Сонце таки пробилося крізь запилюжене скло вузьких замкових вікон покою Лесети. Сонце заграло на порцеляні, сріблі і золоті, на всіх витончених виробах – і вони засвітилися, ожили, наче аж зраділи. Степан прокинувся і не порозуміло лупав очима, спросоння довго не міг збагнути, де він і що з ним. Він лежав на канапі, оббитій темносинім оксамитом, прикрашеним дивовижним золотим плетивом.

«Що за мана? – думав хлопець. – Де це я?»

І ніяк не міг згадати, що з ним було, як після великого перепою.

«Наче ж не пив нічого».

Потім в голові щось потрохи стало прояснюватися, в очах розвиднюватися – і він став згадувати.

«Я ж у замку. І либонь, що у Лесетиній світлиці. І як же ж воно так? Як я сюди потрапив? А сигналізація? Ото вляпався. Ще подумають, що я злодій».

І раптом почув розкотистий чоловічий сміх. В кімнаті хтось був. Хоча Степан нікого не бачив. Та великого страху він не почував: день все-таки.

– Хто тут? – спитав непевно. Чоловік ще раз щиро засміявся, а потім сказав:

– Я – володар цього замку граф Д. Хоча справжня володарка Лесета, дочка моя.

Цей голос Степан вже чув. Щось таке відклалося в його пам’яті.

– А де панна Лесета?

– Відпочиває. Набігалася, набавилася вночі. Ще й ти переполоху наробив.

– Чому переполоху? Хіба ж я страшний?

– Ні, не страшний, а несподіваний, тому незвичний. Та Лесета задоволена: хоч якась розвага. Занудилася бідна.

– А хіба вона тільки тут мусить бути? Хіба їй не можна нікуди піти?

– Чому не можна? Можна. Вона й ходить. Ось недавно в Бережанському замку бал був. Так хто ж би краще за Лесету на тому балу танцював? Та що ті розваги? Та все-таки то не те, що у вашому світі. У вас там вільно і весело. А у нас тут… Правда, на жаль, ви того не вмієте цінувати.

– А у вас хіба сумно? Щось я не помітив.

– Та… Є трохи смутку. Хоч би й Лесета. Вона ж на білому світі і не нажилася. Молоденькою білий світ покинула. То як же їй за ним не сумувати?

– А як же так воно сталося?

– Е, парубче, це довга історія. Хоча маємо часу вдосталь. Ти тут мусиш чекати аж до ночі. Бо вдень ти вийти звідси не зможеш, бо спрацює ота… Як ти її назвав?

– Сигналізація?

– Так, сигналізація. А вночі вона безсила. Вночі наше право. Вночі перед нами всі двері відчиняються. Так що мусиш тепер чекати. Вже вибачай. Хоча… І вибачатися я не мушу. Тебе ніхто сюди не кликав. Сам прийшов. Хлопець ти ризиковий. І сміливий. Тим ти Лесеті і сподобався. Подивися на свій палець. Маєш її відзнаку. А ти й не помітив. Ех, ти…

Степан глянув на свій палець – і очам своїм не повірив. На руці у нього виблискував коштовний перстень. Камінець сяяв – аж горів.

«Оце так пригода, – наполохався Степан. – Скажуть, що я той перстень з замку поцупив».

Подумав так і згадав, що тут вміють якимсь чином читати думки. І на підтвердження того граф заспокійливо сказав:

– Не журися. Ніхто нічого не подумає. В Лесетиному покої жіночих прикрас нема. Це перстень з її пальця.

Степанові стало якось не по собі. З її пальця! З пальця покійниці! Зате яка вона гарна! А який перстень! Коштовний…

– А що це означає, що панна Лесета подарувала мені свій перстень?

– О, юначе, це велика честь. Не часто і в колишні часи удостоювався хтось такої честі. Таке право треба було виборювати на лицарських турнірах. Так що вважай, що тобі пощастило. Відтепер ти лицар панни Лесети.

– І що я маю робити?

– Тепер ти маєш захищати панну Лесету від її ворогів.

