Бузок

 

Кажуть, що в давні-прадавні часи на Місяці жив самотній принц. Як він потрапив на Місяць, того достеменно ніхто не знав. Скорше за все його закинули туди чарівники, щоб не заваджав він королювати батькові своєму Охломону Непершому. Той король і слухати не хотів, щоб з часом те королювання передати спадкоємцеві своєму синові принцу Миролюбу. Він думав, що буде жити вічно і правити буде вічно. Дехто обережно пробував пояснити йому, що так не буває, але король гнав таких від себе геть. Був той король не дуже мудрий, не дуже добрий, а господарник і воїн геть-таки ніякий.

А принц жив собі на Місяці. Сумував, нудьгував і кожної ночі дивився на землю. На землі жила його принцеса, яку він до відчаю любив. Власне, не принцеса то була зовсім, а проста бідна дівчина Маруся. Та для принца вона була найкращою в світі принцесою. Та що з того? Тепер він з місяця дивився на землю і був щасливий, коли йому хоч крайчиком ока вдавалося побачити свою Марусю, хоч її хустину чи косу, або хоч кольорову стрічку, вплетену в косу.

 

Вперше Миролюб побачив Марусю, коли жив ще на землі. Вона жала жито на чужій ниві та й співала. Принц замилувався дівчиною: її гнучким станом, довгою чорною косою, засмаглим на сонці личком, що посміхалося йому.

– Як тебе звати, дівчино? – спитав, привітавшись.

– Маруся, – відповіла, кланяючись.

– А я – принц Миролюб, син нашого короля. А чи пішла б ти, Марусю, за мене заміж, як би я тебе посватав?

– Чи ж пристало принцу задивлятися на бідну дівчину? У мене ж нема нічого, окрім моєї чорної коси. Та ще хата маленька та мати старенька, знамення хресне та ім’я чесне. Що на чужій роботі зароблю, те ми з матір’ю споживемо.

– Як ти красно говориш, дівчино. Вік би тебе слухав.

– Так мій народ говорить.

– А мені, Марусю, нічого не треба. Тільки б ти любила мене все життя. То чи підеш же ти за мене, коли я посватаю?

Дівчина зашарілася, опустила очі та й гідно так відповіла.

– Я важу, парубче, не на те, що ти принц, а на твій стан високий, очі ясні та кучері красні. Якщо старостів пришлеш, то рушники подам. Сама на них пряла, сама й вишивала, а вишиваючи, пісню співала. Та хіба ж дозволить тобі твій батько взяти за дружину бідну дівчину?

– А я й батька питати не буду. Люблю тебе – і моя будеш.

 

Не раз і не два приїжджав до Марусі принц на білому коні. Стануть собі обоє та й простоять до ранкової зірниці. А місяць все бачив та й заздрив парубкові, що він знайшов собі таку гарну дівчину.

Якось Миролюб сказав:

– Все. Завтра ж кажу батькові, що буду тебе сватати.

– Ой, лебедику, – жахнулася дівчина. – Краще не кажи. Я боюся гніву твого батька.

– Нема чого його боятися. Моя любов сильніша від батькового гніву.

Принц був ще дуже молодий, а тому не знав, що може король. Сам він може й не дуже багато міг би, але ж біля нього була ціла армія чарівників. А це, треба вам знати, велика сила. А ще, коли король був не дуже розумний. Особливо небезпечний був найголовніший чарівник Рох. Принц Миролюб був йому дуже не до смаку. Цей юнак завжди міг дати своєму батькові розумну пораду. А розумні поради ніколи не були на користь чарівникам. Коли король дурень, тобто Охломон, то біля нього завжди можна поживитися. Отже, випала добра нагода позбутися принца. Король погодиться. Його завжди можна умовити.

 

Так принц опинився на Місяці, а Маруся кожного дня скроплювала його сліди дрібними слізьми та вже й не сподівалася ще колись його побачити. Маруся не знала, що сталося з її коханим, та розуміла, що тут не обійшлося без короля.

– Покарав він сина за його зухвалість. Але як покарав? Може ув’язнив… Не міг же він його убити. А може й міг… Королі бувають дуже жорстокі.

І краялося серце дівчини, а ради на те не було.

 

А дядько Місяць дивився на страждання молодого хлопця, а потім сказав:

– Чого ти так журишся, хлопче, за тією дівчиною? Он бачиш, скільи зірок у мене? Вибирай, котру захочеш, – і я оберну її для тебе на дівчину.

