Почім ківш лиха

                                                та

                                      Чи можна подолати змія

 

 

Жили собі дід та баба і була в них… Ні, не курочка ряба. Хоча курочка ряба також у них була. Та, окрім курочки, був у них кіт Мурко, песик Рябко, двоє овечат та двоє онучат. Отак собі й жили. Онучат гляділи, овечат пасли, собака дім стеріг, а кіт робив, що міг. Кіт мишей не ловив, бо їх у діда з бабою не було: вивтікали всі від голоду. Кіт Мурко любив молоко, а коли молока не було, то їв те, що перепадало. Курочка ряба кожного дня несла яйце, не золоте, а просте, і всі їй дякували за те. Яйце онукам діставалося, а старим нічого не зоставалося. Борщ, каша та картопля в ряди-годи. А про хліб по святах згадували. Дуже бідували старі. От якось баба і каже:

– Бери, діду, наших овечат та й жени їх на базар. Може хтось купить, то будемо мати хоч на якийсь час і хліб, і до хліба.

– Та що ти, стара. Хто там їх купить. Вони у нас такі худі та нещасні.

– Та може таки хтось знайдеться та й купить.

– Та ще таке скажу. Як можна овечат продавати? Вовну обстрижеш, спрядеш, онучатам шкарпетки та рукавички зв’яжеш. А так що?

Зітхнула баба, та від свого не відступилася.

– Жени та продай, діду, наших овечат.

Робити нічого. З бабою сперечатися – даремна справа. Встав дід раненько та й погнав овечат. Вигнав їх за село та й каже:

– Пасіться, овечки. Не пожену я вас на базар. Не можу. А бабі скажу, що ніхто не купив.

От попас дід овечат, а коли люди стали з базару йти, то й він погнав своїх овечок додому. Зачинив їх у кошарі, а сам до баби пішов.

– Ну що, продав? – зустрічає його баба.

– Та де там! Ніхто не купив.

– То може ти дорого цінив?

– Та де вже там дорого. Та їх хоч задурно віддавай, ніхто не візьме. Худі дуже.

– Поганий, діду, з тебе продавець. Наступного базару я сама їх пожену, то вже не я буду, як не продам.

Та й на тому порішили.

Коли настав наступний базарний день, баба встала раненько, причепурилася та й погнала овечат на базар. Дід і собі з нею пішов, за компанію. А ще, щоб вдома не сидіти, щоб поміж людьми походити та послухати, де і як люди живуть. Чи ж то краще, ніж у них. Доки баба з овечатами стояла: може хто купить, дід поміж людей ходив та й питав:

– А скажіть-но мені, люди добрі, хто тут лихом торгує.

– Ото дивний чоловік, – сміялися зі старого. – Хто лихом торгує? А хіба лихом торгувати треба? Те лихо, як вчепиться до кого, то й не збудешся його.

– Та це дід так, людей веселить.

Ходив, ходив дід – ніхто лиха не продає. Аж тут циган трапився. А циган – як циган: до всього мастак.

– А ти, чоловіче, пощо про лихо питаєш?

– Та… Купити хотів.

– А чи багато тобі того товару треба?

– Та щоб багато, то ні. Мені б ківш лиха –  та й вистачить.

– Є у мене трохи лиха. Якраз на ківш і буде.

– А почім у тебе ківш лиха?

– Та… Як для тебе, то я затак віддам.

– Е, якщо затак, то я б і два ковші взяв.

– Та не маю я більше. Тільки ківш.

– Дякую і на тому.

Закрив циган ківш покришкою та й віддав дідові. Весь базар сміявся, як циган старого надурив. А дід і собі сміявся:

– Чи надурив, чи не надурив, та я за те грошей не платив.

Сказав так та й пішов свою бабу шукати. А баба, як стояла з вівцями, так і далі стоїть. Ніхто овечат не купує.

– Дуже худі ваші вівці, – кажуть. Та й ідуть собі далі кращих овець шукати. А сонце припікає. Вівці від спеки вчаділи, баба їсти захотіла, а покупців нема та й нема.

– Ходімо, стара, додому. Я ж казав, що так буде.

– А що це в тебе за ківш?

– Та… Це я у цигана ківш лиха купив.

– О, а хіба ж нам свого лиха замало? Ще його купувати треба?

– Та ти не гризися. Я його затак купив.

– Ну, якщо затак… То чому ж не взяти?

Та й пішли додому, по дорозі овечат попасаючи. Йшли вони, йшли, додому не поспішали, а новини летіли наввипередки. Доки дійшли, то вже їхній сільський багач чекав на них. Мав той багач і поле, і худобу, і гроші, та розумним не був. Зате любив дивувати панство, яке до нього в ряди-годи з’їжджалося, всякими  дивинками. От і зараз перестрів діда з бабою по дорозі, щоб ніхто не перехопив.

– Чув я, діду, що ти ківш лиха купив.

– Так, купив, от він, ківш лиха, справжнісінький.

У багача аж очі загорілися.

– Слухай, діду, ну навіщо тобі той ківш лиха?

– От і я йому кажу, – докинула баба. – Чи тобі свого лиха мало?

– Цить, стара, коли чоловіки говорять.

– Ну чому ж… Часом і жінка може сказати розумне слово. Слухай, діду, продай те лихо мені. Хто там у тебе його побачить? А до мене ось пани з’їхатися мають. А я їм – ківш лиха! Продай, зроби таку ласку.

– Воно, звісно, можна й продати, та це товар рідкісний, то я вже й не знаю…

– Та ж я заплачу, вже не поскуплюся. Дуже мені хочеться панів здивувати.

