У трубці голос, спокійний, соковитий, такий бажаний. Бажаний? Вона що, дурна? Спершу й не помітила, що… Олександр говорив українською мовою. Оце так дивина! Говорив з ледь вловимим акцентом, але ж українською!

– Чому ж ти мене не хвалиш, Оксано?

– За мову? Це я просто розгубилася. Як це тобі вдалося?

– Ну… Стараємось. Між іншим, разом з Іриною.

– Між іншим! А вона там біля тебе? Бо тут вже Олеся за нею засумувала.

– Та є, є! Стоїть тут біля мене і за поле мене смикає, щоб дав їй трубку.

Потім довго і весело щебетали дівчата. Оксана вже навіть не вникала в їхню розмову – не мала сили. І знову голос Олександра, рівний, спокійний, глибинний.

– Не дзвонив, бо було багато всяких справ. Мусив їх владнати. І по роботі, і ще всяке таке. Розкажу, якщо буде цікаво, коли зустрінемось.

«Зустрінемось, – тьохнуло серце. – Значить, планує зустрітися».

– Ало, Оксано! Ти мене чуєш?

– Чую, чую.

– Ради Бога, не мовчи. Я так давно тебе не чув. Словом, Оксано, ми приїжджаємо. Чи в гості, чи назовсім – це вже потім розберемося. Але приїжджаємо.

– Коли? – ледве спитала.

– Думаю, десь через тиждень. Ми машиною. Ще в Москву заїдемо. Словом, будемо.

Поклала трубку.

– Олесю, вони приїжджають.

– Ой, завтра починаємо прибирати. Щоб у нас гарно було. Мені головне – щоб Ірі сподобалося. Щоб їй не захотілося звідси їхати.

– Ой, Олесю, Олесю, як воно буде?

– Та добре буде, мамо. Мусить бути добре.

– Ой, не знаю, дитино моя, не знаю.

А коли вже нарешті полягали, а сон все не йшов та не йшов до них, Олеся тихо спитала:

– Мамо, а якби на квіти не морози, то вони, мабуть, і взимку цвіли б, правда?

– Не знаю, Олесю. Важко уявити зиму без морозів.

Помовчали. А потім Олеся знову озвалася:

– Мамо, а якби у людей не було ніяких-ніяких проблем, то чи були б люди щасливими?

І знову Оксана тихо відповіла:

– Не знаю, Олесю. Думаю, що у людей зовсім без проблем не може бути. А чи були б люди щасливими, якби у них не було зовсім ніяких проблем? Не думаю. Головне, щоб ті проблеми завжди вдавалося добре вирішити. Це головне. Давай, Олесю, вже спати. Завтра на нас чекає робота. І немала.

І вони нарешті поснули, кожна думаючи про своє. І до кожної з них, і до мами, і до доньки, злетіли свої сни. Вони були кольорові. Засинаючи, Олеся ще встигла подумати:

«І все-таки… Якби на квіти не морози, чи квітли б вони і взимку? Мабуть, квітли б…».

 

 

ПЛИВЕ ЧОВЕН ПО РОСІ

Вона була висока, струнка і гарна. Стояла, здавалося, незворушно і зверху вниз дивилася на приземкуватого опецькуватого чоловіка, що кипів, аж булькотів від злості, бризкав слиною і випльовував якісь огидні слова. Дарина не дослухалася до тих слів. Їй було гидко і не хотілося занурювати свою душу в те болото. Чисто по-людськи їй було жаль того чоловіка, котрого вона навіть подумки не могла назвати своїм. Вона просто стояла, а він виливав на неї весь бруд своєї злості і своєї ницої душі. А коли Дарині те до знетями набридло, вона тихо сказала:

– Іване, може досить?

І від тих її слів той опецьок навіть не спробував погамуватися, а ще більше закипів.

– Досить? Ні, суко, не досить. Я розчавлю тебе, як ту жабу. Тоді вже буде досить.

Дарина посміхнулася, ледь-ледь, самими кутиками вуст, бо коли він спостереже її усмішку, то його ще надовго вистачить, а вона так і буде стояти, вже зовсім не слухаючи його, а тільки час від часу наче обтрушуючи з себе те болото, що він кидав та й кидав на неї. Ні, бити її він не зважиться. Це Дарина знала. Лише один раз таке було. Тоді вона, не пам’ятаючи себе від злості, як поранена тигриця, кинулася на нього і, якби не мати, що саме вчасно прийшла, то було б каліцтво або похорон, а вже потім кримінал. Зате тепер він з кулаками більше до неї не лізе. А слова… Нехай собі трохи побулькоче. Тільки його втіхи. Бо більше він ні на що не здатний.

