А в короля був незвичайний гість. Посеред королівської опочивальні стояв… Місяць. То був високий на зріст чоловік у сріблястій киреї з короною на голові. Світло від нього било вусібіч, аж король, якого щойно збудили зі сну, змушений був заплющити очі. Охломон Неперший від такої несподіванки був ошелешений.

– Хто ти такий і як ти сюди потрапив?

І, не чекаючи відповіді, гукнув:

– Сторожа!

– Не галасуй і нікого не клич. Ніхто до тебе не прийде. Твоя сторожа солодко спить.

– Як це спить? Хто дозволив?

– А вона без дозволу спить. Це я їй так наказав – спати. Бачиш? Твоя сторожа ліпше мене слухається, як тебе. Чекай. Зараз ще один засне. Рох вийшов. Іде сюди. Йому цікаво, хто там прийшов до його короля. Так… І цей заснув. Паскудний чоловік, мушу тобі сказати. Даремно ти його у всьому слухаєшся. Шахрай, яких мало. Дещо він знає. Вдалося ж йому принца Миролюба закинути на місяць. Правда, йому таки, здається, хтось допомагав. Сам він для такого задурний.

– То мій син на місяці? А я й не знав. Рох мені сказав…

– А ти багато чого не знаєш, величносте. Бо ти дурень. Може статися, що він і тебе куди-небудь закине.

– То він… Але хто ж ти такий? У короні…

– Так, я теж король. Мене ще називають Срібним Королем. Я – Місяць.

– Король… А чому ж ти до мене вдень не прийшов? Зустрів би тебе, як годиться, з почестями.

– Вдень… А де ж ти таке бачив, щоб Місяць удень світив?

– Але ж сторожа! Спить!

– Я ж не тільки король, а ще й чарівник. От і приспав твою сторожу. І твого Роха приспав. Не треба бути надміру цікавим. А прийшов я до тебе… Ні, не просити, а наказати тобі. Бо я вищий від тебе. Не зростом, а становищем. Ти король земний, а я – небесний. Прийшов я тобі наказати, щоб ти негайно відпустив дівчину Марусю. Не слухай нікого, а відпусти її. Бо матимеш біду. Всякі безчиньства сходили тобі. А це не зійде.

– Але ж вона чарівниця, відьма.

– Це тобі Рох сказав? Плюнь йому межи очі. Якби дівчина була чарівниця, то не жила б з матір’ю в старенькій убогій хаті, а начаклувала б собі щось краще.

– А бузок?

– Облиш бузок. Це бузок Марусин.

– А чому у мене він не приживається?

– Бо ти не вартий такого дива. Ну, пішов я вже. Без мене на небі темно. Мої зірки ламають собі голови, куди я пропав.

Та й зник, наче його й не було.

 

Вранці Маруся була вже вдома і обіймала свою стареньку матір. Обидві плакали.

– Я, мамо, думала, що я вже вас більше не побачу.

– Як же так, що король тебе відпустив?

– Не знаю, мамо. Хтось, видно, мені допоміг, але хто – того не знаю.

 

А король наказав своїй сторожі всю ніч недремно стерегти бузок.

– Він вночі неодмінно перебереться під Марусине вікно. Разом з соловейками, що гніздяться в ньому.

Щільним колом оточила сторожа бузок. Вартові дали собі слово не спати. Треба ж запобігти ласки у короля. Неподалік горіли вогнища. Було видно, як удень. Всі незмигно дивилися на бузок. Боялися прогавити щонайменший рух. На вогнищі пеклося м’ясо для вечері. Раптом запахло смаленим.

– Ей, ти там, роззява! Так ти і м’ясо спалиш.

– І їсти нічого буде.

На коротку мить всі зацікавились вогнищем, а коли повернулися, бузка під віконцем в’язниці вже не було. Тут всі заметушилися, зачухали потилиці.

– Де ж той клятий бузок?

– Куди він подівся?

– Ми ж були тут.

– Що ж з нами тепер буде?

– А вже буде. Король нам того не подарує.

