Особливих приготувань не треба було. А що там?

«Так… Свічка, сірники, бо запальничка може гавкнути. Ще ліхтарик. Мотузка. Про всяк випадок. Пляшка води, бо пити захочеться. Кілька бутербродів. Мабуть і все. А-а, ще маленький образок треба взяти, бо ж іду на зустріч з потойбічною силою. Зустріч з привидами. А я, окрім «Отче наш» і «Богородице Діво», і молитов ніяких не знаю. А треба ж певно ще щось знати. Та що вже тепер? Не чекати ж і справді, доки я ще щось вивчу. А-а, досить і того. Та й привидів там ніяких нема. То все людська фантазія. Воно, звичайно, моторошно. Але ж я не якийсь страхопуд. А може-таки треба було Миколу взяти з собою. Він би пішов. О, ще й як би пішов. Та то було б зовсім не те. Ні вже, як намітив, так і зроблю. Піду сам. А що вже розмов потім буде. Та нехай. Що мені ті розмови? Нехай знають, особливо дівчата, що я не страшко».

 

До замку Степан рушив, коли вже вечоріло. Сонце готувалося вже йти на спочинок і посилало людям і тому зеленому світові свої останні промені. По селу хлопець йшов спокійно, розважно. То нічого, якщо навіть хтось і побачить. Іде собі парубок. Що ж тут такого? А от далі… Прискорив ходу. Бо і справді, кожному цікаво стане: куди це він? Всі додому, а він здому. А нащо Степанові зайва цікавість? Так… Ось і гора. Крутенька. Добре лоба загрів, доки вибрався. Аж чуб мокрий. Зупинився, щоб перепочити. Перед ним була понура фортеця. Здавалася неприступною. Чотири вежі, як чотири вартових.

«А може й досі вартують… – подумав Степан. – Певно, не раз доводилося відбивати ворожу навалу, а може й облогу. Та ми про те нічого не знаємо».

Довкола розкинувся старий зовсім здичавілий парк. Чи то парк, чи вже ліс… Дерева-велети кронами, здавалося, впиралися в саме небо. Якась пташина наполохано доспівувала свою пісню. Сонячний промінчик ще подекуди пробивався крізь гущавінь, пронизуючи похмурі вечорові сутінки, що вже запанували тут. Та незабаром і цей промінчик згас. Робилося моторошно. То був зовсім інший світ, зовсім чужий і зовсім незнаний, а можливо й ворожий. Тут панували, очевидно, свої неписані закони. А Степан тих законів не знав і міг вчинити щось зовсім не те і не так…

«А як?.. Не знаю. І якби мене зараз хтось запитав:

– Що ти тут робиш, хлопче? Чого ти сюди прийшов?

І я не знав би, що відповісти».

Але в Степана ніхто ні про що не питав. Він зупинився. Вітру наче й не було. Але крони дерев шелестіли, наче щось шепотіло.

«Видно, там угорі гуляє вітер. О, взимку тут… Ото, про зиму згадав! Воно й зараз… А в бурю як? Он які красені-велети повалені лежать. Видно, це остання буря їх здолала. Недавно. Ще гілля зелене».

А дерева шелестіли, шепотіли, все виразніше, чіткіше, здається, що й слова можна розібрати. Степан дослухався.

– Лес… Лес… Лес… – шепотіли дерева. Завернув у бічну алею – а там трава, висока та густа, либонь до пояса. Те ж щось шепоче. Степан дослухався.

– Сета… Сета… Сета…

«Цікаво, – подумав Степан. – Чи це вже маячня якась у мене починається?..»

Хлопець повернувся і став на перехресті двох алей. З обох алей чувся шепіт. З одного боку шелестіли дерева, з другого – висока густа трава. А разом виходило:

– Лесета, Лесета, Лесета.

