Дід, як завжди, сидів на колодці і щось стругав.

– А-а, пастухи. За грушками прийшли? Ну, ходіть, ходіть.

– Та… За грушками також.

– А Ви нам, діду, обіцяли скарби свої показати.

– Обіцяв? Невже обіцяв?

– Чесне слово, обіцяли.

– Ти диви. А я й забув. Ну що ж,  якщо обіцяв, то ходімте.

Хлопці від хвилювання аж дихати забули.

Дідові двері були завішані рядном.

– Це від мух, – пояснив він хлопцям. – Так і сидять на дверях, так і чекають, щоб їх  до хати впустити. А тоді вже мені спати не дадуть.

– А моя мама кропить.

– Ет, від того кроплення сам скорше очемрієш, як мухи. Скоренько, хлопці, щоб їх не напустити.

У діда в хаті прохолодно. Долівка змащена жовтою глиною. Чудно хлопцям. В такій хаті вони, либонь, ще й не були.

– Що дивитеся, хлопці? Хата стара , як і я. Ми з нею разом старіємо. Тепер таких хатів вже нема, то правда. Тепер все більше нові., просторі. А мені, старому, досить і такої. Зате взимку тепло, а влітку прохолодно.

Біля вікна стояла велика кована скриня.

– Навіть не замкнена, – тихо сказав Івась.

– І не боїться дід отак скарби свої тримати, – дивувався Петька.

– Так… Зараз покажу, – не поспішав дід Микола. Він ледве підняв важезне віко кованої скрині. А звідти став діставати… Вишиті рушники, макатки, обруси, сорочки, жіночі сукні, корсетки, блузки. Чого тут тільки не було. І все це ряхтіло барвами, цвіло, пишалося, промовляло. Де ще таке побачиш? А он лелека дитину несе. І посміхається. Їй-богу, посміхається. Як живий. Хлопці задивилися на всі ті дива, що й про скарби забули. Та Івасик таки перший отямився.

– А де ж скарби? – Тихо шепнув Петькові.

– Мабуть, на дні. Ти дивися, яке все гарне. А хто, діду, все це вишивав?

– Моя жінка, її мама, бабуся і прабабуся. Всі вони великі майстрині були.

А сам весь аж світився, і сльози на очі йому навернулися. Хлопці його ще таким не бачили.

– Ото, діти, і є мої скарби. Найдорожчі.

Хлопці трохи розгубилися. Ото старий дивак. А вони думали… Дід це постеріг.

– А ви думали, золото у діда Миколи? Нема золота. А якби було, то радянська влада все давно забрала б, а я, певно, на Сибірі був би. Або й не жив би вже. Але оте все, діти, дорожче за золото. То талант великий нашого народу.

Хлопці ще довго стояли, розглядаючи кожну вишивку окремо. І в їхніх сердечках щось наче ворушилося, прокидалося,  оживало. Нарешті дід сказав:

– А тепер можна й за грушками. Ну що, пішли?

– А чому Ви, діду, в музей все це не віддасте? – Дуже поважно, зовсім по-дорослому спитав Івась.

– Нехай би всі дивилися.

– Маєш рацію, хлопче. Таки віддам. Тримав, шкодував, а тепер віддам. Пора. Старий вже я. Треба за собою порядок робити.

– У Вас порядок, діду. Он як в хаті чистенько.

– Порядок має бути і в хаті, і в душі.

Хлопці, немов вигулькнули з іншого світу, з іншого життя. І якось зовсім не шкодували, що не побачили вони в діда тих скарбів, які вони сподівалися побачити.