Лише під ранок приплентався Степан у село. Люди щойно тільки прокидалися, але пастухи вже гнали худобу на росу. Один хлопчина, побачивши Степана, зупинився.

– О, Степан! А казали, що ти пропав.

– Нікуди я не пропав, – сказав Степан і не впізнав свого голосу.

– А тут менти шастали, у всіх про тебе розпитували.

– І що?

– Ніхто нічого не знав. Тільки Микола сказав, що ти до замку збирався.

– І що?

– Нічого. Здається, вони і в замку нишпорили. Але тебе там не знайшли. А де ти був?

– У дівки.

– Тьху. А я думав, що ти й справді був у тому замку.

– Але ж ти сам кажеш, що мене там не знайшли.

– Ну… Тебе ті привиди могли сховати.

– Ну все. Я вже є. Біжу додому, щоб мати знову ментів не викликала.

– Біжи, біжи. Бо вона так плакала. На все село голосила. Як за покійником.

– Справді? Мені аж незручно, що я живий. Даремно мати голосила.

– Але ти дурний, Степане.

– Сам знаю, що дурний.

 

Сварилася мати. Сварилася і плакала. Мовчки терпів ті її сльози, а потім запевняв, що більше такого не буде. Потім Степана викликали до дільничного. Вислуховував виховну бесіду і настанови. Та жодним словом хлопець не обмовився, де він був і що бачив, бо тоді його ще й до психіатра повели б. Миколині батьки категорично заборонили своєму синові водитися з Степаном. Та Микола вже терпцю не мав, не міг дочекатися, коли нарешті Степанові дадуть спокій і вони зможуть зустрітися. Микола знав: те, що Степан плів і матері, і дільничному, нібито він був у якоїсь там дівчини – то була брехня. То Степан їм локшину на вуха вішав. Микола з того тільки сміявся. Він був певний, що Степан таки був у замку. Але чому ж менти там його не знайшли?

«А-а, так вони шукали, – думав Микола. – Десь він там заничкувався та й сидів собі. Не такий Степан дурний, щоб дати так легко себе знайти. О, то такий жук! Але чому він мене з собою не взяв? А може й добре, що не взяв, бо тоді ще більше крику було б. Моя мати, певно, вже б і гелікоптер з району викликала. І де той Степан? Вже так хотілося б почути його розповідь. Ох, як цікаво. Що ж він там бачив у тому замку? І чи там справді є привиди?»

І раптом свист. Так вмів свистіти тільки Степан. Микола прожогом кинувся з хати, та мати заступила йому дорогу.

– Ти куди?

– Та… Мамо! Я зараз прийду.

– До того урвителя? Не пущу. Нема чого тобі з ним воловодитися.

– Та, мамо, пустіть. Я вже не маленький.

– Не маленький, а розум куций.

Але Микола вже й справді був не маленький. Як ти його втримаєш? Доки мати сварилася, Микола таки шмигнув повз неї і за мить уже був біля Степана.

– Що, мати не пускала? – засміявся Степан. – Я так і знав.

– Та причепилася, як шевська смола. Як до маленького: не йди та не йди. Ти тут стільки шуму наробив. Всіх на ноги підняв, навіть того тлустого дільничного.

– То все дурня. Ти краще скажи, куди б нам краще чкурнути, щоб поговорити.

– Давай в поле.

– Та там зараз людей багато. Питати почнуть.

– То давай до річки.

– Там малишня товчеться. Вух багато.

– Тоді давай за Петришин город. Там вже напевно нікого немає. А корчаки там такі, що…

– То давай туди. Тільки скорше, щоб ніхто не бачив.

Пробиралися мовчки, аж доки не вмостилися серед заростей в закинутій місцині.

– Ну, розказуй, – смикнув Микола за рукав товариша. Але той розказувати не спішив. Найперше він дістав з кишені коштовний перстень, загорнутий в хустинку, котрий завбачливо зняв з пальця. Добре, що здогадався, а то було б…

– Ух ти!.. – завмер з подиву Микола. – Де ти взяв?

– Лесета подарувала.

– Брешеш.

– От і не брешу. Я не твого батька син.

– Мені вже можеш локшину на вуха не вішати.

– А я й не вішаю. От, їй-Богу, що Лесета подарувала. Бачиш, забожився. А де ж би я його взяв? Це ж не бляшка якась. Тепер я Лесетин лицар.

