Настала неділя. Причепурені діти снували по хаті. Мати час від часу гримала на них, щоб не пустували, та все ж надвір не випускала, щоб не повимащувалися.

– Люди прийдуть, а ви будете, як поросята. А так – хоч в латках, та зате чисті.

Дарина помагала матері, робила все, що мати казала, а сама вряди-годи витирала сльози, що мимоволі набігали на очі. Аж діти перелякано принишкли. А потім Оленка, старшенька, не втрималася, підійшла до Дарини та й спитала:

– Мамо, а чого Даринка плаче?

– Бо дурна.

– Даринка, мамо, не дурна. Не можна так казати.

– Поговори мені. Зараз як візьму прута – то й ти заплачеш. Тоді й знатимеш.

Та сестричка не злякалася прута і не замовкла. Її непокоїло, чого плакала старша сестра,  котру Оленка так любила. Даринка завжди їх жаліла і заспокоювала, коли хтось плакав, а тепер сама плаче. Чого б то? Вона така розумна, завжди їм щось читає, а які цікаві казки  розповідає. А мати кажуть, що вона дурна. Це ж неправда. А неправду не можна казати.

– Даринко, ну чого ти плачеш? – припала до сестриного фартушка. – У тебе щось болить?

– Болить, моя хороша, ще й як болить.

– А що в тебе болить?

– Серце.

Дарина нахилилася і поцілувала дівчинку в голову. Сльоза капнула дитині на волосся.

– Серце? – стривожилася Оленка. – То може я піду за фершалом? Я знаю, де він живе. Я побіжу.

– Не треба, сестричко, не треба. Пройде.

– Бо в тітки Федори боліло серце, а потім вона померла. Ти не помреш, Даринко?

– Ні, я не помру, не бійся. Йди, бався.

І посміхнулася крізь сльози.

«Вони хороші, вони добрі діти. Вони люблять мене. І я їх люблю. Тепер вони будуть ситі. На якийсь час…»

Мати неприязно дивилася на свою старшу дочку.

– Розвела тут. Скоро жаби закумкають. Дивитися гидко. Отакою зареваною і станеш перед людьми? Що вони подумають?

– Нічого не подумають. Бо я такою перед ними не стану. Я ніякою перед ними не стану. Я піду собі здому.

Мати отетеріла.

– Підеш? Здому? Як підеш? Куди підеш? А люди? А рушники? Що, я їм рушники подаватиму?

– Про мене, хоч і ви подавайте. Я не буду. Я піду.

Мати раптом стала в позу, як артистка  в театрі, та й почала голосити і заводити.

– Ой, Боже ж мій, ой, людоньки, вона ж мене зі світу зведе! Вона ж мене без ножа заріже! Ой, гвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує! Убиває мене моя донька!

– Мамо, вгамуйтеся, – намагалася заспокоїти матір Дарина. – Хто вас вбиває? Від чого вас рятувати?

– Від тебе, від тебе проклятої!

– Та, мамо, вгамуйтеся. Незабаром сусіди почнуть збігатися.

– Нехай збігаються. Нехай чують. Нехай  знають, яку я маю дочку. Ти іродиха! Ти упириця!

Діти полякалися і стали плакати. Мати і на них гримнула:

– Ану, вимітайтеся надвір к лихій матері. Щоб я вас тут не бачила! Чорт з вами, вимащуйтеся, про мене, хоч з поросятами в кучі. А дітям тільки того й треба.

Вони й не дослухали матір до кінця – черідкою гайнули у двір. А Дарина скоренько й собі за ними, щоб мати не похопилася, бо замкне двері і не пустить. Дівчина вже добре знала свою матір. А тому, як поралася біля вареників, так і вислизнула слідом за дітьми. Біжучи, скинула хустину, фартушок, пожбурила все те серед хати – та й навтіки. А серце їй калатало.

– Куди? – зойкнула мати, та дівчина вже її не чула. Вона бігла стежкою через городи і все думала, до кого з товаришок їй податися. Наздогнала Оленка, геть задихалася дитина.

– Даринко, а можна і мені з тобою?

– Ще що видумай!  Не можна. Вертайся. Іди бав дітей. Будеш замість мене. Швиденько. Я не маю часу тут з тобою балакати. Ось-ось мати з коцюбою за мною побіжать.

