– А тепер, братове, нехай місцеві жителі оберуть собі кого там знають: казначея, старосту та й нехай розумно і справедливо керують тим, що їм дістанеться. А дістанеться їм чимало. Щось на корабель піде – команді треба заплатити, щось Бориничу і тим, хто йому допомагав, а решта для оновлення краю, що змій випалив та витолочив.

– Не забудьте ж про котика Мурка і песика Рябка.

– Як можна про них забути? Вони ж для діда і для баби старалися.

– Не дурно старалися. Не будуть тепер дід і баба кувшином лихо міряти.

– Тільки-от… Як їм додому дістатися? Від моря ще дорога далека. Хтось і скривдити може, і скарб відібрати.

– Тим не журіться, – обізвався старий. – Я дам їм волосинку зі своєї бороди і накажу їй, щоб їх додому донесла. Це буде миттю.

– А принцесу Боринич сам особисто батькові доручить. А там і весілля. А як же може бути інакше? Ох і погуляємо, хлопці. А потім і самі попливемо додому. Славну справу ми зробили, друзі.

– Хвали мене, моя губонько, а то роздеру тебе до вух.

– Ну чому? Не самі себе хвалимо. Он люди стоять, дякують нам.

А вже вдячні люди нанесли їм всього на дорогу: і хліба, і сала, і м’яса, і ковбас, і курей печених, і гусей. А старенька бабуся індика принесла.

– Ледве донесла, – скаржилася.

– Все, що від змія вдалося приховати.

Нарешті стали прощатися з котиком Мурком і песиком Рябком.

– Ви нам дуже допомогли. Без вас ми б ніяк не впоралися.

– Ми заздримо вашим господарям. Кожен з нас хотів би мати такого котика і такого песика. Ще мить – і кіт з собакою зникли з-перед очей.

– На світі кожен може творити добро. Було б лиш бажання.

 

А тим часом дід і баба тяжко сумували.

– І чого ми, бабо, такі нещасні і самотні?

– Чому самотні? Онучат маємо.

– То добре, що хоч онучат маємо. Та сумне подвір’я без живності. Тільки курочка ряба й зосталася.

– І їй мабуть сумно без овечат.

– Сама продала. І як ти ще курочку рябу на базар не понесла?

– Та вже не докоряй мені, діду, тими овечатами. Скільки можна!

– А от куди поділися кіт і собака – розуму не прикладу.

– Видать, набридло їм наше безхліб’я та й пішли кращих господарів шукати.

– Бути такого не може. Вони любили нас.

Аж тут раптом посеред подвір’я з’явилися, як вродилися, кіт Мурко і песик Рябко. Старі до них так і кинулися.

– А що це ви за торби приволокли?

– Сховайте і нікому не показуйте. Особливо тому пану, що лихом торгує.

– Тепер ми з вами заживемо. І овечат купимо, і нову хату поставимо.

– А пригоди наші – як довга і цікава казка. Як спати ляжемо, то й вам розкажемо.

 

У доброї казки

Добрий кінець,

А хто її слухав,

Той молодець.

Шкода казку залишати,

Та пора нову починати,

Ще одну,

Страшну чи смішну,

Аби гарно починалася

Та добре закінчувалася.

Щоб всім добре було,

Щоб весілля гуло,

Щоб і ми там були,

Смачно їли й пили,

Щоб нам ще й додому дали

Для тих, кого ми з собою не взяли.