– Ну, так, як для тебе… Давай сто карбованців – і ківш лиха твій.

– А менше не можна?

– Ну що ти! Ніяк не можна. Якщо ти не береш, то не бери. Сусідній пан мені більше давав. Та я, дурний, не продав. Як ти не береш, то я вернуся і продам йому.

– Та ні! Що ти! Я беру.

Та й виклав сто карбованців.

– Бачиш, стара, – хвалиться дід, – і овечата цілі, і гостинці дітям є за що купити.

– То все добре. Та на наступний базар я знову пожену овечат і таки їх продам.

Нічого дід на те не сказав, бо знав, що, коли баба вперлася, її вже не перепреш.

Перед наступним базарним днем дід знову став бабу просити, щоб не продавала овечаток. Дід просив, а внучата аж плакали – не помогло.

– Ні,  – каже баба, – і не просіть. Я господиня, і зроблю так, як я захочу. Продам я наших овечат. Та й погнала їх на базар. І, як на диво, цього разу не довго й стояла. Покупці небавом трапилися – та й пішли овечки до іншого господаря. А баба що? Та нічого. Пішла по базару гроші тратити. Здається, нічого й не купила. Собі хустину, дідові шапчину, ковбасу та сало – і грошей не стало. Іде баба додому зажурена та невесела.

– От… – Зітхає, ледве не  плачучи, – були у нас овечата, такі милі, такі славні, а тепер нема. З чого ж я тепер своїм онукам шкарпетки та рукавички зв’яжу?

Тут дід не на жарт розсердився та як гримне на бабу.

– Ану цить, дурна бабо. Чи не я тебе просив? Чи не онуки аж плакали, щоб ти не продавала овечат? А ти нікого не послухалася. То тепер нишкни, щоб тебе ніхто не чув.

А баба й далі своє:

– Сумно тепер буде на нашому подвір’ї. Хоч з хати не виходь.

– Не край душу, вража жінко. Ніколи я тебе не бив, а коли не замовкнеш, за прута візьмуся.

Коли засмучені старі підходили вже до свого дому, то знову зустріли знайомого багача. Побачив він їх – та до діда.

– Дідусю, чи не міг би ти лихо назад у ківш загнати?

– Іди собі, чоловіче. Не морочи мені голову. Зараз мені не до тебе.

– Допоможи, дідусю. Лихо у мене.

– Та знаю, що лихо у тебе, якщо ти вже його купив.

– Та біда мені з тим лихом.

– А що, ти і біду придбав?

– Та ні. Розумієш, я вирішив відкрити ківш і подивитися, як те лихо виглядає. Відкрив ківш – а там порожньо. От, думаю, надурив мене старий. Та вже хотів іти до тебе сваритися. Коли у той же таки день у мене стіжок жита згорів, свиня здохла і кінь ногу зламав. Чи не лихо?

– Та лихо, чоловіче. Справжнісіньке лихо.

– То я й прошу тебе, щоб ти те лихо назад у ківш загнав.

– Воно то можна, але справа та дуже морочлива. Не хотів би я за те братися.

– Та ж я заплачу, бо ж лихо, сам розумієш.

– Та розумію. То хіба так: дасиш мені сто карбованців – і лихо знову у ковші сидітиме.

– Сто карбованців! А менше не можна?

– Ні, за менше я й братися не буду. Живи собі зі своїм лихом.

Робити нічого. Виклав багач сто карбованців.

– То давай мені свій ківш. Завтра за ним прийдеш. Та ще чуєш, поміняй всіх своїх слуг, бо вони від лиха лихом захворіли.

Розійшлися. А баба і питає:

– Про яке лихо ти торочиш тому бідоласі?

– Не лізь. Не твого розуму діло.

– Та розкажи, за що ти з нього такі гроші лупиш.

– За його дурний розум. Кажуть, що буває лихо з розуму, але й буває лихо без розуму. Отепер той чоловік знатиме, почім ківш лиха.

– І все-таки… Що ж там у тому ковші? Я б і сама цікава туди заглянути.

– В ковші? Та нічого там нема. Порожній він.

– А лихо?

– Якщо лиха нема, то люди самі собі його придумають.

– Чекай. А чому, коли він відкрив ківш, то стільки нещасть  у нього сталося за один день?

– Співпало. Якби він не відкривав ківш, то нещастя однак би трапилися. Слуг поганих має. Я ж недаремно казав йому їх поміняти.

– Однак мені шкода того чоловіка, що ти його так немилосердно дуриш.

– Не шкодуй. Через нього ми з тобою так бідуємо. Я тобі ніколи не розказував, а тепер розкажу, якщо вже до слова прийшлося. Колись мої батьки добрими господарями були. Мали поле, ділянку лісу, мали й гроші. А цей багачик, котрого ти так шкодуєш, заготував пачку фальшивих векселів. Ну, може ти і не знаєш що таке вексель, то я тобі скажу. Це такий документ, який підписує той, хто позичає гроші, і мусить колись по тому векселю заплатити борги. Так-от, оцей багачик пред’явив моїм батькам пачку  фальшивих векселів і, підкупивши суд, відсудив у моїх батьків і поле, і ліс, і гроші, прирікши нас на безпросвітну бідність. А що могли мої неписьменні батьки? Клявся мій батько, аж плакав, що ніколи ні в кого ніяких грошей не позичав, – не помогло. А тепер мені така нагода випала: повтішатися з того дурня, ще й заробити на тому хоч якісь гроші. То чи я з того не скористався б? Тоді б і я дурнем був. Дах тече, діти голісінькі, та й ми до зими не готові.