– Дякую тобі, дядечку Місяцю. Та моя мила така гарна, що жодна дівчина, жодна зірка не дорівняється до моєї принцеси.

– Та вона ж не принцеса.

– Для мене – принцеса. Найкраща в світі.

– То давай я заберу її з землі сюди, і ви будете разом.

– Ні, любий Місяцю. Моя Маруся буде тужити за садками, за полями і лісами, за річками і криничками. Вона любить свою землю, і навіть моя велика любов не зможе їй все це замінити. Нехай вже краще так.

– Я просто не можу дивитися, як ти страждаєш.

– Тоді… Тоді оберни мене бузком. Бузком, що квітнув би круглий рік. І взимку також. І постав мене під вікном коханої. Тільки душу людську мені залиш. Нехай любить і страждає. Що вже їй випаде. Аби тільки жива була. Кохана буде дивитися на мене і посміхатися.

– І ти певен, що ти того хочеш?

– Так, хочу, коли вже не можна інакше.

 

Вранці Маруся прокинулася, глянула у вікно – а там бузок! Та який! Він цвів дивовижним цвітом. Цвіту такого дівчина ще ніколи не бачила.

– Мамо, мамо, – покликала. – Гляньте-но! Бузок! Він цвіте! Та як! Я ще ніколи не бачила, щоб так цвів бузок!

– І справді. Бузок, – здивувалася мама. – Його ж тут не було. Звідкіля він тут взявся? Зараз середина літа. Зовсім не час для бузку. А він цвіте. Та рясно, та буйно так.

– Ой, вийду я, мамо, та подивлюся на нього зблизька.

А бузок наче тільки й чекав її приходу: запахтів, розцвівся ще дужче. Дівчина доторкнулася до цвіту руками.

– Який же ти розкішний та пахучий. Шкода, що нема зі мною поруч мого коханого. Він би теж порадів і усміхнувся б.

Де не взявся легкий вітерець і поворушив листочками. І вони наче прошепотіли… Ні, це їй так здалося… Чи не здалося?..

– Я тут! Я тут, кохана! – шепнули листочки. І дівчина звела очі до неба.

– Причулося, – сказала тихо. – Думаю про нього – от і вчувається.

На Марусин бузок приходили дивитися всі. Як на диво якесь. Та чи й не диво? А коли він не перецвітав і восени, коли всі дерева скинули своє листя і готувалися до зими, то навіть іноземні посли приїжджали на нього дивитися. А коли випав сніг, вдарили морози, а бузок, здавалося, ще дужче розцвів. То на нього приїхав подивитися сам король Охломон Неперший. Подивився, тупнув ногою і наказав:

– Негайно викопати і посадити в королівському саду. Таке диво має бути тільки в короля. Ніхто з підданих немає права на таке диво.

– Ваша величносте! Але ж зараз зима. Бузок не прийметься. Він загине. Його можна пересадити тільки весною.

– Що значить загине? Хто йому дозволить загинути? Я накажу йому рости – і він буде рости.

– Ваша величносте! Це бузок. Він не ваш підданий, це природа.

– Все, що на моїй землі, належить мені і мусить мене слухатися.

Як Маруся не плакала, як не просила, нічого не помогло: викопали слуги бузок та й повезли до королівського саду.

– Стільки всяких див у короля. А в мене один лише бузок. Мені сам Бог його подарував. А король позаздрив на цей подарунок та й забрав.

– Тихо, дочко, – заспокоювала її стара мати. – Тихо, Марусю. Бо ще почує хтось, то аби ще більшої біди не було.

– А гіршої біди для мене, мамо, вже й бути не може. Це наче серце у мене з грудей вийняли.

Та й заплакала.

Яке ж було диво, коли вранці всі побачили, що бузок знову був на своєму місці, наче ніхто його не зачіпав. Тішилася Маруся. Гнівався король. Ледве умовили його почекати до весни. А бузок цвів собі. Не лякали його ні сніги, ні морози. Був він відрадою не тільки для бідної дівчини, а для всіх добрих людей, що любили і цінували красу.

 

І знову весна. Пташиний спів звеселив землю. Звеселів і бузок. Зацвів, забуяв з новою силою. Милувалася ним Маруся. Вона виходила до нього, як до милого на побачення, розмовляла з ним, співала йому. Та король про бузок не забув. А якби забув, то йому нагадали б. І дня такого не було, щоб хто-небудь про бузок не згадував.

