Пристали до острова. Сам Боринич вийшов їх зустрічати. Височенний, могутній, як скеля, він стояв і лагідно посміхався. Та лагідна усмішка якось наче не пасувала до його могутньої постави, та зайвою не була.

– Радий, радий. Я гостям завжди радий. А помічникам у такій нелегкій справі радий удвічі. Коли ідеться про таку боротьбу, то тут і маленька пташина може у нагоді стати. Та маю, хлопці, я одну мороку. Може й не мороку, а півмороки. Не можу дістати собі міцну металеву булаву. Що скують ковалі, вдарю нею, а вона й розлетиться.

– Збирайся та й пливи з нами. А там по дорозі щось придумаємо.

– Пливти – то й пливти. Гуртом воно краще.

Чи довго пливли, чи не дуже, та пристали нарешті до берега, котрий так і називався – Зміїний. Безлюдний пустинний берег. Сердита хвиля накочувалася на нього і спішила якнайскорше відхлинути. Команда з капітаном зосталися на кораблі, а Боринич з котом та собакою заглибилися в темний дрімучий ліс. Ліс і справді був темний. Дерева понурі, квіти не цвітуть, пташки не співають.

– Що за ліс такий? – дивувався Боринич. – Ще не бачив такого лісу. Ні квіточки, ні пташечки. Здається, що ні сонце сюди не заглядає, ні вітер сюди не залітає.

Коли дивляться – а на пеньку старезний дідуган сидить. Правою рукою він свою довжелезну бороду розчісує, а лівою залізну булаву тримає. Привіталися з ним прибульці та й питають:

– А чого це ви, дідусю, свою бороду обома руками не розчісуєте. Одною ж не зручно.

– Мушу так, діти мої, бо та клята булава, як тільки її відпустиш, сама летить, куди собі знає, і б’є без промаху.

– О це так булава! – захоплено вигукнув Боринич. – Давайте, дідусю, я її потримаю, доки ви свою бороду розчешете.

– А втримаєш? – засумнівався дідуган. А потім зміряв поглядом поставу лицаря та й посміхнувся.

– Втримаєш. Бачу, що втримаєш.

Боринич не відривав від булави захопленого погляду. Він зважував її в руках, милувався нею.

– Скажіть, дідусю, чи не могли б ви позичити мені вашу булаву?

– А чому ж ні? Для доброго лицаря та для доброї справи я й подарувати її можу. Не питаю, для чого вона тобі. Знаю, на яку небезпечну боротьбу ви йдете. Я, діти, щоб ви знали, трохи знахар, трохи ворожбит, а трохи навіть чарівник. Життя навчило. Та ще, скажу я вам, живучи поряд з таким небезпечним сусідом, і не такого навчишся. Бо мусиш не тільки сам виживати, а й другим допомагати. А я вас, діти, вже давно чекаю. Знав я про вас. Зірки мені шепнули. Я вже й принцесі голубка з доброю звісткою послав. Вона, бідна, вже зачекалася.

– І як же вам тут живеться?

– Самі бачите. Ліс наче вимер. А колись було… І зела, і цвіту, і птаства, і звірини всякої. А що вже людей тут жило. Кожен спішив оселитися у тому благодатному куточку. А тепер що? Змій все вогнем своїм випалив, з благодатного краю пустелю зробив. А все живе, що врятувалося, вивтікало звідси. Люди вже й віру втратили, що хтось здолає те страховисько. Лише я знав, що знайдеться такий лицар. Тільки-от песик ваш…

– А що песик?

– Є у змія одна таємниця: він смертельно боїться собак.

– О, тоді наш Рябко якраз до діла.

– Так то воно так. Та змієві приспішники так і шастають по всій околиці, вистежуючи, чи не забрів випадково сюди якийсь собака, бо місцевх собак вони вже давно знищили.

– Ой-ой-ой! А що ж робити?

– Треба якось його під когось замаскувати. Ну, скажімо…

– Під зайця.

– Ні, під зайця не можна. Мисливці часом можуть його вполювати.