– Я їх не пущу, – гукнула Оленка та й притьмом побігла стежкою назад. Ще зупинилася, ще глянула на сестру, ще гукнула їй навздогін:

– А ти плакати не будеш?

– Не буду.

– Ну гляди.

– До кого ж піти? Піду до Марусі. Вона далеко живе, аж у полі. Бо найближчих мати найперше обійде. Таки піду до Марусі.

Прибігла. Задихана і неприбрана. Волосся вибилося з коси.

– Даринко, що з тобою? – зустріла товаришка.

– Ой, Марусю, не питай. Спершу дай вмитися, розчесатися та в щось передягнутися, щоб людей не лякати. А вже потім, віддихавшись та прибравшись, розказала дівчина про свою біду. Маруся заламувала руки та з жалю ледь не плакала, а Марусина мати, що теж слухала Даринчину розповідь, раптом сказала:

– Не моє це діло, Дарино, але я тобі таке скажу: матері мусиш коритися, бо вона – твоя мати.

– Але ж, тітусю, як же мені жити з тим осоружним нелюбом? Як мені з тим опецьком свій молодий вік капарити?

– Ну, не така ти вже й молоденька, як на те пішло.

– Але й не така стара. Та ж він мені в батьки годиться. Нехай Бог боронить з таким батьком.

– Хто бере, Дарино, за того треба йти.

– Що ви, мамо, таке кажете? Це ви б і мене за такого витрішкуватого віддали? Та я б йому на голові всі горщики побила.

– Ну, тобі таке не загрожує. У тебе і хата, і в хаті. Та й у хліві. На таку господарку хтось та й знайдеться. А їй чого чекати? Треба йти, Дарино. У вас сім’я велика, ротів багато, тільки робити нема кому. Треба йти. Мати тебе на зле не нарадить. А що старий та негарний – пусте. Звикнеш. А що тобі ще зостається? Ну, сьогодні у нас перебудеш. А далі куди підеш? Де жити будеш? Де заробиш на кусок хліба? Я твою матір знаю, вона від свого не відступиться. Що намислила, то вже так і буде. Проти неї не підеш. Нічого в тебе не вийде.

Дівчата пішли в садок, сіли під яблунею.

– Ти на мою матір не зважай. У неї все не так і всі не такі. Особливо молоді.

– Ні, Марусю, її слова гіркі, та правдиві. Якщо вже моя мати щось намислила, то так  і буде. Думаю так, що вона й без мене сьогодні рушники подала. Отака моя мати. Доведеться мені з тим опецьком вік вікувати. Бо й справді, куди я піду? Хіба що у вир головою.

– Не кажи так, Дарино, не можна так казати. Бо лихий почує і тоді…

– Боюся гріха і боюся того заміжжя. Ще не знаю, чого більше.

– А може мати одумається?

– Ні, Марусю, не одумається. Вона зла і жорстока, вона мене не пожаліє.

Надходив пізній вечір. Село облягалося спати. Марусина мати була хмурна і непривітна. На вечерю випили молока з пахким свіжим хлібом і мати сказала:

– Лягай, Марусю, спати, бо завтра рано вставати.

Дарину з хати ніхто не виганяв, але ніхто й не просив, щоб вона зосталася. Та й чого було зоставатися? Що вона тут висидить? Їй однаково, коли йти додому:  чи сьогодні, чи завтра. Однак треба йти.

Подякувала, вийшла з хати, а вже потім, за ворітьми, заплакала. Добре, що темно було і ніхто не міг побачити її сліз. Коли підійшла додому, в хаті вже не світилося.

Тихенько увійшла. «І як же це мати дверей не зачинила?»

Пройшла на кухню. Там стояли купи немитих тарілок, окремо на столі стояли чарки.

«Так… У нас таки були гості. Пропила мене моя матінка, либонь, і без мене пропила. Невже ж таки і рушники без мене подала? А либонь, що подала … Ні жалю, ні сорому не знає моя мати. Ну що ж …»

Та й заплакала.

«А я думала, що вже всі сльози виплакала. Ні, ще не всі. Ще не всі. Ще на весь мій вік вистачить».

А в голові снувалася та й снувалася весільна пісня, яку співають, коли молодій розплітають косу.