– А бачили? Цієї весни Марусин бузок ще пишніше зацвів.

– А розрісся як! Гілки до самого вікна достають.

– Всі пташки злітаються до нього. А співають так, що подих німіє.

Розгнівався король так, що стриму йому не було.

– Де мої садівники? – гукнув. – Вже давно весна, а ви, нероби, і досі не пересадили той бузок в мій сад. Чому? Забули, що я вам велів? То я вам нагадаю. У когось шкіра на спині засвербить, а комусь голова на плечах видасться важкою.

Похнюплені садівники зрозуміли, що таки мусять зруйнувати таке диво. Пересадити бузок в королівський сад. Дехто все ж спробував відмовити короля від тієї затії.

– Ваша величносте, але ж яка краса! Жаль таку красу губити.

– Що? Хто сміє мені перечити? Всяка краса має цвісти в королівському саду.

– Та не приживеться він у нас, – розмовляли садівники між собою.

– Знаю, що не приживеться. Але ж мусимо. Король велів.

І знову плакала Маруся. І знову пересадили бузок в королівський сад. І знову, як вже було колись, наступного ранку бузок зацвів під Марусиним вікном. А птаство заспівало на всі лади гучно і переможно, бо ніякі королівські накази, і грізні, і не дуже, не можуть зупинити весну.

Розгнівався король ще дужче.

– Або в мене садівники ні до чого. Або я своїх чарівників даремно хлібом годую.

А що чарівники? Вони були безсилі. А перед королем стояти страшно було. Король міг би і покарати. І ніякі чари не врятують.

– Знищити той клятий бузок, якщо він не хоче рости в моєму саду. Порубати, спалити, а попіл за вітром пустити. А чарівників розжену, якщо вони не можуть нічого придумати, як упокорити той бузок.

Зі сльозами на очах нівечили садівники таку красу. Вони рубали, сікли той бузок, а нарешті розклали велике вогнище, щоб його спалити. Наче аж з радістю, наче аж сміючись над своїми кривдниками, горів бузковий цвіт. А зранку бузок знову був на своєму місці. Цвів собі, і йому посміхалася Маруся – найкраща дівчина у світі. Шаленів від злості король, шаленіли всі його чарівники, а найбільше шаленів головний чарівник Рох. Треба було негайно щось придумати. І тоді Рох, напустивши розумний вигляд, сказав:

– Я розмовляв з зірками, ваша величносте. Зірки мені сказали…

Всі притихли. Всім було цікаво почути, що сказали зірки головному чарівникові. Зараз скаже… Що захоче, то те й скаже. Не всі йому вірили, але всі його боялися. Він міг накликати біду на будь-чию голову.

– То що тобі сказали зірки? – спитав король. – Якщо вони не такі брехливі, як ти.

– Зірки сказали, що дівчина Маруся – чарівниця. Відьма вона, от що. Треба її ув’язнити, а може й стратити. Того остаточно зірки ще не вирішили. І тоді все буде гаразд.

А як не буде? І ясна річ, що не буде. Бо ж не в Марусі справа. Чарівник Рох теж мав страх. Бо що тоді йому скаже король? Що він тоді зробить з чарівником Рохом, що був неабияким пройдисвітом? Рятувався, як міг, зараз, на даний час. Ніяк не хотілося йому скочити у халепу. А король що? Думати він не хотів і не вмів. Думати! А навіщо йому ця морока? Кажуть, що отут і народився вислів: нехай кінь думає – у нього голова велика. Чи так воно, чи ні, а з того часу дехто так каже.

Схопили бідну Марусю та й ув’язнили. Наплакавшись, дівчина дивилася у загратоване вікно і думала про свого коханого.

«Якби був тут принц Миролюб, він би мене захистив. А так…»

 

А вранці всі були вражені: під загратованим віконцем в’язниці пишним цвітом цвів бузок. Десь там у заростях бузку звив гніздо соловейко. І вже співав, і вже витьохкував на всі лади, аж, здавалося, словами промовляв:

– Люблю! Люблю! Люблю! На віки! На віки! На віки!

– Це коханий мій звісточку мені посилає. Він живий! Він любить мене!

– Що скажеш, чарівнику? – спитав король у Роха.

– Та… Було хмарно, і я не зміг поговорити з зірками, ваша величносте.

– Скажи своїм зіркам, що я й до них доберуся. Нехай начуваються.