– А хіба у панни Лесети є вороги?

– О, вороги у кожного є: чи явні, чи скриті.

– А які ж вороги у панни Лесети?

– Ну… Всякі. І колишні, і теперішні.

– А як же я маю захищати панну Лесету, коли я не маю лицарського обладунку: ні кольчуги, ні щита, ні меча, ні бойової сокири.

– Ну, того добра у нашому замку вистачає. А ще ти можеш захищати панну Лесету словом.

– Словом?

– Так. Слово – це дуже дієвий захист. Сам знаєш, скільки всякого, і доброго, і не дуже, виплітають про панну Лесету та наш замок у вашому світі. Панна Лесета дуже болісно це переживає. От і маєш нагоду прислужитися панні Лесеті.

– Та я…

– Краще не кажи нічого. Нехай тебе Бог боронить від зайвих клятв і від порожніх слів. От повернешся у свій світ – а там життя покаже.

– У свій світ? А я хіба не…

– Ти у своєму світі, але ця ніч і цей день наче випали з твого життя.

– Я тільки не розумію, як я міг так заснути.

– Це вже Лесета подбала. Ти виглядав дуже втомленим і приголомшеним. Це могло негативно вплинути на твій розум. Було просто необхідно, щоб ти заснув. А я біля тебе наче за сторожа, щоб ти часом до дверей не поткнувся та не порушив оту… Як її?

– Сигналізацію?

– Так, сигналізацію. Бо нащо нам потім клопоти? Вони нікому не потрібні. А так почекаєш до ночі та й підеш собі. А коли захочеш, то ще зостанешся.

– Я б зостався, та мене певно вже шукають.

– А мабуть, що шукають. Та тут тебе ніхто не знайде, бо ж зачинено.

– Якщо так, ваша світлість, то з вашого дозволу я трохи щось перекушу. Я тут запасся. Можу й вас пригостити, коли ваша ласка.

– Дякую. Але тепер ми такої їжі не вживаємо. А було колись… О, колись було…

Степан розклав свої канапки та й добряче-таки до них приклався.

«Якщо я хочу їсти, то я живу, – резюмував хлопець. – Он граф вже нічого не хоче».

І почувши сміх, похопився:

«Ох, як зле, коли ти весь на виду разом зі своїми думками».

Закінчивши свій сніданок, хлопець повторив своє прохання.

– Я хотів би все-таки почути історію панни Лесети. Якщо можна. А ще собі подумав… А чому би вам мені не показатися? Я ж бачив панну Лесету – і нічого. То хотів би побачити і вас, якщо ми вже приречені бути разом цілий день.

Вельможа зітхнув.

– Воно було б добре. І розмова, як ти кажеш, у нас жвавіше точилася б. Але не можу я нікому на очі показуватися. Бо я непрощений. А треба тобі знати, що, коли непрощений, то страшний, дуже страшний.

І граф знову зітхнув.

– А хто пана мав би простити? – дозволю собі спитати.

– Дочка моя, Лесета.

– А вона не простила?

– Ні. І досі не простила. Віки пройшли, а вона й досі жаль на мене має. Вже просив її, благав. Та де там! Мов не чує. Не відповідає нічого на мої благання, жодним словом, жодним порохом. Мов нема мене зовсім.

– За що ж вона так на вас?

– Отут і починається історія Лесети. Або легенда. Як хочеш. Але так було насправді. Лесета у нас з графинею єдиною донькою була. Ніжили ми її, леліяли, як найтендітнішу квітку. Тішилися нею. Та й було чим тішитися. Сам бачив, яка вона гарна та пишна. Це тепер. А колись… Та що там казати? Сватали її і заморські князі, і герцоги, і навіть принци. Та ми не спішили їй світ зав’язувати.

– Молода ще. Нехай погуляє.

А воно так і не зовсім так. Впав в око нашій Лесеті лицар один. Юрієм звався. Що гарний – то правда, що й сміливий та хоробрий – теж правда. Рівних йому не було серед лицарства. Єдине, чого йому бракувало, – то знатності. Простого роду був. А якщо вже простого роду, то, ясна річ, графу з таким родичатися не гоже. Всі б на сміх підняли. Хоча графиня не від того була.