– Так виходить, що Лесета таки є?

– Є, є. І Лесета, і її наречений, і граф, і ще багато всяких.

– А ти не вірив.

– Не вірив, бо дурний був.

І почалися розповіді, цікаві і страшні, просто неймовірні. Тільки Миколі міг Степан все розповісти. Більше нікому.

– Ти ще туди підеш?

– Не знаю. Може й піду.

– А вони тебе собі не заберуть?

– Не забрали ж.

– А ти мене з собою візьмеш?

– Ні, не візьму.

Микола надувся.

– Те ж мені друг!

– Ти зрозумій: я ж не знаю, чи можна.

– Міг би й спитати.

– Якось… Не до того було.

– Ти ж знав, що я захочу піти.

– Ти ж сам колись казав, що привиди не люблять колективних відвідин.

– Так вони привиди?

– Ну, а хто ж?

– І Лесета?

– Аякже, і Лесета. Ти ж прикинь, скільки вже не років, а століть, як вона померла.

– Знаєш, Степане, ти таки сміливий. Я сам нізащо не пішов би. З тобою пішов би, а сам – нізащо.

Хлопці може б і ще розмовляли, та раптом почули голос Миколиної матері. А в неї такий голос, що на все село.

– Миколо, Миколо! Де тебе носить? Чорти б тебе взяли! От навіжена дитина! А ще як зв’яжеться з тим виродком, то просто біда. І де воно ходить? Де вештається? А ходив би ти круга світа, вилупку проклятий!

– Явдошко, та чого ви так свого сина взиваєте  та проклинаєте? – обізвалася Миколина сусідка. – Та ж то гріх.

– А холери на нього нема! Як завіявся десь з тим Варчином Степаном, то й не докличешся. Аби вже того Степана чума чи сибірка вхопила.

І тут обізвалася Степанова мати.

– А ви, Явдохо, свого собі кленіть, а мого таки не зачіпайте. Бо й я зачепити вмію.

– А чого ж він мого Миколу розволочує? Сам дому не тримається, то й мого тягне.

– То прив’яжіть його на ланцюг. Замість пса. Та хай вам гавкає. Бо самі ви добре гавкати вмієте, то й сина навчите.

Тут здійнявся такий лемент, що вже годі було щось розібрати.

– Йди вже, Миколо, а то наші матері зараз поб’ються.

– Увечері приходь до клубу.

Та й пішов на стежку, а там через перелаз, щоб вгамувати свою матір, аби не кричала на все село, бо ж таки стидно. Хлопець вже й на дівчат заглядав. А тут таке…

 

Минуло десь з місяць, а може й більше. Всі потрохи заспокоїлися, забули про Степанову пригоду. Тільки Степан нічого не забув. Пам’ятав Лесету. Але якось не хотілося йому про те думати. Страшнувато було уявити собі той замок і все, що в ньому відбувалося.

Аж якось вночі прокинувся Степан наче від якогось поруху. Було відчуття, що в хаті хтось є. Було темно, нічого не видно. А коли придивився Степан, то побачив, що біля порога наче біла пляма.

«Лесета» – промайнуло в голові. То і справді була вона. Постояла отак якусь хвилину, а потім заговорила, тихо, з докором.

– Що ж ти, лицарю мій, забув за мене? Я чекала тебе, чекала та й вирішила подивитися, як ти тут.

– Та я нічого. Все якось не зберуся до замку. Та й набридати не хочу.

– Всі за тобою питають.

– Хто питає?

– І Юрій, і панни.

– А я, окрім вас, панно Лесето, більше нікого й не знаю.

– Приходь, покажу. У нас наступної ночі лицарі змагатися будуть. І мій Юрій покаже свою вправність. Так що приходь, буде на що подивитися. Прийдеш?

– Прийду.

І знову не спитав за Миколу, чи можна його взяти з собою.

«Не буду я його брати, – подумав, засинаючи. – Не хочу, щоб його мати на все село кричала та й обзивала мене всяко».

Подумав так та й заснув. А вранці довго не міг збагнути, чи то йому снилося, чи Лесета і справді приходила.