Кругом дуби, ясени, буки та в’язи. Ще одна липа стояла ніби якось осторонь. Її шепіт вирізнявся. Був якийсь переляканий чи тривожний. Степан підійшов ближче. Липа якось здригалася і, здавалося, шепотіла:

– Не йди, не йди, не йди.

«Дивовижа і тільки. Мабуть людський розум не в стані все це збагнути і розгадати. Знати б тільки, чи цей їхній світ ворожий щодо нас. А як ти знатимеш? Мабуть, що ворожий. Хоча, якщо подумати, то що ми їм зробили? Нічого поганого. Хіба те, що вони померли, а ми живемо. Всі вони давно померли. А померлих ми якось… Боїмося чи що… А власне, що ми знаємо про смерть? Нічого не знаємо. А може смерть – це життя в іншому вимірі? Може… Однак я прийшов і мушу щось у тому світі зрозуміти. Хотів би зрозуміти. Якщо…»

І раптом Степан здригнувся і закляк. То здичавіла кішка, сполохана парубком, дико засвітила очима, нажахано заверещала і зникла в гущавині. Степан посміхнувся. Ото лицар! Кішки злякався.

«Це просто нерви в напрузі».

І вже, сміючись над собою, а може, захотілося почути людський голос, хоча б власний, запитав:

– Панно Лесето, надіюсь, це були не ви?

І почув:

– Не я! Не я! Не я!

Голос був жіночий і лунав десь… Навколо Степана, без напрямку, без джерела.

– Це ви, панно Лесето, розмовляєте зі мною?

– Це я, це я, це я…

– А де ж ви?

– Я тут! Я тут! Я тут!

Останнє «я тут!» прозвучало зовсім близько і голосно, просто у нього над вухом. Аж здригнувся Степан.

«Що за чортівня! Може все-таки краще дременути звідси, доки не пізно?»

– Пізно, пізно, пізно, – почув, як відлуння своїх думок.

«Ого! То це, як містика».

– Містика, містика, містика…

«Ну… Що буде. Мушу я вже ту таємницю чи легенду зрозуміти до кінця. Що вже буде».

– Панно Лесето, то може б ви мене запросили до свого замку? Я дуже цікавий був би подивитися.

– До замку! До замку! До замку!

І чоловічий голос, потужний і розкотистий, як з гучномовця:

– Ласкаво просимо. Ви – наш гість. Ходімо.

І наче світло якесь заблимало попереду. Воно не було яскраве, але можна було хоч трохи щось роздивитися.

«Світляки у них чи що?..»

І Степан пішов, побрів, наче п’яний, спотикаючись, перечіплюючись через пеньки повалених дерев. Він забув і про ліхтарик, що мав з собою, і про образок, і про молитви.

«Але ж я дурень! Ото дурень!»

І хор глумливих голосів, як відлуння його думок:

– Дурень! Дурень! Дурень!

– Прошу мене не ображати. Я – ваш гість.

І шанобливо:

– Гість! Гість! Гість!

– Я думаю, у вас не часто гості бувають.

– Бувають! Бувають! Бувають!

Степана починало дратувати те безглузде повторювання його останніх слів. Та мусив миритися. А що мав робити?

Хлопець знав, що східці, котрі вели до замку, були зруйновані. Він йшов обережно, щоб не шубовстьнути куди-небудь. Бо їм що? Хоч у провалля можуть скинути хлопця, щоб не був занадто цікавий і не ліз, куди не слід.

– Не слід! Не слід! Не слід! – відлуння голосів. І навіть тепер Степан не згадав про свій ліхтарик. Потім дивувався, а зараз..

Вікна в замку… Світилися.

«Ого, – здивувався Степан, – то тут все не на жарт».

– Не на жарт, – повторили голоси. Їх був тепер цілих хор, чоловічі і жіночі голоси.

«То виходить, що вони контролюють мої думки. То вже зле».

