Він прийшов з Іриною. Дівчата відразу зашепталися між собою, а потім вийшли на тераску.

«Які ж вони схожі, – думала Оксана, – які схожі. І як же їх тепер роз’єднати? А доведеться…».

Олександр був спокійний, але рішучий.

– Мы вчера испортили детям праздник. Мы не имели права этого делать.

– Це ви, Олександре, зіпсували дітям свято. А я, дурна, так легко повелася на ваше запрошення повечеряти разом. Я й не підозрювала…Я думала, що це щиро. А виходить…

– Поверте, Оксана, я искренне этого хотел – устроить детям праздник. Да и нам с вами. Это ведь и наша победа. Ну… Давайте ваш документ, если он у вас действительно есть. Я хочу его видеть.

«Він мені не вірить. А може краще… Але ж я не можу бути злочинницею. Я не можу чужу провину перекладати на себе. Я мушу рятувати себе і Олесю».

Все ж ще раз спробувала.

– Олександре, подумайте добре. Моя вам порада: давайте залишимо все, як є. В ім’я вашої сім’ї. Ми однак вже нічого не змінимо.

– Нет. Я хочу эту страницу дочитать до конца.

– Тоді… Бачить Бог,  я того не хотіла.

І дістала з папки копію відмови від дитини, написану рукою Олесиної матері.

– Думаю, цей почерк вам знайомий.

Олександр уважно читав. Раз, вдруге… Читав ще. Спохмурнів, скриготнув зубами, попросив вибачення і закурив. Потім довго мовчав.

– Извините, Оксана, что я так с вами. Извините. Скажите… Я это, правда, и сам знаю, как бывает в таких случаях, мог бы и не спрашивать. Но все таки… И деньги она с вас взяла? И наверное немалые…

– Не треба, Олександре. Що вже тепер?..

– Знаю, что взяла. Помню, у нее вдруг появились деньги. Она тратила их подозрительно легко. Я человек военный. Я семью хорошо обеспечивал, но не настолько, чтобы покупать ей всякую дребедень. А тут… Помню, я еще идивлялся ее расточительности, а потом заподозрил, что у жены завелся богатый любовник. Кажеться, я даже устроил ей скандал. Не мог же я подумать, что… Однако… Как это мерзко.

– Олександре… Пройшло стільки часу. Нічого вже не зміниш. Ми з вами зустрілися випадково. Могли і не зустрітися. Я вам раджу щиро… Забудьте про цю зустріч. Зробіть вигляд, що її не було. В ім’я вашої сім’ї, в ім’я вашої Ірини. Приїдьте додому, візьміть себе в руки і зробіть вигляд, що нічого не сталося. Треба жити далі.

– Нет, Оксана. Со своей женой я больше жить не смогу. Приедем домой – и я с ней разведусь.

– А Ірина?

– Я девочку заберу.

– Вона не віддасть.

– Почему не отдаст? Я у нее куплю свою дочку.

– Ну що ви таке говорите? Охолоньте і подумайте, Олександре. Не можна травмувати дитину. Та й жінку…

– Нет, Оксана. Жена отдаст мне Ирину. Зачем она ей? Я дам ей целую кучу денег – и она согласиться. Уж я то ее знаю. Решено.

А на теразці плакали дві дівчинки, вже не дуже маленькі, але ж ще не зовсім дорослі, ранимі, вразливі. На них впало перше їхнє горе. А може радість, що вони, дві сестрички, таки знайшлися, таки зустрілися? А могли ж і не знайтися. Ніколи. І не знали б одна про одну, що вони є на світі.

– Получаеться, что это… И мой папа?

– Да. Наш папа.

– А я все к маме приставала, все спрашивала об отце. А она не хотела мне ничего говорить. Теперь-то понятно, почему. Какая же я была жестокая.

– Но ты же не знала.

– Да, я не знала. А он красивый. Видный такой.

– Да, папа красивый. У меня и мама очень красивая.

– А у мене разве нет?