Пливе човен по росі,

Плаче дівчина по косі…

Коли Дарина мала була, то все собі думала: «Як же ж той човен по росі пливе? По морю, по річці – це зрозуміло. А як же ж він пливе по росі, отой човен?»

А тепер, мабуть, і їй незабаром заспівають: «Пливе човен по росі…»

І думалося Дарині:

«А може не роса то була, а дівочі сльози? Ой, не по росі той човен плив. Не по росі, а по дівочих сльозах».

Тихо, щоб не розбудити дівчинку, лягла на постелині біля Оленки. Та прокинулася і поцілувала Дарину у мокру щоку. Потім тихо шепнула:

– Це я тобі двері відчинила. Мама зачинили, а я відчинила.

Дарина вдячно обняла свою сестричку, а потім погладила її коси.

– Ой, мама на тебе такі сердиті були, що страх. Плакали, стукали кулаком об кулак, Василька нізащо набили, – тихо, на саме вухо, шептала дівчинка.

– Ти вже більше не підеш здому? Не йди, Даринко, бо без тебе так зле. Нікому за нас і заступитися.

– Ой, піду я, моя хороша. Скоро назовсім піду.

– За того старого? Ой, не йди, Дариночко. Він такий сердитий. Він дуже гнівався, що тебе не було. Казав, що то мати тебе так розпустила. А ще казав, що він тебе до порядку приведе.

– Бідна моя головонька.

Дарина ледве знову не заплакала. Та не хотіла тривожити Оленку. Нехай спить дитина. Її час ще прийде.

– Давай будемо спати, – сказала тихо і склепила повіки. Незчулася, як і заснула, натомлена всім, що їй випало. Ніяка ворожка їй такого не нагадала б. А лиха доля про неї не забула. Це вони удвох з матір’ю таке придумали. Бодай ті їхні думки вітер по полю розвіяв.

І приснився їй човен, що плив по росі прямісінько до неї. І звучала  пісня:

Пливе човен по росі,

Плаче Дарина по косі.

– Господи! Чи то мені до коси співають?

– Тобі, тобі, – підморгнув молодий веслярик і заспівав:

Ой, гиля, білі гуси,

Ой, гиля на Дунай.

Розпустила косу русу –

Тепер сиди та й думай.

Ой, гиля, білі гуси,

Ой, гиля на ріки.

Розпустила косу русу,

Розспустила навіки.

На Даринчин шлюб до церкви зійшлося ледве не все село. Дарина плакала. Їй хотілося сказати чи навіть крикнути:

– Гей, люди, чи вам так цікаво дивитися на чужі сльози, на чужу біду?  Ішли б ви краще додому та  займалися б своїми родинами.

Та Дарина того в голос не казала, тільки так собі думала. Бо кому заборониш дивитися на чужий шлюб? От люди стояли собі та й дивилися. Дехто плакав. Плакала молода, плакали аж заходилися її дружки.

– Не весілля, а наче похорон, – сказав хтось.

– А так і є, щоб ви знали.

Молодиця, що так сказала, витерла сльози.

– Дівчина, як лялька. А що вже роботяща – то все село знає. А зав’яжуть їй світ – і прощай. Та хоч би з ким молодим, а то віддадуть за старого пердуна – і терпи, нюхай його бздини і пери його штани.

– Фе, Гафіє! Встидайтеся таке казати.

– А що, може ні? То мати буде мати гріх. Ой, буде мати. Бо Дарина всіх дітей вибавила – все село те знає, а мати її – в ярмо, в рабство. Терпи, дочко, хоч здихай, бо мені може за тебе щось перепаде.

– Перепало, перепало, бо недавно в млині стара жито молола. То де б вона його взяла? Не що інше, як зять їй дав. Завдаток за дочку. Ой, світе грішний! І коли вже той суддя праведний прийде тебе судити?

Замовк люд. Почалося вінчання. Священик вершив своє дійство. Видно, добрі гроші йому заплатили, бо коли він спитав, чи по добрій волі раба Божа Дарина бере собі за чоловіка раба Божого Івана, а Дарина заплакала і сказала, що ні, священик ніби того не почув і спокійно продовжував свій ритуал.

Після весілля Дарина сказала до молодого – і це були перші слова, з якими вона до нього звернулася:

– Ну що ж… А тепер бери налигача та й веди свою покупку додому.