А вранці бузок знову цвів під вікном у Марусі. А соловейки ляскотіли так, що, здавалося, чутно було аж у королівському палаці.

 

На якийсь час запанував спокій. Короля обсіли інші клопоти, що забув він і про бузок, і про Марусю. Та не було спокою у серці Марусиної матері. Гнітило її те, що її донька нічого й чути не хоче про заміжжя.

«Принца нема. Видно, вже й не буде. Хто знає, що з ним зробив король. А роки минають. Так моя донька і в дівках посивіє. Парубки сваталися, сваталися, а коли зрозуміли, що справа марна, то других дівчат побрали. А Маруся дівує. Та яке там її дівування? Вся в роботі. Ні на вулицю, ні на музики. А тут вчора перестрів мене один заможний чоловік. Андрій Мичка. Так, мовляв, і так. Хочу сватати вашу дочку. То як ви?

– Та я, – кажу, – нічого. Та як Маруся? Що вона на те скаже?

– А що Маруся? Ви ж таки їй мати.

– Не можу ж я змусити її заміж вийти, коли вона того не хоче.

– А чому ж не змусити? Нічого кепського в тому нема. Всі дівчата заміж виходять. А вона що? Принцеса якась? А я, сказати правду, жених завидний. Багато охочих за мене вийти. Та я Марусю вашу собі сподобав. Я трохи-таки підстаркуватий, то правда. Так зате ж багатий. А це немало. Розтлумачте це своїй Марусі. Вона мусить вас слухатися. Ви ж її хлібом годували.

От і мушу я тепер з Марусею завести мову про заміжжя. А як тую мову вести – сама й не знаю. Вона в мене дівчина добра, гріх би мала скаржитися. Та норов має крутий. О, їй палець в рот не клади – відкусить. Та вже мушу якось…»

От, коли сіли обідати, мати й почала.

– Марусю, доню моя, роки минають. Чи не час вже тобі подумати про заміжжя?

– Не час, мамо. І ніколи той час не прийде.

– Миролюб хлопець гарний. І добрий. Але ж його нема.

– Мамо, він є. І чує моє серце, що він тут десь близько.

– Дівоче серце – що тала вода: нахлине і спаде. А роки ідуть.

– А чому це ви, мамо, про заміжжя мову завели? Кого ви там для мене нагледіли?

– Та… Хоче тебе сватати Андрій Мичка.

– Так він вже старий.

– То й що? Трохи старший. Так зате заможний.

– Чи я, мамо, вашого хліба переїла? Чи я у вас ледача та неробітна, що хочете мене здому збути за старого діда? Так знайте, не піду я заміж ні за Мичку, ні за кого другого. Тільки за Миролюба, якщо він мене посватає.

Тут мати заплакала та й заголосила.

– Не хочеш ти, дочко, мого щастя. Не хочеш, щоб я на старість хоч трохи пожила ситніше і розкішніше.

Та й ну плакати, та й ну голосити, аж жаль було на неї дивитися. Тут і Маруся заплакала гірко та невтішно.

– Якщо ви вже, матінко, конче хочете мене занапастити, то віддавайте мене хоч за Мичку, хоч за кого другого. Мені однаково. Якщо це принесе вам втіху, то нехай так, я вийду заміж. Наперекір собі.

І глянула за вікно, наче прощаючись з білим світом.

– Матінко! Мій бузок!

Та й вибігла з хати. Бузок стояв голісінький, без листя і без цвіту. Наче пізня осінь для нього настала. Цвіт його і листя сумним килимом лежали на землі. Припала Маруся до бузкових гілок плачучи.

– Що з тобою, розрадо моя і втіхо? Зима не вбила тебе, а… Що? А-а-а, я знаю, знаю. Вбила тебе моя згода вийти заміж за нелюба.

Вона припадала до бузку, зрошувала його своїми слізьми.

– І твій ворог король не здолав тебе, а я… Своєю згодою. Ото тішився б король, яки побачив тебе отаким, подоланим та сумним. Мамо, то недобрий знак. Пропаду я у тому заміжжі. Не піду я заміж, ненько моя. Будемо жити, як досі жили: бідно, але чесно.