– Зле, зле, зле…

Степан увійшов у замок. Був ніби сам, а ніби й не сам. Він відчував той супровід. Не бачив його, але відчував. Від того було ще моторошніше. Вже нехай би краще побачив… Ну хоч когось.

– Панно Лесето, я хотів би побачити вас. Про вашу красу розказують легенди.

– Легенди? – прозвучало як запитання. Питав жіночий голос.

– Так, легенди. І я хотів би вас побачити, щоб ті легенди або підтвердити, або спростувати.

А далі хлопець почув уже не відлуння, не повторення своїх слів, а живий голос, що висловлював живу думку у тому здавалося б неживому світі.

«А може цей світ живий? Просто ми про нього нічого не знаємо. А може всі вони живуть в іншому вимірі? Кажуть, таке буває».

На ті його думки ніхто не відповів. Хор голосів мовчав. Замість того заговорила Лесета. І це не був безбарвний голос, а звичайний людський голос з притаманними йому інтонаціями.

– Пройшли вже віки, а про нас наче забули. Наче й не було нас зовсім. Живуть тільки легенди. Та що з тих легенд? Я вдячна тобі, що ти прийшов, що відважився. І ти, хлопче, не боїшся?

– Та не боюсь. Якщо я вже не побоявся сюди прийти.

– Так, ти сміливий. Мушу те визнати. Ти – лицар.

– Лицар, лицар, лицар, – повторив хор голосів.

– Добре, лицарю, я покажусь тобі. Ось я.

І Степан побачив її. Вона була у білому весільному вбранні. Довга сукня з шлейфом і фата. Світло було надто тьмяне. Важко було роздивитися її обличчя. Воно було бліде. Це Степан бачив. А більше не бачив нічого. Ні, чому ж?.. Вирізьнялися дуги чорних брів. Ах, ще довгі вії. Які неймовірно довгі вії… Таких не буває.

– Чого ж ти мовчиш, парубче?

– Я дивлюсь.

– І що легенди?

– Легенди не брешуть.

І почув сміх. Дзвінкий із срібним переливом сміх.

– Не зникайте, панно Лесето, не зникайте, прошу вас. Я хочу на вас надивитися.

– Прошу до мого покою, – сказала Лесета. – Це, либонь, єдине місце, де я ще можу прийняти гостей.

– Але там… Сигналізація.

– Які дурниці. Я, хлопче, володарка цього замку. І до чого тут якась там сигналізація? Переді мною всі двері відчиняються.

Степан не дивився ні на убранство Лесетиного покою, в який вони спокійно увійшли, ні на вироби тонкої роботи з золота, з срібла та порцеляни. Він дивився на Лесету, на її граційні рухи, на хмарку її одягу. Лесета рухалася легко, наче плавала чи літала в повітрі, наче сама була зіткана з повітря. Поряд були й інші істоти. Степан знав, що вони тут є, він відчував їх, але не бачив. Бачив тільки Лесету, незмигно дивився на неї. Звучала легка мелодійна музика. Лесета танцювала якийсь химерний танець, легкий, звабливий, дивовижний. Очевидно, танцювали й інші, але Степан їх не бачив. Здавалося, що він поступово втрачав почуття свідомості, можливість бачити й чути. Здавалося, що хлопець і сам переходив у їхній незвичайний вимір чи стан, чи в їхню сутність, в їхній світ чи в небуття.

«Це дуже небезпечно, – ще встиг подумати хлопець. – Це мене наче вже й немає. Отче наш, той, що єси на  небі, нехай святиться ім’я твоє…»

Думки його змішалися. Він наче перестав існувати або занурився в глибокий сон, в сон без сновидінь. І вже не чув музики, не бачив тих безтілесних істот, що продовжували свій химерний танець. Навіть Лесети він вже не бачив. Він наче розчинився в їхньому світі чи несвіті, чи в їхньому вимірі, а може існував десь поміж вимірами чи й зовсім перестав існувати.