Той зміряв її недобрим поглядом, промовистим без слів: мовляв, чекай, чекай, буде тобі, знатимеш, по чім ківш лиха.

 

І почалося те, про що Дарина колись боялася б думати. Осоружний чоловік, робота, господарка, щоденні сварки і прокльони. За що? А просто так. Бо цей відлюдкуватий чоловік по-іншому просто не вмів розмовляти, не звик.

– Голодранка! Ти маєш щодня молитися і дякувати Богу, що я тебе взяв. Посивіла б в дівках.

– А ти думаєш, що для мене це було б гірше, аніж щодня бачити перед собою твою осоружну пику?

Терпіла. Все терпіла. А що мала робити? Рятунку не було. А часом все-таки не витримувала і сходила на крик.

А ще часом приходила мати. Вона сподівалася, що вдячний зять буде довіку пам’ятати, яке добро вона для нього зробила, яку квітку йому віддала. Та зять вважав, що за ту квітку він розрахувався вже сповна. А що? Два мішки жита – це хіба мало? Не мало, а то й забагато. Спершу він обдаровував тещу недобрим поглядом, а коли йому врешті-решт набридли ті відвідини, сказав:

– Ти що, стара, зачастила, як по свячену воду? Я не піп, а моя хата – не церква. Взяв твою дочку-голодранку – то й тішся. Зіпхнула мені, бо ніхто не брав, – то й дякуй Богу. А бігати до мене не треба. Тобі більше вже нічого не перепаде. І дочка тобі не поможе. Ключі від комори – ось вони, в мене.

І побряжчав зв’язкою ключів. – Я себе обкрадати нікому не дозволю, хоч би й твоїй дочці.

Мати стояла з широко розплющеними очима, відкритим ротом і не знала, що на те  казати. А таке буває не часто, щоб у Василини не знайшлося потрібного слова. Отже, знайшлася затичка і для її рота. Вона докірливо глянула на дочку:

– Чого ти мовчиш? Чого ти йому нічого не скажеш? Він зневажає твою матір, а ти, як в рот води набрала.

Дарина стенула плечима.

– Що собі вибрали, те й маєте. Я його не вибирала ні для себе, ні для вас.

– Розумна тепер. Живеш собі, як у Бога за пазухою, а про нас і байдуже. Твої брати і сестри голодні сидять, а тобі й за вухом не свербить.

– Що, ви вже з’їли те жито, що за мене вторгували? Продавайте ще когось. У вас це добре виходить.

Мати плюнула спересердя та й пішла геть. Довго потім не приходила – гнівалася, а зятя називала Іродом і Каїном. Дарині так кортіло побачити дітей. Вона так за ними скучила, аж серце їй млоїлося. І не думала навіть Дарина, що так сумуватиме за ними.

Обізвалася нарешті до свого осоружного чоловіка, хоч повсякденно майже з ним не розмовляла.

– Ходімо, чоловіче, при неділі до моїх в гості.

Іван приклав руку до вуха, нібито не чує.

– Що ти сказала? Я щось не дочув. Куди? В гості? До твоїх? Цікаво мені знати, чим твоя мати нас вгощати буде. Жито закінчилося. Так що навіть житніх вареників не буде.

– Ти собі як хочеш, а я піду. Можу ж я своїх відвідати.

– Можеш. Тільки не надумайся щось брати з моєї праці. Бо розтягати надбане кожен вміє. На те великого розуму не треба. А щоб надбати, то нема кому. Один я тільки про те думаю.

– Я, чоловіче, твого нічого ще не розтягнула. А напрацюватися вже встигла. Якби була наймичка, то щось би вже заробила. А так – від тебе і слова доброго не почуєш.

– Голодранка! Задрипанка! Вона працювала! Хіба що ложкою коло миски.

– Чоловіче, перестань. Все село свідком поставлю, бо всі бачили, всі знають, як я тяжко працювала на твоєму полі.

– Ледащо! Злиднота! Вона ще буде село у свідки ставити! Та що мені твоє село? Та в селі господарів таких, як я, на пальцях перелічити. Село! Злиднота, як і ти!

Дарина вхопила качалку і замахнулася нею на того опецькуватого чоловіка, що вже й ціле село ладен взяти собі під ноги. Той аж зіщулився.