 

Дарина була найстаршою з дітей в їхній великій родині. Їх, дітей, було семеро. Вибавила всіх, вигляділа. Тільки й спогадів у Дарини, що дитячі сопливі носи, подерті брудні лашки, котрі вона мала прати і якось зашивати. Від матері за те тільки сварка та духопелики.

– Ти найстарша. Мусиш. А хто ж буде? Бачиш, що й я не сиджу: цілими днями в роботі.

Ковтала сльози і далі йшла до своєї вічної роботи. Бо вона найстарша, бо вона мусить, бо хто ж буде? І вже сама не знала, чи донька вона у своєї матері, чи служниця. Отак і дівування її минуло. Яке там дівування після війни? Хлопців майже не зосталося. Одні на війні загинули, а другі в Сибірі чи тут постріляні – бандерівці… Так і залишилася Дарина  без любові. А роки йшли… Може б щось їй ще й трапилося. Даринині ровесниці таки ж повиходили заміж. Хто в своєму селі, хто на чуже село. А Дарина що? Не гірша за других, а може й краща. Та що з того? Чи вона коли-небудь, як другі дівчата, на досвітки пішла? Чи коли-небудь на Андрія з дівчатами долю собі виворожувала? Чи біля калити розважалася? Та де там! То у Яринки коклюш, то у Сергійка вітрянка, то відразу двоє на кір захворіли. Ніколи їй. Дарина жаліла свою матір і по-своєму її любила.  Не легко матері доводилося. Їхній батько загинув на фронті, а мати якось рано зістарілася, вся в роботі та в одвічних клопотах:  чим нагодувати, в що одягнути цілу черідку дітей.

«Але мусила б вона і про мене подумати, що я вже на порі, – часом подумки дорікала матері Дарина. – І то… Хоч би коли-небудь я ласки від неї зазнала. Як мачуха».

Від тих думок веселіше не ставало, а тільки сльози зволожували очі. А часом Дарині аж страшно робилося. Їй здавалося, що в ній закипала якась глуха ненависть до своїх молодших братиків і сестричок.

«Це вони, вони винні!»

Припам’ятовувала себе. Чи вона дурна? Чи що інше з нею сталося?  Не можна, не можна так. Бо це гріх. Це від нечистого. І Дарина падала на коліна перед образами і молилася, і просила, щоб Бог простив їй той тяжкий гріх. Ні-ні, вона любила їх. Вона співала їм колискові, виплітала якісь химерні казки, не спала по ночах, коли котресь слабувало. Їй болів кожен збитий пальчик, кожне розбите колінце. Це часом на неї щось таке находило. Дарина боялася таких хвилин. Але сама собі вона інколи казала:

– Якщо колись таке станеться, що я вийду заміж, – і дівчина червоніла, наче її міг хтось підслухати. – Цікаво, за кого, – скептично посміхалася. – Але, якщо так колись станеться, то в мене ніколи не буде дітей. Не хочу.  Набридли.

А потім ставало страшно:

– Як? Зовсім не буде дітей? Ні одної дитини? Ні, це було б зле. Ну, може, хоч одна… Маленька дівчинка, донечка її. Вона б її любила…

Та женихів не було. Вони якось обминали їхню хату. Що їх відлякувало? Чи чисті глечики на плоті? Чи горластий півень у дворі? Чи черідка дітей, що постійно здіймали куряву, за щось між собою билися, хтось з них потім голосно плакав. Дарина не мала часу в те вникати. Бавляться собі – то нехай бавляться. Поб’ються – то й помиряться, не велика  біда.

Та якось мати повернулася з кооперації (після війни магазин так називали) якась не зовсім звичайна: просвітлена і ніби аж святочна. Роздала дітям цукерки, що за яйця купила, та й до Дарини:

– Ходи, донько, до кухні. Щось маю тобі сказати.

Дарина, здивована і розгублена, пішла за матір’ю на кухню і тут, серед горщиків, сівши на ослінчик, розмовляли вони з матір’ю, може вперше в житті сиділи так близько і розмовляли так тихо.

– Маю тобі казати от про що, – почала мати. – То не секрет, дочко, що роки твої збігли, як вода в нашій річечці. Не мала ти часу на дівування – все в роботі та в клопотах. Вини за собою не чую. Життя таке. Так доля розпорядилася. Твій князь щось забарився. Думаю, що виглядати його марно.

Мати замовкла, передихнула і вела далі.

– Та є один чоловік, що хотів би тебе посватати. Надійний, багатий, та негарний. Інакше сказати – потворний. Тут вже нічого не зробиш. Видно, така твоя доля. Ти в мене дівка гарна, нема що казати, та от… Засиділася. Треба йти, Дарино, доки ще беруть.

– Хто це, мамо? Хто цей чоловік?

Дарина зашарілася, наче її впіймали на чомусь сороміцькому.

