Ходили по Москві. Часом їхали на таксі. У дівчат на все широко розкривалися очі. Оксані теж було цікаво, та вона якось не любила сутолоки великих міст. Вони її прости втомлювали. В магазини Оксана не заходила. Що їй там робити?

– Я вас краще тут почекаю. Тільки не загубіть мене.

Дівчата довго ходили по магазинах, а виходили усміхнені і розчервонілі. В Олександра в руках вже була велика шкіряна валіза.

«Моїй старій спортивній торбі соромно було б стояти поряд з такою валізою».

– Ходімте вже додому. У мене ноги зараз відваляться, – попросилася Оксана.

– Еще немножко потерпи. Мы возьмем такси. Только сначала зайдем еще в один магазин.

А коли нарешті добралися до готелю, Олександр сказав:

– Оксана, прошу тебя, только не переходи на русский язык. У тебя по-украински очень хорошо получается.

– А це ще що за вигони? – отетеріла Оксана.

– Потому что, если ты перейдешь на русский язык, то обязательно меня пошлеш, я знаю. Потому, что я не послушался тебя и тут кое-что Олеси купил.

І став викладати: дублянку, чобітки, сукні, кофтини і ще Бог знає що. Оксана мовчки дивилася на все це і то червоніла, то біліла, а потім врешті-решт сказала:

– І навіщо ти? Я ж тебе просила. Справді, мені пора переходити на російську мову, бо української ти явно не розумієш.

– Ты думаешь, я не выучю украинский? Выучю. Еще как выучю. Честное слово. Вот увидешь.

– Тобі в тому нема потреби.

– А это мы еще посмотремь. А сейчас собирайтесь, отддыхайте. Мы тоже пойдем собираться. Вы чтоб никуда. Мы з Иришей вас проводим. Я уже заказал такси.

– Що ти все на таксі? Це ж шалено дорого.

– Если б ты знала, как мне приятно тратить деньги и видеть, как улыбаються наши девочки. Пошли, Ирина.

Перед тим, як скласти валізу, Олеся переміряла всі нові речі. Міряла і раділа.

– Мамо, я ще ніколи не мала таких гарних речей. Мамо…

І тільки тепер побачила, як по щоках Оксани котяться та й котяться сльози, а вона їх вже й не витирає.

– Мамо, чого ви? Хіба…

– Не мала, Олесю, ти таких речей. І не могла мати. Бо твоя мати – жебрачка. Я сьогодні це відчула, як ніколи.

– Ну, мамо, він сам купував. Я ж нічого в нього не просила. Що Ірі, те й мені.

– Краще б він дав нам спокій.

– Не дасть він вам спокою, мамо. Відчуваю, що не дасть. Я так зрозуміла, що він хоче з вами одружитися.

– Не мели дурниць.

– Мамочко, я вже ж не така маленька і розумію, що і до чого.

– Часом ти аж забагато розумієш. Там, де не треба.

А сама паленіла, їй було соромно, що дочка розгадала їхні дорослі мовчазні змовини.

– Ти краще скажи, що нам робити з нашою старою спортивною торбою. Як ми поставимо її поряд з такою розкішною валізою.

– Овва! Отак і поставимо. Не покусаються. Не робіть проблеми з нічого. Якщо хоче…

Задумалася, як же назвати його, отого дядька чи батька. І знайшлася.

– Якщо хоче пан Олександр, то нехай приймає нас такими, як ми є.

Склалися. Вийшла і валіза, і спортивна торба.

– Бачиш, а я думала, що ми вкладемося у твою валізу, а стару сумку може й викинемо.

– Мамо, перестаньте себе тим гризти. Ми ж таки речей трохи набрали. А тут ще…

Та Олеся зовсім не смутилася, що у них так багато речей.

– Нічого. Пан Олександр допоможе. Та й таксі…

– Воно мабуть буде коштувати стільки, що я й грошей стільки не назбираю, якби навіть визбирала все, що в мене є.

– Ви ж знаєте, мамо, що за все платить пан Олександр. Не ми є таксі замовляли.

– Ой, дочко, краще б він того не робив.

– А якщо людина сама того хоче.

«Молоді якось легше все це сприймають, – подумала Оксана. – Чи й ми такі були? Ні, ми такі не були. Та вже що тепер?»