– Ще одне слово – і я ту качалку поб’ю на твоїй дурній лисій голові.

Саме на цей крик до хати увійшла Оленка. Увійшла і стала на порозі, перелякано дивлячись то на перекошене лице дядька Івана, то на свою сестру. Такою вона її ще ніколи не бачила.

– О, а та чого сюди прийшла? – помітив Оленку Іван.

– Я, дядьку, прийшла не до вас, а до Даринки.

– Ти дивися на неї! Таке мале, а таке пискате. Старченя!

– Ти, Оленко, на нього не зважай, – перервала Дарина чоловікову балачку. – Таке моя життя. Ходи сюди та розказуй, що там вдома.

– Мати слабі. Просили, щоб ти прийшла.

Потім глянула на швагра, що сидів на постелі і дослухався до їхньої розмови, та й знітилася, бо мати казали, аби Дарина їм щось передала, бо вдома їсти нічого. Біда!

Та як Оленка сестрі мала про те сказати, коли огидний чоловік так і пасе їх очима, так і стриже вухами, ловлячи кожне їхнє слово? Та Дарина і без слів все розуміла. Вона знала про їхні статки. Але от… Комора на замку.

– Зараз, Оленко, я зберуся та й підемо.

Підійшла до скрині і дістала коралі – найцінніше, що в неї було.

– На, сестричко. Зараз ще не носи, бо ненароком розірвеш та погубиш. А як почнеш дівувати, тоді й одягнеш.

– А ти?

– Мені вже не треба.

– Е, е, що ти там роздаєш? – гукнув Іван.

– То не твоє, а з моєї скрині.

– З твоєї скрині? А хіба там щось є?

– Що в скрині є, те моє. І не твоє діло.

– Поговори мені, попащекуй. Як зараз встану, то покажу тобі, що в моїй хаті до всього моє діло.

– Ще якби я тебе так боялася, як не боюся.

Іван замовк, а Дарина продовжувала збиратися. Непомітно зі скрині дістала вузлик з грішми. Це хресна мати дала Дарині вже після весілля.

– На, доцю, – сказала. – Сховай і нікому не кажи. Колись треба буде, то як знайдеш. От вони й пригодилися. Мати слаба…

– Ну, ходімо вже.

Іван дивився за ними, аж доки вони не вийшли за ворота.

– Даринко, як ти з ним живеш? – цілком по-дорослому заламала рученята Оленка.

– Отак і живу, сестричко. Тільки мамі нічого не розказуй. Не треба.

– А чому не треба? Нехай знають. То вони все наробили.

Зайшли до кооперації. Тут вибір був невеликий. Купила пряників, цукерок-подушечок, багато, щоб всім вистачило. Та ще два куски мила. Знала, що вдома нема. Бо за що мати купить?

– Почекай мене. Я зараз.

Забігла на город, вкопала молодої картоплі, вибрала огірків, скубнула цибулі та кропу, гіллячку з вишні обірвала. От і є з чим додому йти.

Мати лежала на постелі з мокрим рушником на голові. Видно, в неї була гарячка. Вона важко дихала, голос був хрипкий.

– Я думала, ти не прийдеш, – прохрипіла, облизавши сухим язиком спалені губи.

– Діти голодні, а я злягла.

– За фершалом посилали?

– Ні. А що за ним посилати? І так грошей нема. Ні йому щось дати, ні ліків купити.

– Біжи за фершалом, – Дарина до Оленки. – Знаєш, де він живе?

– Знаю.

– Скажи, нехай вже йде. Скоренько. І сама ніде не зупиняйся. Біжи.

Мати заплакала.

– Ой, Дарино, доцю, що ж буде з дітьми, як я умру?

– Перестаньте, мамо. Чого ви маєте вмирати?

І таки не втрималася, щоб не дорікнути:

– Поспішили, мамо, мене заміж віддати, а тепер…

– Ой, дитино, не дорікай мені. Бачиш, яка я слаба.

Діти обліпили Дарину. Раділи гостинцям, кожне намагалося бути якомога ближче. Обняти, доторкнутися бодай до її одягу.

– Чому ти так довго не приходила?

– А правда, що твій дядько Іван дуже сердитий? Кажуть, що його навіть вовки бояться.

– А Василько вчора кошеня приніс. Гарне таке. Все чорне, в біленьких панчішках.