І на її очах бузок став оживати. Поновилося листя, а цвіт забуяв з новою силою, свіжо і пишно. Роса сріблилася на ньому, як живі сльози. Мати вже не плакала. Вона знала, що тепер ніщо вже не похитне доньчину волю, ніхто і ніщо не змусить її вийти заміж ні за Мичку ні за кого другого. Стала Маруся замітати той сумний килим з бузкового цвіту та листя – аж щось дзенькнуло.

– Перстень. Це його перстень! Перстень Миролюба! Він живий! Він любить мене! Я теж тебе люблю, мій соколе ясний, мій бузковий цвіте.

 

Одної місячної ночі, коли місяць був уповні, перед бузком став його величність срібний король Місяць. Став і обізвався до нього.

– Ну як тобі живеться, Миролюбе?

– Та живеться, пане Місяцю, так собі. Добре вже те, що бачу я свою кохану, цвіту для неї. Вона до мого цвіту бузкового посміхається, розмовляє з ним, співає йому. Та зле те, що не можу я зі своєю коханою словом перемовитися та взяти її за дружину.

– Думаю я про тебе, Миролюбе. Про вас обох думаю. Не забув. І ще буду думати. Щось таки придумаю. Ти чув, батько твій король Охломон Неперший важко хворий.

– Та чув такі розмови. І хоч він мені багато лиха заподіяв, та серце в мене за ним болить. Батько ж. Хотів би його розрадити, йому старість скрасити, та не можу. Якби хоч того Роха знешкодити, бо ж він не дасть мені, та й королю, спокійно жити.

– Паскудний чоловік той Рох. Шахрай. Бо чарівник з нього ніякий. Завтра ж буду у палаці. Розмовлятиму з королем, якщо з ним ще можна буде розмовляти. Кажуть, він вже зовсім хворий. Доживає свої останні дні.

– І я хотів би побачити батька. Дуже хотів би, – зітхнув Миролюб.

– Таке я можу тобі влаштувати. Готуйся. Морально себе налаштуй. Завтра ти побачиш свого батька. Хоч він того і не вартує.

– Батько ж…

– Розумію.

 

Наступна ніч видалася особливо ясною. А зірок на небі було видимо-невидимо. І були вони так низько, що, здавалося, можна було їх рукою дістати. Зірки таки упросили місяця, щоб він показав їм принца Миролюба, бо майже всі були в нього безнадійно закохані.

Міцно спала сторожа, вся челядь і навіть недремний чарівник Рох. А Місяць разом з принцом Миролюбом стояли в опочивальні короля. Блідий, знесилений, розтерзаний хворобою, лежав він на своєму ложі і вже мало що міг усвідомлювати. Поряд солодко спала його доглядачка. Вона не дуже могла йому допомогти. Хіба що подати напитися або сповістити двору, коли король вже нарешті помре. Його смерті особливо нетерпляче чекав чарівник Рох. У нього була потаємна мрія: самому сісти на королівський трон. А що? Принца нема. А Рох цілком міг би зійти за члена королівської родини. Хто зважиться сумніватися чи перевіряти? Овіяний такими веселковими надіями, чекав Рох смерті короля. Міг би її прискорити, але не хотів. Не бачив у тому потреби. Нехай все йде так, як має йти. Правда, і ліків таких, що поправити здоров’я короля, Рох хворому не давав. Та його це не гнітило.

«Такий король без потреби і королівству, і людям, – думав Рох. – От коли я стану королем, тоді…»

Що буде тоді, того Рох вже не додумував. Не хотів. Нехай потім. І чекав.

– Батько мій! Який він блідий, – зітхнув Миролюб.

– Чекай, Миролюбе. Я мушу твого батька до тями привести. Зовсім занедбав його той мерзенний Рох.

Та й нахилився над королем. Недовго й чаклував. Нарешті король розплющив очі.

– Хто тут? – слабо озвався. – Це ти тут, срібний королю?

– Так, це я.

– А з тобою хто?

