Оленка прийшла зі школи і відразу ж покликала свою приятельку.

– Джені! Джені!

Але відповіді не було.

– Де ти, пустунко?

Тихо.

– А-а, ти заховалася. Ну виходь. Досить. Я не маю часу тебе шукати.

Але мавпочки ніде не було.

– Джені, я тобі щось принесла.

Але мавпочки ніде не було. Оленка не на жарт злякалася.

«Може захворіла і її забрали до лікарні?»

Якщо мавпочка кудись сховалася, то довго не витримувала і зі сміхом виходила.

– Ні, її нема. Щось сталося.

Оленка подзвонила мамі на роботу.

– Мамо, що сталося? Де моя Джені? Її нема.

І в сльози.

– Не хвилюйся, Оленко. З Джені все в порядку. Просто…

– А де вона?

– Ти слухай… Я кажу. Її взяв один фотограф…

– Фотограф? Який фотограф? Мою Джені?

– Фотограф. Розумієш? Котрий в санаторії людей фотографує. З мавпою ж цікавіше. Розумієш? Він щось заробить та й нам щось кине.

– Мамо, як ви могли? І ви віддали Джені в чужі руки?

– Я думала…

– Мене не спитавши? То ж моя мавпочка.

– Вгамуйся, дочко, не кричи. Нічого страшного.

Та Оленка не просто кричала. Вона ридала. У неї починалася істерика.

– Моя Джені! А може він якийсь п’яниця? А може він…

Дівчинка кинула трубку. Мати подзвонила на роботу чоловікові.

– Їдь скорше додому. Там Оленка. Вона плаче. У неї, мабуть, істерика.

– Це тобі треба їхати, а не мені. Ти заварила ту кашу.

– Тобі не жаль доньки. Ти не маєш серце.

– Мені не жаль? А ти хіба не знала, що Оленка любить свою мавпочку?

Вони обоє примчали додому. Оленка була в жалюгідному стані. Сплакана, розкуйовджена, не хотіла нікого бачити, ні з ким говорити.

– Заспокой її, – мати до батька. – Ти це вмієш.

– Ти віддала мавпочку – от і поясни дитині, навіщо ти це зробила.

В їхній мирній родині давно вже такого не було. На ранок Оленка затемпературила і до школи не пішла. Заспокійливих пігулок категорично не пила, нічого не їла і ні з ким не розмовляла.

– З тим треба щось робити. Я й не уявляла собі, що таке може бути. Треба лікаря. А якого?

– Ніякого лікаря їй не треба. Треба піти до того фотографа і забрати мавпу – от і все.

– Піти до фотографа? Якось незручно.

– Що незручно? Не подарувала ж ти йому доньчину мавпу.

– Я навіть не пригадую, з якого він санаторію.

– Ех, ти, розумна. Санаторій «Конвалія», якщо він правду сказав. Ти ж у нього документи не дивилася. А може він ні в якому санаторії не працює. А може він взагалі якийсь шахрай і за нашу мавпу вже взяв трохи долярів. Ця екзотична тваринка коштує чимало.

– Тихо. Бо як почує Оленка…

– З твоєї вини у дитини нервовий зрив. І школу пропускає, і здоров’я губить…

– Із-за дурної мавпи!

– Ні. Із-за твоєї дурної голови. Заробити захотіла. Віддала мавпу людині з вулиці.

– Ну, досить мене розпікати. Ходімо.

Робити нічого. Довелося йти до фотографа у санаторій «Конвалія». На щастя, фотограф був на місці і насправді там працював. Побачив їх – і зблід.

– Ми прийшли… Ми хотіли забрати нашу мавпу. А то, знаєте, дівчинка плаче і…

– А мавпи нема.

– Як нема? А де ж вона?

– Не знаю. У мене її нема.

– Але ж ви її у нас взяли. Особисто ви. Ви обіцяли…

– Так. Я думав, що зароблю з її допомогою трохи грошей, а вона втекла.

– Як втекла?

– Звичайнісінько. Втекла.

– А чому ж ви нам нічого не сказали?

– Не хотів вас засмучувати. Я думав, вона знайдеться.

– Нічого собі – не хотів нас засмучувати! Ви просто шахрай. Скажіть чесно, скільки грошей ви взяли за нашу мавпу.

– Та не брав я ніяких грошей. Втекла ваша мавпа.

– Ми вас до суду подамо.

– А я вас до суду подам. Ваша мавпа таких збитків мені наробила. Вона мені розбила дорогий фотоапарат. А скільки готових світлин знищила.

– Не ми ж вам збитків наробили, а мавпа. От і подавайте мавпу до суду. Та ще в інтерпол, щоб її знайшли.

На галас вийшов головний лікар.