– Горенько моє. Чим же ви його годувати будете? Йому ж молока треба.

– А воно все їсть:  і борщ, і кашу, і бараболі.

– А Яринці хресна ляльку подарувала, справжню, магазинську.

Дарина ледве встигала два-три слова вставити. Нарешті вона сказала:

– Добре, мої любі, добре. Але я мушу вечерю варити. І мама голодні, і ви.

Розпалила в плиті. Поставила окріп на крупник, а сама взялася шкрябати молоденькі бараболі.

– О, молоденькі!

– Ми ще сього року не їли молоденьких бараболь.

Вже докипала вечеря, як прийшла Оленка з фершалом. Послухав матір і сказав:

– Запущене запалення легенів.

– І що, доктор?

Любив, коли його називали доктором, хоч сам закінчив фельшерські курси. Зате мав фронтову практику і тим дуже пишався. Дарина молитовно дивилася на нього, наче від нього залежало життя її матері.

– То що, доктор? – повторила своє запитання.

– Ну… Що вам сказати? – витримав належну паузу.

– Про лікарню, я бачу, тут не йдеться.

І окинув оком черідку дітей, що юрмилася тут-таки.

– Ну, якщо конче треба, – затнулася Дарина.

– Хоча я знаю, чоловік у вас багатий, то міг би щось і…

– Ірод він, Каїн, – прохрипіла боляща.

– Можна і вдома, – авторитетно сказав фельшер. – Але догляд їй потрібний, догляд. І добрі харчі, щоб хвороба яка на легені не кинулася. Самі знаєте…Та з харчами зараз скрізь сутужно – і в лікарні, і вдома. Так що може навіть вдома їй буде краще.

Виписав рецепт, взяв купюру, що тицьнула йому Дарина, та й пішов. А родина сіла вечеряти.

– Все таке добре, – сказав малий Василько. – Їв би та й їв би.

– Не можна багато їсти. Треба їсти в міру, щоб животик не заболів. Я завтра ще зварю.

– А ти вже від нас не підеш?

Зітхнула і нічого не відповіла.

І знову Дарина спала поруч з Оленкою. І не думала, і не підозрювала, яке це щастя бути вдома серед малечі. Як вона за ними скучила. Від Оленки пахло дитинством  і чомусь зеленими яблуками. І знову плив по росі човен, та вже не до Дарини. Гукнула до молодого веслярика:

– Веслярику, до кого пливе твій човен?

Веслярик глянув на неї і нічого не сказав. Тільки дружки заспівали, чиюсь косу розплітаючи:

Як я косу розпущу,

Свого милого засмучу.

Як я косу розстелю,

Свого милого звеселю.

А вранці прилетів запінений від люті Іван. Він кричав, лаявся, бризкав слиною.

– Ти де шляєшся? Чому тебе нема вдома?

– Я вдома, Іване. Не кричи, тут діти.

– Що мені твої старченята? Діти! Сіла в тому курнику, а ти, чоловіче, сам думай про страву, сам постіль стели, сам хату мети. На холеру мені  така жінка?

– Хіба ти не бачиш, що у мене мати слаба?

– Слаба – то нехай здихає. Біда велика.

– Іване, іди звідси, не роби тут гвалту, не лякай мені дітей. Я потім прийду – то зварю тобі їсти. А тут буду стільки, скільки буде треба.

Ледве випровадила свого крикливого чоловіка. У матері по щоках котилися сльози. Вона мовчки їх витирала. Раз те, що не могла говорити, а друге те, що не мала що сказати. Тільки потім, коли Дарина давала їй ліки, вона прохрипіла:

– Втопила я тебе, доцю. Навіки втопила. Ти маєш мене ненавидіти.

 

Цілий тиждень Дарина розривалася на дві господарки, вислуховуючи крики, лайку і прокльони свого чоловіка. Аж нарешті матері полегшало. Вона вперше вийшла на подвір’я, потім сіла за хатою та й дивилася на світ. А за хатою вився хміль, цвіли розтріпанці, лопухова рожа і ще якісь маленькі синенькі квіточки. Гріло сонце, легенький вітрець стиха повівав.

– А я думала, дочко, що вже того всього більше не побачу.

– Чого, мамо, ви так думали?

– Гадала, що вже вмру.