– Тоді, скажімо, під ховраха. А що? Такий собі маленький ховрашок. Бігає собі. Нікому і до голови не прийде, що, коли треба, то цей ховрашок може не тільки гавкати, але й вкусити.

Спершу Рябко й не зрозумів, про що йдеться. А коли зрозумів, то його обуренню не було меж.

– Це ви про мене?

– Та про тебе. У нас тут тільки ти собака, один-єдиний, дуже дорогий нам, оскільки змій собак боїться. На тебе вся наша надія.

– Щоб я став ховрахом? Та нізащо в світі! Хто таке придумав, той навіки мій ворог.

– Послухай, Рябко. Не гарячкуй. Це ж тільки, щоб обдурити змія.

– Це ж тільки на короткий час. А потім ти знову станеш собакою, нашим улюбленим Рябком.

– А де моя собача гідність? Не буду – і край. Нехай мене краще змій з’їсть.

Тут вже і Мурко не витримав.

– Я, хоч і кіт, але, якщо для справи треба, готовий стати навіть мишею.

Якось заледве Рябка вмовили, і він погодився стати ховрахом.

– Тільки на короткий час. Я сказав.

– Але як це зробити? – почухав потилицю дідуган. – Для того нам потрібний справжній живий ховрах. А де ти тут його візьмеш?

– Був у нас один знайомий ховрах. Та він там, за морем зостався.

І раптом почули:

– А я тут. Давно вже чекаю, коли ви мене покличите. Я потайки подорожував разом з вами. Думав собі: а раптом я вам потрібний буду?

– Славно. То давайте не гаяти часу.

Всі сіли, підкріпилися тим, що мали з собою.

– А тепер, ховраше-друже, дихни на Рябка своїм духом та потри його своєю шерстю.

– А Рябко мене не з’їсть? Він такий сердитий.

– Не бійся, не з’їсть. Та ти дужче, дужче три. Не шкодуй своєї шерсті. Нова виросте, ще густіша. А я слово чарівне скажу.

І зовсім несподівано перед друзями замість Рябка стояв ховрах. Великий, розповнілий, але ж ховрах. Правда, він час від часу виставляв на показ свої великі міцні зуби, щоб нагадати всім, що він таки собака, та то вже були деталі.

– А ще от що, – сказав старий. – На тобі, лицарю, волосинку з моєї бороди. Як буде вам непереливки, кинеш її на землю – і я з’явлюся. А тепер підійди до мене, славний лицарю, нехай я над тобою трохи почаклую. Та нагнися трохи, голубе. Я вже такий старий, що переді мною і схилитися не гріх. Бо я ж не дістану до твоєї маківки.

І, поклавши руки на голову Бориничу, зашепотів щось відоме тільки йому. Потім вчепив йому на шию вузлик з подолай-травою і оперезав Боринича своїм поясом.

– Моє слово обереже тебе від загибелі, подолай-трава не дасть змію тебе перемогти, а мій пояс захистить тебе від вогню, що пашить з усіх дванадцяти пащ лютого змія. Тепер, либонь, все. В добрий час, братове. Нехай вам допомагають всі добрі сили неба і землі. Ну, а тепер рушайте.

Попереду ішов Боринич, а за ним кіт Мурко і ховрах Рябко. На ту дрібноту і уваги ніхто б не звернув. Булава Боринича просто-таки рвалася з його рук. Він ледве її стримував.

– Постривай, голубонько, не спіши. Ще встигнеш. Твоє від тебе не втече.

Вийшов Боринич з лісу та як гукне:

– Гей, ти, зміїще! Виходь на залізний тік. Я прийшов з тобою битися.

– Що це за комариний писк я чую? – потужно гукнув змій. – Перше, ніж зі мною битися, скажи, щоб викопали тобі могилу. Бо тут тобі і гаплик буде.

– А це ми ще побачимо. Виходь на герць, якщо не боїшся. Я не люблю балакунів.

Та й випустив з рук свою булаву, шепнувши їй:

– Лети, порази змія і назад до мене повертайся.