– Звінчаймо, – каже, – нашу доньку з тим лицарем, якщо вони люблять одне одного.

– А родовід? А герб наш?

– Наш герб у нас і залишиться. А родовід… Що з того родоводу, якщо наша Лесета буде нещаслива?

– Чому це вона буде нещаслива? Видамо її заміж за князенка чи й за принца – та й буде їй і шана, і повага. І багатство.

– А любов?

– Покинь ті жіночі теревені. Любов! Буде багатство, буде пошана – буде й любов. А то видумуєш казна-що. Любов!

– Дивися, мій пане. Ти в сім’ї голова. Але наша Лесета не така. Багатством її не спокусиш, родоводом її не улестиш. Дивися, щоб біди якої не було. Любить вона того лицаря.

– Любить! Ти знову про своє. Знову про любов! А я сказав: не бути цьому!

Замовкла графиня. Ніби нічого не сталося. Все наче добре у нас. Тільки Лесета чомусь сумна стала. Така сумна, що й не посміхнеться ніколи. Гостей не приймає, від балів відмовляється.

– Що з нашою донькою? – питаю у графині. А та скрушно хитає головою.

– Я тобі казала, що біда буде. А ти не слухав. От вона й починається.

Та сумно так графиня те промовила, що мене аж перейняло. Та я ж не жінка. От і гарикнув:

– До чорта ваші примхи! Яка біда? Яке горе? Ти ж мати! Куди дивишся? Не можеш доньку до рук прибрати? Пояснила б їй. Бо зі мною розмова коротка: завтра щоб була мені на балу. Голова шляхетну молодь збирає. Щоб мені була!

– Ой, чоловіче, не все батьківським наказом вирішити можна.

– Все можна. От накажу – і буде Лесета на балу.

І була вона на тому балу. Панна – найкраща, сукня – найкоштовніша, а личко сумне-сумне, що всі аж здивувалися. Після того балу тільки розмови було, що про Лесету: яка вона гарна та яка сумна. А там – домисли та пересуди. Плюнув я спересердя та й перестав доньку неволити, аби вона на бали ходила. Не хоче – хай не йде. Набридне сидіти, захочеться потанцювати – то й піде на бал. Молоде ж. Все це дівочі примхи. Минеться.

А тут ворог на нас напав. Війна почалася. Що робити? Кращого лицаря, як Юрій, і не знайдеш. Йому й довірив я своє лицарство. А ще сказав йому я зопалу таке своє слово, не відрікаюся, сказав, що, коли здобуде перемогу над ворогом, то віддам я за нього Лесету. Думав собі тоді:

«Ого! Коли ще та перемога буде. А в бою і загинути можна – буває всяко. А там побачимо. Аби тільки ворога здолати».

Ожила наша донька. Наче заново на світ народилася. Чекала тієї перемоги. Всі її чекали, а Лесета найбільше. Кілька років йшла та війна. Як лев, бився наш Юрій. Багато лицарів полягло на полі бою. А Юрій повернувся живий і неушкоджений. Видать, любов Лесети берегла його. Скільки ж то втіхи було. Лесета вже й весільну сукню собі надумувала. А я що? А я нічого. Я все про своє: як таки графську доньку за незнатного хлопця віддати? Лицар він, то правда, відважний лицар, але ж… Обійшовся я з Юрієм нечесно і негречно. Визнаю те зараз. А тоді я ні про що не думав. Я був правий, бо я був граф. Тоді я дбав про своє: аби ніщо не загрожувало знатності мого роду. Я ув’язнив Юрія в замковій вежі. Отак заплатив я лицареві за здобуту перемогу. Плакала графиня, ридала Лесета, але я на те не зважав. Я був володар над підданими і над домочадцями. Якби ж я знав, чим це для мене обернеться. Якби ж я знав… Моя донька полізла на ту вежу, де був ув’язнений її коханий. Вона хотіла добратися до віконечка, щоб поговорити з ним. Добратися там можна було, але досвіду вона не мала, голова в неї закрутилася, вона впала і розбилася. Я тут-таки випустив Юрія. Бо який сенс був його далі тримати? А Лесету ми поховали у весільному вбранні. Та ти бачив. Тепер вони з Юрієм разом. Вони мене перемогли. Життя для нас з графинею втратило свій сенс. І родовід також. Я не мав прощення ні за життя, ні після смерті. Бог би може простив мені, та рідна дочка не прощає. Отака сумна історія. Про те легенди мовчать. Бо що говорити?