– Я й справді не можу придумати, хто б це міг бути.

– Ой, донько, я навіть боюся тобі казати. Та скажу, бо мушу. Тільки ти не закипай відразу, а добре подумай.

– Та кажіть вже, мамо.

– Це… Іван Перепілчин.

– Іван? Перепілчин? Отой опецьок? Та бійтеся Бога! Та він же старий і страшний. Такого побачиш серед ночі, то перелякаєшся та й до ранку не заснеш.

– То й що, що старий? То й що, що страшний? Зате ж багатий.

– Та нехай він западеться зі своїм багатством. Ні, мамо, ви таки мене зовсім не любите. Та й не любили ніколи. Чи я не ваша донька?  Чи ви не моя мати?

І заплакала, гірко, невтішно, виливаючи весь свій жаль, весь свій біль, всі свої сльози, що накопичилися з роками. Мати дивилася на неї і ніяк не реагувала на доньчину розпуку. Чи її серце шашіль сточив? Чи зачерствіло воно дорешти у вічних злиднях та нестатках? Мовчала і дивилася на доньку. Чекала, доки та переплаче, а потім спокійно так сказала:

– Ну… Поплакала і досить. Тепер давай думати, як це краще зробити.

– Мамо, – як передсмертний крик лебедя. – За що ви мене хочете згубити? Чи я була вам поганою донькою? Я все життя була вашою служницею, а тепер ви хочете з мене зробити рабиню та й продати на поглум та муку? Мамо! Пожалійте мене. Я ж таки ваша дочка.

Такий стогін зворушив би, здається, і камінне серце. У матері теж либонь в грудях щось ворухнулося і вона витерла фартушком  зволожені очі.

– Дарино, хіба ж ти не бачиш, в яких ми злиднях живемо? А Іван – чоловік багатий, засібний. Може колись і нам якусь хлібину зашлеш. Сама подумай: ну що з тої краси? Красу на тарілці не краяти, а нас порятуєш від бідності. Не можна ж думати тільки про себе:  хочу – не хочу. Подумай про нас. Хіба ж краще зістарітися в дівках? Га?

– Краще, мамо, краще. Краще зістарітися в дівках, втопитися, повіситися, щезнути, ніж з таким опецьком все життя змарнувати.

– А ми? Ти про нас подумала?

Тепер вже материн крик був схожий на ячання лебідки, що в тяжкій розпуці своїй готова скласти крила і впасти на землю зі свого останнього польоту. Але Дарина вже випрямилася, витерла сльози і дивилася на світ ясними очима, повна якоїсь незнаної досі рішучості. Вона готова була боронитися, захищати своє право на любов, а якщо ні, то бодай на те, щоб посивіти в дівках, та не зазнати приниження, наруги і огиди жити з нелюбом.

– Ні, мамо. Того не буде. Як собі хочете, а того не буде. Хоч убийте мене тут-таки на місці, а  я  з тим опецьком жити не буду. Про мене, хоч самі за нього заміж виходьте, коли він вам такий любий.

– Замовкни, безстиднице. Що мелеш?

– А чого? Гарна пара була б. А я за нього не піду. І чого я все життя мушу про когось думати?  Я вже хотіла б, щоб хтось хоч раз в житті подумав про мене.

– Опам’ятайся, дівко. Я чоловікові слово дала. В неділю і старости прийдуть. Чепури хату та дітей до порядку приводь, щоб не виглядали замазурами та старчатами.

Дарина пополотніла.

– Слово дали? А мене ви спитали? За скільки ви мене продали, матінко? Що він вам за мене пообіцяв?

– А продала, щоб ти знала. За два мішки жита. І мала таке право, бо ти моя дочка, а я твоя мати. Жито вже в млині. Завтра вже й мука буде. Тепер заживемо. Хліба напечемо, галушок наваримо, а в неділю то й вареників наліпимо. Хоч житні, та все ж вареники. А ти вже якось будеш вік свій капарити. Все ж не дівка.

Дарина сиділа біла, як стіна. Мати глянула на неї – і аж злякалася.

– Ти що, донько? Що тобі? Кинь оті панські штучки. Перестань. Нема чого так побиватися. Не ти перша, не ти остання. Зате сім’ю від голоду порятувала.

– Гріх будете мати за мене, мамо. Тяжкий, неспокутний гріх.

– Овва! Одним гріхом більше, одним менше – не велика біда. Бог простить.

– Не простить, мамо, не простить.

– Зате ж хліб матимемо, дурепо.

– І надовго вам вистачить того жита? А далі кого будете продавати?  Кого, мамо?

– А далі якось буде. Побачимо. А може ти обживешся та нам щось підкинеш. При такому багатстві… Чоловік і не помітить. Розумна жінка при дурному чоловікові багато чого може. Головне – бути розумною.