З гучним свистом полетіла булава та й гупнула змія по одній з його дванадцяти голів. Голова так і репнула. Закричав змій від болю і від злості так, що аж дрімучий ліс похилився.

– Бачу я, що ти ворог гідний. Виходь, щоб і я міг тебе вразити.

А булава вже знову була в руках Боринича і знову рвалася до нападу. Вийшов Боринич на залізний тік і побачив страшного змія. Хоч Боринич за боягуза себе не мав, та коло серця йому млосно стало. Він випустив з рук свою булаву, і вона влучила в другу голову змія та й знову вже була у лицаря в руках. Тут і змій ударив Боринича. То був страшний удар. Залізний тік під Бориничем провалився, і лицар по щиколотки під землю увійшов. Бій тривав до самого вечора. Змій не мав уже шести голів, а Боринич по пояс був у землі.

– Добре б’єшся, хлопче, – нарешті ревнув змій. – Як звати тебе? Щоб я знав, яке ім’я на твоїй могилі написати.

– Твого імені на твоїй могилі я писати не буду. Та й могили, я так думаю, після тебе не залишиться. А щоб ти знав, від кого ти загинеш, я скажу тобі: ім’я моє Боринич.

– Ти диви! Я – Горинич, а ти – Боринич. Майже тески. То подумай сам: чи варта нам битися, чи може краще нам помиритися.

– Не для того я сюди прийшов, щоб з тобою миритися. Будемо битися.

– Ти мені навіть не сказав, чого ти хочеш. А може я б і пристав на твої умови. І без бійки може обійшлося б.

– Не погодишся ти на мої умови. Я вже твій зміїний норов знаю.

– Та все ж я хотів би почути.

– Звільни принцесу, роздай свої скарби, щоб оживити цей край, котрий ти занапастив, а сам забирайся звідси до лихої матері.

– Нічого з того я прийняти не можу. Що ж, розходимося до завтра. А завтра я тебе з головою в землю вжену – та й повсьому.

– Не хвали день перед вечором.

Кинув Боринич на землю волосину з бороди дідугана – і той тут-таки з’явився.

– Тяжко тобі, лицарю. Та перемога легкою не буває.

Шепнув старий кілька слів – і земля сама собою розсунулася, звільняючи лицаря. Сіли вони всі гуртом та й підкріпилися тим, що старий приніс.

– А тепер давайте відпочивати. Завтра тебе, Бориничу, чекає нелегкий день.

Тільки-но сонце встало, загукав змій на всю потугу. Аж море вийшло з берегів.

– Де той хоробрий, що готовий сьогодні кістьми полягти?

– Таких нема. Є той, що збирається святкувати свою перемогу над злом. Глянув Боринич на змія і остовпів: всі дванадцять змієвих голів були на місці.

– Що дивишся? Тепер ти зрозумів, що мене не можна подолати?

Сумнів зародився у душі Боринича.

– Невже і справді змія не можна подолати?

Сумнів у бою – то кепська справа. За свій сумнів Боринич жорстоко поплатився. Змій тут-таки увігнав його по щиколотки в землю.

– Ха-ха-ха! Ну що? Може будеш здаватися? Може будеш мені служити? Від такого слуги я б не відмовився.

– Рано смієшся, зміїще. Не дочекаєш, щоб я тобі служив.

А сам подумав:

«Треба вірити у свою перемогу. Не можна сумніватися. Зневіра породжує безсилля».

З новою силою закипів бій.

«Але ж чому ті голови знову ожили?»

І тут в небі з’явилася сила-силенна птаства. Змій пирхав вогнем, та той вогонь нікому не причиняв зла. А тим часом Боринич збивав та й збивав зміїні голови. От вже їх лишилося тільки три.

«А що, коли вони на завтра знову приростуть? Та що роблять птахи?»

Спершу Боринич нічого не міг зрозуміти. А все було дуже просто. Кожна пташка у дзьобі мала мертву воду. Як тільки голова змія падала птахи скроплювали її мертвою водою. Голова не могла більше ожити.