– Що тут таке? Що трапилося? Чого ви зняли такий галас?

– Оцей ваш тип взяв нашу мавпу, щоб з нею людей фотографувати, а тепер каже, що її нема. А вона ж коштує шалені гроші.

– Що за діла, Василю? Що за мавпа? Чому я нічого не знаю?

– Ну… Взяв я у них мавпу. Думав щось заробити. Знаєте, як люди люблять з мавпами чи ще з якимись тваринами фотографуватися.

– Зі слонами, скажімо. Чи з крокодилами. І далі що?

– А далі… Вона розбила мій фотоапарат, знищила всі фотографії та й утекла.

– Отак! Досадив ти їй, видно, розсердив тварину.

– Та… Нічого такого я їй не робив.

– А може ти її напоїв? Так просто. Заради цікавості.

Головний лікар посміхався. А що йому? Він явно був у гуморі. Всім іншим, і фотографу також, було не до гумору.

– Ну да, Ігоре Михайловичу! Таке скажете! Став би я на таку скотину горілку чи вино переводити.

Головний лікар посуворішав.

– Знаєш, Василю, це несерйозно. Ти приносиш в санаторій тварину, може й хвору, може й не щеплену.

– Вона у нас щеплена. Ми за тим слідкуємо, – вступилася Оленчина мама.

– Це добре. Але ми про те дізнаємося лише тепер, коли мавпи вже нема.

– А може вона є. Може він її просто сховав.

– Став би я її ховати. Потрібна вона мені.

– Значить, потрібна, якщо ти пішов до чужих людей і взяв у них мавпу. А ті наївні люди, не знаючи тебе, просто так дали тобі ту екзотичну тварину. А тепер що? Вони тепер про тебе можуть подумати що-завгодно. І дива у тому нема. І ти сам про таку людину казна-що подумав би.

– Нема її в мене, Ігоре Михайловичу.

– А наша донька із-за тієї мавпи геть розхворілася.

– Ясна річ. Розумію вас. У мене самого діти. Мавпи, правда, немає. Та є котики і песики. І діти їх дуже люблять. Так що, Василю, доведеться людям за мавпу заплатити. І, мушу сказати, немалі гроші. Чи через суд, чи полюбовно домовитеся. Наступного разу будеш обачніший.

– То це я тепер на мавпу буду працювати?

– А ти хотів, щоб мавпа на тебе працювала? Хитрун ти, Василю.

На тому й розійшлися, лишивши фотографа в непевному настрою.

– Зараз піде нап’ється, – засміявся Оленчин батько.

– Про мене нехай хоч заллється, – витерла сльози Оленчина мама.

– Сама винна. Нічого було йому мавпу давати. Він взагалі міг сказати, що не брав її і не бачив.

– Нехай би тільки спробував.

– І спробував би. А що б ти йому зробила?

– Та я б його… Я б його…

– Перестань. Нічого б ти йому не зробила. Сама винна. На гроші злакомилася. Думала, що Джені добрі гроші заробить. А воно он як вийшло. Ні Джені, ні грошей.

– Досить мене шпетити. Ти краще на афіші дивися. Мавпа в цирку виступає. Мадмуазель Ріта.

– Слухай, а може це наша?

– Ти що! Цирк приїжджий. Звідки там наша мавпа взялася? А потім… Вона Ріта, а не Джені.

– А ти хотіла, щоб вона їм ще й ім’я своє назвала?

– І справді.

– Я от думаю… А може цей шахрай продав цирку нашу мавпу?

– А що? Цілком міг таке зробити. А йому що?

– Треба піти на виставу. Візьмемо Оленку та й підемо.

– Оленку? Ні в якому разі. Знаєш, як дитина плакатиме?

– Та знаю. Але може… Нехай би подивилася.

– Ти що, і справді думаєш, що це може бути наша мавпа?

– А чому б і ні?

– Та ну. Її ж треба спеціально готувати, програму з нею робити.

– А наша Джені знаєш яка розумна? Що там її готувати! Дали банан чи якусь там цукерку – і вона тобі зробить все, що хочеш.

– Не думаю. Однак Оленку не можна в цирк брати. Для неї це буде ще одна травма. Давай спершу підемо самі.

– І що? Ти впізнаєш мавпу?

– Звичайно, ні. Мені здається, що мавпи всі однакові.

– Тому і треба взяти Оленку.

– Але ти собі уявляєш, що буде?

– Уявляю. Але треба.

– Це може бути серйозний нервовий зрив. Дитина травмована.

– І чия вина?

– Моя. Може досить? Що ж мені тепер?..

 

Цього дня Оленка прийшла зі школи схвильована.

– Ви чули? – гукнула ще з порога. – До нас цирк приїхав.