– А придивися-но добре невже не впізнаєш?

– Чекай… Невже мій син Миролюб?

– Так, величносте. Це твій син Миролюб, якого Рох закинув на Місяць. Я допоміг йому повернутися на землю. Він захотів побачити тебе, бо не пам’ятає зла, яке ти йому причинив.

– Сину мій! Я дуже шкодую, що так вийшло. А ще шкодую, що не можу тебе обняти. Рох мені казав, що я буду жити і королювати вічно. Які дурниці! Справжнісінька брехня! Людина не може жити вічно. Бачиш, який я став? Не довго вже мені зосталося. Добре, що тебе побачив.

– А тепер послухай мене, величносте. Жити ти ще зможеш довго, якщо захочеш.

– Жити! Хто б не захотів?

– А от королювати вже не зможеш. Старий ти вже. Хоч, якщо чесно, ти і в молодості був не дуже мудрим і не дуже добрим королем. Та був дужим, і все тобі сходило. А тепер… Рох з нетерпінням чекає твоєї смерті, щоб самому сісти на королівський трон.

– Рох? А як він може?

– От бачиш, кого ти пригрів. Як може? Такий шахрай все може.

– І що ж тепер?

– Тепер є Миролюб, і Роху на троні місця не буде. Але ж Рох буде воду каламутити і нікому спокійно жити не дасть.

– То що робити? Порадь.

– Пораджу. Не задля тебе, бо ти того не вартуєш, а заради сина твого Миролюба. Ти ще довго будеш жити в пошані і в достатку. Принц нехай одружиться зі своєю коханою. Не чини їм перепони. Вони свою любов вистраждали. Принц стане королем, добрим і розумним. Тільки не заваджай йому.

– Та я що? Та я нічого. Нехай одружуються. Нехай королює.

– От і славно. Чув, Миролюбе? Твій батько не проти. А тепер про Роха. Ні, вбивати я його не буду. Це не в моїх правилах. Нехай живе. Та, зрештою, зараз я його покличу, і ми поговоримо. Роше, з’явися, негіднику, сюди. Стань перед нами. Подивися нам в очі.

І перед ними став Рох, пом’ятий, як висмоктаний, з заплющеними очима.

– Прокинься, Роше.

Рох безтямно кліпав очима і не міг нічого второпати.

– Прийди до тями, Роше. Поклич у свою дурну голову свій куций розум, а то він десь без тебе блукає.

Рох прокинувся, опритомнів, та нічого не міг збагнути. Король сидів на своєму ложі і вже зовсім не скидався на умирайочого, а поряд з чоловіком у срібній короні, що весь світився, стояв… Ні, такого просто не могло бути! Стояв принц Миролюб!

– Ну що, оговтався? Так, так, це принц Миролюб. Подивись йому в очі. Не можеш? Не можеш. А тепер давай поговоримо. Ти накоїв лиха чимало. Не виправдовуйся. Ніхто тебе до того не змушував. Переді мною не схитруєш. За твої злодіяння тебе і стратити замало було б. Та я того робити не буду. Я закину тебе на Планету Чорної Зірки, як закинув ти колись на місяць принца Миролюба. Планета цілком придатна для життя.

– Ой, я б не хотів. Я хотів би залишитися тут. Прости мені, принце Миролюбе. Я вже буду…

– Ні, Роше. Я твою породу знаю ти вже просто не зможеш бути нормальною людиною. Скарби твої залишаться тут. Вони нажиті нечесно. Ну… Крібле! Крабле! Бумц!

І Рох зник з перед очей.

На ранок з уст в уста передавалися цікаві звістки.

– Король одужав.

– Принц Миролюб повернувся!

– Чарівник Рох зник!

– Тепер принц Миролюб буде нашим королем.

– Завтра весілля принца Миролюба з Марусею.

– Таки дочекалася дівчина своєї пари.

– Гарна пара з них буде.

– Що ж, будемо вітати молодят.

– Будемо вітати короля з королевою.

– Може й для нас настануть кращі часи.

– А таки настануть. Бо інакше б і казки не було.