– От їсти з собою ми нічого не маємо, – журно так сказала Оксана.

– Щось в поїзді купимо. Тепер це не проблема. Ви ж бачили, скільки всього на станціях продають.

Прилягли. Навіть задрімали на якусь часинку. А ж тут Олександр з Іриною.

– Вставайте, лежибоки. Еще ж комнату здавать надо.

– Ой, а я й забула. Олесю, скоренько постіль знімай.

– Да сами снимут.

– Е, так не годиться. Треба, щоб порядок був. Принеси-но скоренько вінник.

– Вот это уже лишнее.

– Ні-ні, не можна за собою лишати бруд і безлад. Скажуть, що ми якісь нечупари.

Нарешті все. Олександр бере валізу і спортивну торбу. Жіноцтво запротестувало, але він вже крокував до ліфта.

У Москві, як з’ясувалося, був навіть не один вокзал. Ще треба було знати, на котрий їхати. Вокзал зустрів їх сутолокою. Люди спішили, щось шукали, про щось питали, перегукувались, надривались під важезними валізами, торбами, ящиками, мішками. Нарешті вони у своєму поїзді, на своїх місцях. Олександр глянув на годинник.

– До отхода поезда еще полчаса. Ты, Ириша, побудь. Я сейчас приду.

– А вразі чого – ми Іру з собою повеземо, – засміялася Оксана. Та Олександр вже прямував до виходу. Йому назустріч рухався потік пасажирів. Його штовхали, сварили, і навіть матюкали. По дорозі ще допоміг втягти торбу старенькій бабусі та й зник у натовпі.

– Куди ж він пішов? – захвилювалася Оксана.

– Нічого, ми маємо заручницю, – засміялася Олеся.

– Заручница – это как? Заложница что ли?

– Заложница.

– Вот как интересно. Не знаю, смогла бы ли я научиться?

– Як захочеш, то навчишся, – лагідно сказала Оксана.

– А вот и папа, – радісно вигукнула Іра. Олександр знову пробирався через суцільний потік пасажирів. Він переступав через якісь торби, валізи, коробки, високо тримаючи квіти. Нарешті біля своїх.

– Фу, – віддихувався. – Аж спотел.

– І треба було?

– Да, Оксана. Я тебе ничего не купил – боялся, что заругаешь. Но уж цветы возьми. Чтоб веселее ехалось.  А это, – розгорнув пакет, – ну, я выкладывать не буду. Тут вам на дорогу. И вода, и кое-что из продуктов, чтоб не голодали.

– Спасибі, Олександре. Але це вже зайве. Все зайве. Ти на нас так потратився. З якої речі?

– Оксана, мы с тобой знаем. Девочки, я уверен, тоже. Жди меня, – сказав притишено. Дівчатка прощалися і плакали.

– Э, э, плаксы. Москва слезам не верит. Пошли, Ириша. Нам же ведь тоже ехать. А вы там не скаредничайте. Приедете во Львов – такси берите. Оксана, может…

І поліз за гаманцем.

– Оце вже не вигадуй. А то і справді перейду на російську мову.

– Ну ладно. Щастливо вам добраться.

Поцілував Олесю, в його очах блиснули сльози, потис руку Оксані.

– До встречи.

 

У Львові таки довелося взяти таксі, щоб переїхати на автобусну станцію. До села автобус не йшов. Було трохи журби: як вони доберуться з таким вантажем? Та їм поталанило: чоловік з возом трапився.  Правда, до їхнього села він не доїжджав, та все ж ближче. Вмостилися на возі. Чоловік, побачивши дорогу валізу, забідкався:

– Треба ту вашу панську валізу якось так вмостити, щоб не обшморгати. Таку валізу тільки на показ тримати.

По дорозі розговорилися.

– Добре, що погода гарна, а то б намучилися ви, – сказав чоловік. А коли вже доїхали до його села, коли пасажири збиралися злазити, чоловік раптом цвьохнув коней батогом та й сказав:

– А-а, їдемо далі. Я вже вас до хати довезу, бо інакше спокійно спати не зможу. Скільки тієї їзди. А вам з таким вантажем…

А коли приїхали і Оксана хотіла дати йому гроші, запротестував:

– Що ви! Хіба я турок якийсь? Християнин же.