло їх розрадити. Якийсь час ще жили в своєму замку, але тут все нагадувало їм про їхню втрату, і вони врешті-решт пішли в монастир і там доживали свого віку. Перед тим, як піти в монастир, граф з графинею відпустили на волю всіх своїх селян. І тепер ще пам’ятали їх як своїх благодійників. Отаке розказували. А чи так було, чи ні, – того до ладу не знав ніхто.

Музеєм той замок так і не став з простої банальної причини – не було коштів. А жаль. Казали, що там було на що подивитися. Казали, що там повністю збереглася світлиця Лесети з усім, що в ній було: меблями, посудом, виробами з золота і срібла, з порцеляни. Все це, певно, давно розікрали б, та чиясь мудра голова придумала замкнути ту світличку і, кажуть, сигналізацію навіть встановити. А я собі так думаю, що і сигналізація не допомогла б, якби не острах. Отой острах і злодіїв стримував.

Стояв той замок на горі, а село в долині розкинулося. Жило собі село своїм життям: тут женилися, народжувались, вмирали, як і скрізь. Розросталося село, нові хати будувалися, от тільки ближче до замку ніхто не селився. Раз те, що гора, а друге те, що… Розказували, що біля замку час від часу з’являлася Лесета. Дехто не вірив, а декотрі божилися, що самі її бачили.

– А звідки ви знаєте, що це була Лесета?

– А хто ж ще?

– А може так якась дівчина вирішила собі прогулятися.

– Біля замку?

– Біля замку. А що ж тут такого? Я б і сам пішов, якби…

– Пішов би. Якби сміливості не забракло.

– Сміливості? Мені?

– А може ні? Вмер би від страху, до брами не дійшовши.

– Я? Вмер би? Побиймося об заклад. Я піду до замку. І не вдень, а вночі. Що ставиш?

– Та… Не знаю…

– Перестаньте ви, дурні півні, – припам’ятав хтось із старших. – Дурні, бо молоді. Станете старшими – то й порозумнішаєте. На таке об заклад битися не можна. Погано закінчується. Один вже колись бився. Смушеву шапку ставив. Кажуть, добра шапка була.

– І що?

– Що! Що… З вежі впав – і розбився. З тим жартувати не можна. Ми не знаємо, що там.

– А що там? Миші, павуки, а може ще й кажани.

– А Лесета?

– Яка там Лесета! Її вже й кісток не зосталося.

– Ти там знаєш.

– А що там знати? Не роки, а віки пройшли. Тільки подумати: віки! А може й Лесети ніякої не було.

– Як це не було?

– А так, дуже просто. Вигадали люди – ото й тобі Лесета. Наші люди вигадувати вміють. І казки, і легенди, і перекази. І Лесету вигадали. Щоб ми з тобою повірили.

– Ні, Лесета була. Це я знаю. А кажуть, була красуня. От би побачити хоч крайчиком ока. І співала, кажуть, дивовижно. От би почути.

– Ага, помрій. І не побачиш, і не почуєш. Нема Лесети. А може й не було ніколи.

– Лесети не було? Ось не вигадуй. Так можна сказати, що й тебе не було, і мене.

– Та що ми? Пройдуть віки – і про нас навіть спомину не залишиться. Про Лесету хоч легенди. А про нас що? Нічогісінько! Ні сліду!

– То чому ж ти не віриш, що Лесета таки була? Була! Розумієш?

– Може й була. І все-таки я пішов би в той замок. Переночував би там – і довів би всім, і сам би переконався, що нема там ніяких привидів, і голоси там ніякі не лунають.

– А що за голоси? Я про голоси щось не чув.

– Так кажуть. Розумієш? Все щось кажуть. Нібито в тому замку опівночі…

– Ой!

– Та нема чого лякатися. Кажуть, нібито опівночі в замку бряжчать мечі, хтось стогне, чути якісь голосіння. А часом… Співає Лесета. Та так співає, як ото колись русалки подекуди співали. Хто почує той спів, то тому хоч на світі не живи. Бо без того співу не може та людина на світі жити. Не може – і все.

– То чого ж ти тоді кажеш, що Лесети нема?

– Бо я в ті байки не вірю. От якби я сам міг переконатися. А так…

– А як же ти міг би переконатися, щоб повірити?

– Переночувати в замку – от як! Єдиний вихід.

– Один підеш – не повірять, що б ти не розказував. А піти удвох – то може нічого й не показатися. Бо привиди, вони, знаєш, не люблять колективних відвідин.

– Це вони самі тобі казали?

– Не казали, але я так думаю.

– Ти собі думай що-завгодно, але я тобі кажу, що ніяких привидів там немає.

– А я певен, що є. У всіх старовинних замках є привиди. Ось і про Підгорецький замок розказують…

– А ти слухай, то тобі такого нарозказують, що в найстрашнішій казці такого не вичитаєш.

– Не віриш?

– Не вірю.

– А те, що Лесету бачили?

– Теж не вірю. Може дівчина собі гуляла. Наша ж таки дівчина.

– Біля замку?

– А як і біля замку, то й що? Може на здибанку йшла собі, то й пішла подалі від людей.

– Яка там здибанка! Сукня така біла та пишна, видать, весільна, з довжелезним шлейфом. І фата на ній, вся в пацьорках, так і блищить, так і переливається. У вінку. Квітки свіжі, наче щойно зірвані. А ти кажеш…

– От піду в замок, побачу Лесету – тоді тобі й розкажу, чи така вона красна, як про неї розказують.

Сперечалися між собою два хлопці-ровесники. Було їм щойно по шістнадцять літ на кожного. Обидва заповзяті та задерикуваті. Ще й до парубків не доросли, а так і горять, так і хочеться їм здійснити щось небачене, щось дивовижне. Однак Микола все ж спокійніший був, розважніший і навіть трохи романтичний. Йому хотілося вірити, що десь там біля замку чи й в самому замку ходить Лесета у своєму весільному вбранні. І лячно в таке вірити, але ж так хочеться. І то нічого, що Лесета жила скількись віків тому, однак…

Степан мав іншу вдачу. Казки та легенди і він любив. Але ж то казки, видумки всякі. А в житті все має бути на своїх місцях. І нічого вірити у всякі химери. Що є – те є, а чого нема – то вибачайте. І постановив собі Степан неодмінно піти до замку. І не просто до замку піти, а й в замок проникнути, щоб там і переночувати.

«Було б добре і в Лесетину світлицю потрапити, але там сигналізація. Тут вже нічого не зробиш. Нічого нікому не скажу, бо  спробуй скажи комусь, то по секрету все село знатиме. Сказав би Миколі – йому можна сказати – так за мною ув’яжеться. О, від Миколи не відчепишся. Не візьмеш – то назирці піде. Ні, це не годиться. Мовчати, мовчати, як риба. Приготуватися – і вночі… Що там казати? Воно таки трохи страшно. Удвох веселіше було б. Але ж, як кажуть: вовка боятися – в ліс не йти. А я таки і в ліс піду, і вовка не злякаюся. А може й Лесету побачу, якщо вона і справді там є. Правда, хлопці потім віри не ймуть, але то вже таке… Нехай вже самі йдуть, щоб пересвідчитися…»

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen − seventeen =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.