– Всі добрі сили допомагають мені, – вигукнув Боринич. – Ми переможемо.

Увечері змій засумував. Він вже бачив, до чого воно йдеться. Мовчки поплентався відпочивати. А на ранок не так гучно сказав:

– Що, хлопче? Може будемо миритися? Я погоджуся віддати тобі половину своїх скарбів. Принцесу не віддам. І другу половину скарбів собі залишу. І з цього краю я нікуди не піду. Прижився тут. Половину моїх скарбів – це дуже багато. Ти собі уявити не можеш, як це багато. То може все-таки на тому помиримося?

– Не для того я сюди прийшов, щоб з тобою миритися. Я прийшов, щоб подолати зло.

Точився лютий бій. Тепер змій пильнував три своїх голови. За цілий день Бориничу не вдалося збити жодної. Даремно птаство кружляло в небі, тримаючи в дзьобах мертву воду. А може все-таки не даремно? У самому розпалі бою, коли Боринича охопив розпач, що йому так і не вдасться подолати лютого змія, з’явився величезний пес з настовбурченою шерстю. То був Рябко. Він сміливо кинувся на змія. Змій закричав, аж сонце в небі сховалося за хмари. Змій закрутився, завертівся, втратив пильність, і Боринич одну за одною збив всі три змієві голови. Отут і пригодилася мертва вода, аби змій ніколи вже більше не ожив. Всі зітхнули з полегкістю. Аж не вірилося, що страховисько було подолане. Де не взялася шквальна морська хвиля. Спершу всі перелякалися. Почалася паніка. Думали, як їм від тієї хвилі врятуватися. Потім помітили, що та хвиля всіх обминула, нікому не причинивши зла, лише підхопила останки змія і змила начисто землю, не лишивши сліду від нього. Хвиля відхлинула, а друзі стояли, ошелешено оглядаючись довкіл.

– Це перемога не тільки над змієм, але й над злом, – сказав старий.

– Це наша спільна перемога. Перемога всіх добрих сил.

І на ті слова озвалося співом птаство, якого тут вже давно ніхто не чув.

– Ще не все, – сказав Боринич, – нам ще треба знайти принцесу. Ми не знаємо, куди її заховав змій.

Всі задумалися.

– Я до неї голуба посилав. А де вона – не знаю, – сказав чарівник. А тут і голуб з’явився.

– Я до принцеси у віконечко вежі літав.

Боринич у всьому своєму лицарському обладунку попрямував до вежі. Всім хотілося якнайскорше побачити принцесу, і вони пішли слідом. Обійшли довкіл, а дверей нема. На таке ніхто не сподівався.

– Треба шукати вхід. Мусить же він десь бути.

– Очевидно, з якогось підземелля.

Та марно шукали. Нічого не знайшли.

– Ну, коте, – сказав старий, – тепер тобі робота. Залучай мишей. Укладай з ними угоду чи як. Та нехай вони нам відкриють цю таємницю.

Мурко зник. Всіх розбирала нетерплячка.

– Не завжди лицарські обладунки та лицарська сила може здолати перешкоду.

Кота не було довго. Нарешті друзі почули переможне нявчання, а потім і кота побачили.

– Знайшли! Ходімте. Посланців до принцеси не посилав, бо вона страшенно боїться мишей.

А по якімсь часі на світ вийшла принцеса. Бліда, замучена своїм полоном, вона прикривала очі від сліпучого сонячного світла і плакала від щастя. Колись розкішний одяг принцеси був у жалюгідному стані, і принцесу це непокоїло. Тут звідки не взялися дві крилатих феї.

– Ми попросили б вас, панове, залишити нас з принцесою, аби ми могли її гідно одягнути і привести її до звичного вигляду. Вибачайте нам.

І ми залишимо принцесу. Не будемо заваджати феям чаклувати над нею. А послухаємо, чим занепокоєні наші друзі.

– Я щасливий, що подолав змія і визволив принцесу. Все. Більше мені нічого не треба. Ні змієвих скарбів, ні змієвих хоромів, – сказав Боринич.