«Ото халепа мені з тою Лесетою. І не знаю, що робити: чи йти, чи не йти. Піти – може й цікаво. Але, як подумаю, скільки знову проблем… І страшно ж таки. А як раптом комусь з лицарів бойова сокира не в той бік полетить? А що з них візьмеш? До суду їх не потягнеш. Ай, мабуть, не піду».

Але наступного вечора, як сонце зібралося заходити, як манколія на Степана напала: ходить, нудиться, ніяка робота його не береться – вже йшов би, біг би, на крилах летів би до того замку. Аж мати помітила, що з ним щось не те.

– Що з тобою, Степане? Ти наче сам не свій. І якийсь зажурений. Подумала б, що закохався – так наче ранувато ще.

– Мені, мамо, треба піти.

– Куди?

– Потім скажу. Коли повернуся. А зараз відпустіть мене. І прошу вас, не звертайтеся в міліцію. Я постараюся скорше прийти.

– Ти мене лякаєш, сину. Не пущу, поки ти мене не скажеш, куди ти йдеш. Може тебе злі люди на щось лихе намовляють.

– Ні, мамо. Ніхто мене ні на що не намовляє. Але я мушу йти.

Мати заплакала.

– Горе ти моє! У людей діти як діти, а ти у мене від усіх відродився. Ну чому мусиш? Ну куди йти, та ще й проти ночі?

– Повернуся – розкажу. Головне – не кличте ментів. Вони мене однак не знайдуть.

Та й пішов. Тепер уже йому не було так страшно. І дорога була вже знайома. Наче й скорше здолав її. Не дослухався до дерев і трав, що вони там шелестіли. Нехай собі. Він те вже чув. Присвічуючи ліхтариком, пройшов у замок. І тут все йому вже було знайоме. Кудись подівся його страх. Назустріч Степанові пливла Лесета. Вона посміхалася.

– Прийшов, лицарю?

– Прийшов.

– Ходімо в парк. Це там буде.

– Панно Лесето, чи довго буде та забава?

– Не забава, а лицарський бій.

– Я думав, що це – як гра, як вистава.

– Ні, це буде справжній бій.

– І будуть убиті?

Сказав – і похопився: які убиті, коли вони і так…

Лесета посміхнулася.

– Ну… Побачиш. А чи довго? Як завжди, до півнів.

– А хіба у вас тут є півні?

Знову спитав дурне. І чого він такий неоковирний? Лесета знову посміхнулася.

– Ні, у нас нема, але… Ходімо. Там вже збираються.

В парку, виявляється, був розчищений досить великий майдан. Тут вже стояли лицарі в повному обладунку. Таке Степан колись бачив у кіно. Осторонь гурточком стояли панни і старі пані. Степану довелося стати біля них. Тепер він бачив усіх. Тільки графа чомусь не було видно. Чи його не було, чи може він просто Степану не показувався. Всі панни з цікавістю зиркали на хлопця. Він під тими поглядами почувався досить незручно. Але почався бій – і вся увага була звернена на лицарів. Вже з перших ударів Степан зрозумів, що бій точився не на життя, а на смерть. Хоча яка могла бути смерть, коли вони всі давно були вже мертві? Голова чемріла від таких думок і від того, що хлопець нічого не міг збагнути. То було щось над людський розум. Але вже були поранені і навіть убиті. Декотрі панни плакали, декотрі відбилися від гурту і пішли до повержених, коханих чи близьких. Степан дивився на лицарів, а сам думав:

«Добре, що надворі. Тоді я зможу скорше повернутися додому».

Хотів ще про щось поміркувати, але вчасно згадав, що думки тут вміють читати, і наказав собі завмерти і стежити за боєм.

«Оце, мабуть, Юрій. Ах, як вправно володіє він мечем. Вправно і безжалісно. Але в бою інакше не можна. На сцені можна, а в бою – ні».

Ще було темно. Ще не було проблиску вранішньої зорі, як раптом все зникло, стихло, наче нічого й не було. Оглянувся Степан – кругом порожньо. Передсвіт. Повіяв прохолодний вітер… «До півнів» – згадав хлопець, як казала Лесета.

«Значить, нечиста сила. А як інакше розуміти? – аж волосся наїжачилося. – Ні, треба з тим зав’язувати».

Степан вже йшов додому, присвічуючи собі ліхтариком. Не йшов, а біг, пошепки промовляючи «Отче наш». Вже в дорозі йому сходило сонце і озивалася піснею якась пташина.