– Як можна, ваша величносте! Зірки ж на небі.

– То й що? Виходить, що тобі можна з ними розмовляти, а мені ні? То хто з нас король? Я чи ти?

Тут Роху стало непереливки. Бо ні з якими зірками він не розмовляв. Щось трохи чаклувати вмів. Навіть принца закинув на місяць, та, якщо чесно, то це не була його робота. Йому прислужився один печерний мудрець, знахар і відун. І не шкодував за тим принцом. Хлопчисько сам винен. Нічого було королю всякі розумні поради давати. Нічого було Миролюбу лізти не в своє діло. Дійшло до того, що принц налаштував короля проти чарівників. Навіщо, мовляв, король їх тримає? От і поплатився хлопчисько. Хоч і розумний був, та все ж дурний. Тепер нічого вже не зможе Роху зашкодити. І Маруся… Ніяка вона не чарівниця. І не відьма, ясна річ. Та щось придумати треба було, щоб король заспокоївся. Щоб хоч на якийсь час відвести удар від себе. А далі що придумати – Рох насправді не знав. Придумає, що дівчину треба стратити – народ його на порох зітре. Люди люблять її. Дівку ув’язнили – і то бунтівні розмови точаться. І не проти кого іншого, а проти нього, проти чарівника Роха. Проти короля ніхто не сміє й писнути. А проти Роха можна. Ніхто його не боїться. Ніхто його й за чарівника не має. О, в народі є такі мудрагелики, що тільки тримайся. А все той клятий бузок. І де він взявся на його голову? Певно, якийсь заповзятий чарівник діє проти Роха. Напевно, так і є. І, видно, сильний. Бо той бузок ніяк не можна знищити. Цвіте та й цвіте собі. І що вже йому не робили – нічого його не бере. Вже й підливав його Рох всякою пакістю (зовсім не чарівні методи. А що робити?). Даремна справа. Цвіте собі під загратованими вікнами в’язниці. І хоч ти що! Доведеться випустити ту осоружну дівку. Хай їй грець! А що ще придумати для короля – хоч убий, Рох не знає.

– Пане чарівнику! Пане чарівнику!

– Ну хто там ще? І серед ночі нема спокою.

Та то був приспішник Роха, котрого мав він собі серед королівської челяді. Аякже! Рох не дурень. Скрізь треба мати своїх людей. Кого страхом взяти, кого золотом підкупити. Аякже! Інакше не можна. Для бідного чоловіка і золота не так вже й багато треба. Нічого, королівська казна не збідніє. Однак челядник чекає. Що там ще на Рохову голову?

– Що там, Лайбреше?

Лайбрех з острахом дивився на Роха. Він боявся його. А що, як візьме та й оберне Лайбреха на вовкулаку? Може ж таке зробити. У Лайбреха від страху заплітається язик.

– Що ти там белькочеш? Ну кажи вже до ладу, що там ще сталося. Та не тремти так.

– Там у короля…

– А хіба король ще не спить?

– Його величність спав, та його розбудили.

– Хто його розбудив? Хто смів?

– От я й кажу… Там у короля якийсь чоловік.

– Чоловік? Який чоловік?

– Не знаю, ваша чарівна світлість.

– Темність. Казав вже тобі. Скільки можна казати? То що там за чоловік у короля?

– Не знаю. У короні. Весь такий… Світиться. І корона світиться.

– В короні, кажеш? І світиться? Хто б це міг бути? Всіх місцевих чарівників я знаю. Цей на них не схожий. А сторожа що?

– Сторожа спить.

– Як спить?

– Покотом і мертво, ваша чарівна темність.

– Так… Сторожу приспав той лиходій. А ти що? Чому ти не спиш?

Підозріло глянув на Лайбреха. Довіряти не можна нікому.

– На той час мене там не було. Я бродив по палацу, підглядав, підслуховував, хто що робить, хто що каже – для вас вивідував, ваша темність. Старався.

– Ну добре, добре. Нагороджу. Зараз не до тебе. Зараз треба…

А що зараз треба – того Рох не знав. Та ні, чому ж?.. Знав. Найперше треба довідатися, хто там у короля.

– Ваша темність!

– Ти ще тут?

– Тут. Осмілюсь сказати…

– Що ще?

– Я хотів краще роздивитися того чоловіка, та відчув, що у мене склеплюються повіки. Він би і на мене сон наслав, та я вчасно втік.

– На мене не нашле. А ти йди вже.