– А графиня ж де?

– Графиня не з нами. Вона молиться за нас. Часом приходить у замок, але вона така сумна, і нічим не можна її розрадити.

Сутеніло. Степан з нетерпінням чекав, коли нарешті відчиняться двері і він зможе повернутися додому. Тільки тепер став думати про дім і про те, як він налякав своїх отим зникненням.

«Десь там мама плаче, – подумав хлопець, – може й на міліцію дали знати. Певно, що заявили про моє зникнення. Десь там дільничний бігає, мало не лусне. Ну, нехай трохи побігає. Йому це не зашкодить. Може трохи сала скине. А маму шкода. Завжди вона зі мною має якісь клопоти. От повернуся додому – і стану зовсім іншим. Їй-Богу!»

Думав так Степан і сам собі не дуже вірив.

Нарешті в замку засвітилися вікна і зазвучала музика. З’явилася Лесета. Тепер Степан бачив її.

– Ну що, в’язню? Не занудився?

– Та ні.

– Двері відчинені. Ти можеш іти, коли хочеш.

Але дивна річ. Степану не хотілося нікуди звідси йти. Думки про дім якось пригасли, потьмяніли. Йому стало так легко і гарно. Душу огортав спокій і… Мов сон.

«Але ж там мама», – ворухнулася думка, але досить мляво ворухнулася. А ще подумав:

«Цікаво, чи сказав їм Микола, що я до замку збирався піти. Мав би сказати. А може й не сказав? Ні, мусив сказати, якщо вже мене цілий день не було. Ні, таки треба йти. А так не хочеться. Тоді й завтра тут доведеться сидіти. Знову цілий день. Ні, таки треба йти».

Степан встав і, як п’яний, затоки пішов до дверей. З порога оглянувся на Лесету. Вона танцювала і не дивилася на Степана. Він не захотів порушувати тишу і музику. Він нічого не сказав. Просто мовчки вийшов. Ще довго блукав у темряві по замкових лабіринтах, аж доки таки вибрався з замку. Надворі було темно, хоч око виколи. Нічна прохолода освіжила парубкові мокре чоло. Він глибоко вдихнув прохолодне повітря, настояне на травах, і відчув, що скучив за ним.

«Я наче вигулькнув звідкись і знову повернувся до життя».

Дерева і трави шепотіли своє «Лесета, Лесета», але Степан вже до них не дослухався. Він загадав, що у нього є ліхтарик, і про образок згадав, і про молитву. Степан прошепотів тихо, самими лише губами:

– Мати Божа, виведи мене звідси, порятуй душу від погибелі.

І пішов, не оглядаючись на замок, бо, хто знає, якби оглянувся, то може б і повернувся. Якась притягувальна сила діяла тут.

«Мені б тільки з гори якось спуститися. А там вже я собі піду».

Спускався з крутої замкової гори, присвічуючи собі ліхтариком, і думав про дім, про маму, про Миколу.

«Як казав той граф?

– Ця ніч і цей день наче випали з твого життя.

Правильно казав той старий грішник. І ще одна ніч… Ну, не випала з життя, але пішла на моє повернення. І чого я так рвався до того замку? Наче якась сила мене туди тягнула. Зате вже тепер знаю… Що знаю? Властиво, нічого. Хіба те, що Лесета таки є. А розказувати – то ніхто й не повірить. Скажуть, що я божевільний».