– Та чули вже, – якось сумно відгукнулася на ту новину мати. Вона не поділяла доньчиного хвилювання.

– А ще… – дівчинка зітхнула. – З ними виступає мавпочка. Мадмуазель Ріта.

Тепер зітхнула мама.

– Наші ходили. Казали, що класно. У школі тепер тільки й розмов, що про цирк, про мавпочку Ріту і про лева Теофіла. Вона з ним виступає. Може й ми підемо?

– А ти хотіла б?

– Дуже хотіла б. Хоч на чужу мавпочку подивитися, коли своєї немає.

Якось сумно стало в хаті.

– То підемо, якщо ти хочеш. Пошлемо тата по квитки та й підемо.

Дівчинка пожвавішала. Тепер вона з нетерпінням буде чекати неділі. А в неділю вона побачить мавпочку, мадмуазель Ріту.

«Якось би треба було передати їй банани. Мавпочки їх люблять. І моя теж любила…»

 

В цирку було гамірно. Тут було повно дітей. Старші прийшли самі, а молодші прийшли з батьками, з бабусями і дідусями, зі старшими братиками і сестричками. Всі були прибрані. Це було свято. Особливо людно було в кафе. До початку вистави було ще трохи часу. Діти пили лимонад, смакували тістечками, ласували морозивом. Оленка не хотіла нічого. Навіть морозиво її не вабило. Вона хвилювалася, з нетерпінням чекала початку вистави.

«Спершу будуть клоуни, потім песики, тоді змії, а вже потім мадмуазель Ріта і лев Теофіл. Якби швидше».

Дзвінок. Глядачі заходять до залу.

«Ну скорше вже починайте, – подумки приспішувала Оленка. – Покажіть вже мені мавпочку».

Неуважно дивилася на клоунів, на песиків. І ось…

– Мадмуазель Ріта і лев Теофіл!

Мавпочка! Маленька мавпочка! В перуці і атласній сукні з блискітками. Спершу вона вправно гойдалася на трапеції, потім стрибнула на спину лева, трохи побалансувала, а потім сіла йому на спину і вони помчали по арені. Зал шаленів. Мавпочка щось вигукувала. Та в залі було багато гарненьких дівчаток, і мавпочка раптом плаксиво загукала:

– Оленка! Оленка!

Може ніхто б на те не звернув уваги, та в залі була Оленка! Та сама Оленка, котрій належала мавпочка. Це її ім’я вона повторювала. І не забула!

– Джені, – раптом пролунав крик в залі. – Джені!

Встала  дівчинка в десятому ряду. Вона плакала, махала руками і вигукувала та й вигукувала:

– Джені! Джені!

І тут щось з мавпочкою сталось. Вона зіскочила з лева і, змітаючи всі бар’єри, скочила в зал. Вона стрибала через ряди, через переляканих дітей, через обурених батьків. Там стояла дівчинка. Мавпочка її бачила. Вона спішила до неї. Плакали діти, обурювалися батьки.

– Що це за цирк!

– Неподобство!

– Ніякої безпеки!

– А якби так лев?

З’явилася охорона і директор цирку. Директор цирку з арени заспокоював глядачів.

– Все в порядку. Це ж мавпочка! Вона не може нікому причинити зла. Прошу не панікувати. Просто мавпочка побачила знайому дівчинку. Прошу заспокоїтися. Вистава продовжується.

Та спокій встановити було важко. Зал вирував. Всі дивилися на Оленку і на її мавпочку. Вони зустрілися – і це було головне. Вони обидві плакали і обнімалися. Всі дивилися не на арену, а на них. Хтось посміхався, хтось витирав сльози. Схвильовані глядачі вибачили їм паніку і дитячий переляк. Це була унікальна сценка, яка не могла нікого залишити байдужим. Дехто навіть подумав собі, що це був один з номерів програми. Задум такий. А дівчинка – підсадна циркачка.

Та до них вже поспішала охорона, щоб забрати в Оленки її мавпочку.

– Не дам! Не дам! – зі сльозами гукала дівчинка. – Це моя мавпочка.

Тут втрутилися Оленчині батьки і частина глядачів.

– Хіба ж ви не бачите? Це ж її мавпа.

– Гляньте. Такого навмисне не придумаєш.

Охоронці стояли ошелешені і розгублені. Вони вперше були в такій ситуації. Та до них вже поспішав директор.

– Хлопці, облиште. Це її мавпа.

Він тільки хотів сказати, щоб віддали йому перуку і атласну сукню з блискітками. Та передумав і махнув рукою: мовляв, хто в тому буде ходити? Посміхнувся і мавпі, і дівчинці та й пішов. На арені рикав незадоволений лев. До нього вже поспішала дресирувальниця.