– А ми з Мурком йшли по скарб. Не для себе, а для наших господарів. Бо бідують вони зі своїми онучатами так, що часом і їсти нічого. Чи й живі ще – не знаємо.

– А ми ще тих скарбів і не знайшли, і на очі не бачили.

– А може їх і нема?

– Не може такого бути, щоб такий грабіжник та не надбав скарбів. Тільки їх пошукати треба.

– Це знову, коте, до тебе. Знову тобі доведеться до мишей по допомогу звернутися.

– Ой-ой-ой! Знову угоду з мишами укладати! Так я позбавлю себе права на все своє життя мишей ловити.

– Зате добрій справі прислужишся. А сам… Що ж, на вареники перейдеш. Все життя вареники їстимеш. Не так вже й погано.

– І м’ясо, – докинув Рябко. Всі засміялися.

– Ми зовсім забули. Ми й досі не повідомили друзям на корабель про нашу перемогу.

– Думаю, що вони вже знають. Добрі вісті скоренько поширюються.

– Як і погані.

– Про погані зараз не будемо.

– І все-таки на кораблі чекають звістки від нас.

– Посланця! Посланця! Меткого, щоб чимдуж.

– Був у нас один знайомий заєць, та він…

– Я тут, панове. Вже давно чекаю, коли ви мене покличете.

– О, зайчику! Де ти тут взявся?

– Та я потайки з вами подорожував. Все сподівався: а раптом вам знадоблюся. Та ховався трохи. Все боявся, щоб часом Рябко мене ненароком не з’їв.

– І знадобився. Предай нашим нехай чимдуж поспішають сюди. Змієві скарби з підземелля виносити та радитися, як їх розподілити.

– Ще перше треба їх знайти.

– Є! Є! – прибіг захеканий Мурко. – Знайшли миші. Там стільки коштовностей, що возами доведеться вивозити.

– Досить награбував той пройдисвіт.

– І для чого йому стільки?

– А просто так. Щоб було. Розбійники міри не мають.

До гурту підійшла принцеса з двома крилатими феями. Вона була така гарна, що у друзів забракло слів. Боринич тихо сказав:

– Та за тебе, красуне, я готовий битися з цілим зміїним кодлом.

– Краще не треба, – опустила очі принцеса. – Нехай не буде зла на землі.

– Якщо ти і твій батько не будете проти, я назвав би тебе своєю дружиною.

– Я з радістю погоджуся пройти по житті поряд з таким лицарем. Думаю, що і мій батько не буде проти. Та ми незабаром у нього спитаємо.

Друзі, дивлячись на молоду пару, посміхалися. Всім разом якось так гарно було, що їм і розлучатися не хотілося. Та розлучатися мусили, бо кожному стелився його життєвий шлях.

– Ідуть! Ідуть наші! Вся корабельна команда на чолі з капітаном.

– Що тут за веремія? – запитав капітан.

– Така веремія, що Боринич переміг змія.

– Чули, чули.

– А звідки?

– Сорока на хвості принесла. Світ гуде про вашу перемогу. Вже й королю звістку послали.

– А нам от… Бракує чоловічої сили – змієві скарби з підземелля виносити.

– Добра робота.

– А потім ще розподілити їх.

– Робота ще краща. То за діло, братове. Відведіть принцесу на корабель. Щоб не нудилася. Нехай відпочиває.

– Ні вже. Краще я з вами побуду. Мені без вас страшно. А раптом ще якийсь змій звідкілясь візьметься.

Всі засміялися.

– Не бійся, принцесо. Тепер ти маєш Боринича. Він за тебе всіх зміїв подолає. І зміїного роду на землі зовсім не залишиться.

– Я не хотіла б для славного лицаря такої долі.

– Зате ж нагорода яка!

І закипіла робота. До самого вечора виносили чоловіки золото і коштовності з потаємних підземель змія. Аж чуби їм мокрі стали. Нарешті по такій роботі сіли відпочити і підкріпитися.