– Что ты, у тебе мама просто красавица. Понимаешь, у моей мамы совсем другая красота. Как на картинах, далекая и холодная. Как звезда в небе. Ею можна любоваться, но она никого не согреет. А у твоей мамы красота совсем другая. Она какая-то такая… Земная что ли, какая-то теплая. К ней хочеться прикоснуться, прижаться, может даже поплакать у нее на груди.

– Вот разьедемься мы с тобой и кто знает, встетимся ли еще когда-нибудь.

– Встетимся. Обязательно встретимся. Мы с папой приедим к тебе. Я уболтаю папу. Вот увидешь. Плохо, что мы с тобой живем так далеко друг от друга. Жили бы в одном городе. Вот было бы здорово.

– Или в одном селе.

– Нет, в селе плохо. В городе лучше.

– Нет, это ты просто не знаешь, как хорошо жить в селе.

 

А дорослі все ламали голови над дорослими проблемами, котрі не обминали їх дітей.

– Поки ще діти не знають…

– Смешная вы, Оксана. Все они уже давно поняли. Смотрят на нас, двух идиотов, и смеються.

– Ні, Олександре, вони не сміються. Вони… Плачуть…

– Плачут? Ах, да, плачут. Им не хочеться расставатся.

Замовкли обоє, задумалися.

– Скажите, Оксана… Вы уж простите мою настойчивость, бестактность… И мое не совсем простое любопытство… Вы замужем?

– Ні.

– Простите. Разошлись с мужем или…

– Ні, я ніколи не була замужем. Спершу не знаходила собі пари, а потім… Боялася, щоб хтось мою Олесю не кривдив. Так і…

– Оксана… Мне в голову пришла совершенно нелепая мысль… Это на первый взгляд она нелепая, а если подумать… Только, ради Бога… Не смейтесь надо мной и не отвергайте сразу мое предложение. Сперва подумайте.

– Я вас уважно слухаю.

– А давайте-ка  жить вместе. Странный я, да? А если подумать, то ничего в этом старанного нет. Мы же с вами не чужие. У нас с вами общая дочь. Фу ты! Я не совсем так сказал. В некотором роде…

– Зрозуміла, зрозуміла, – посміхнулася Оксана. І раптом стала такою гарною, що Олександр мимоволі задивився на неї – аж забув, що має казати. Потім оговтався і продовжив.

– Наши девочки уже просто не смогут жить врозь. Видете, как они сошлись? Это же близнецы, у них своя физиология, они же, как одно тело. Но это не главное. Если хорошо подумать, то мы с вами тоже…

– Як одне тіло?

І знову засміялася.

– Что-то вроде этого. Захотите – переедем в город, а нет – я могу жить в селе. Я сельськую работу знаю и люблю. У мене родителе в селе живут. Я помогу вашей дочери… О Господи! Опять я… Я помогу девочкам получить образования. Я уверен, мы будем жить нормально. Вот увидете, Оксана. Вы об этом никогда не пожалеете.

– Але ж ви мене зовсім не знаєте. Може я…

– У мене был друг родом с Украины. Он знал очень много интересных пословиц. Он говорил так: «Выдно пана по халявах». По-моему, к нашему случаю это очень подходит.

Тепер вони сміялися удвох, голосно, щиро, аж дівчата на терасі здивовано замовкли, а потім і самі розсміялися.

– Они, кажеться, поладили, – сказала Ірина і підморгнула Олесі.

– Оксана, ничего сейчас не отвечайте. Подумайте. Завтра мы расьедимся, но я вас в покое не оставлю, на это не надейтесь. А сейчас я пойду распоряжусь, что бы девочки кофе готовили, а я збегаю за тортом.

– Каву я сама.

– Сидите. Надо же им тоже к чему-то привыкать.

Оксана сиділа, розгублена, заскочена. Це було настільки несподівано, що вона не знала, що їй думати і як їй бути. Олександр не був схожий ні на кого, що вона досі знала. Але… Поки що це був чужий чоловік. Його жінка сном-духом не знає, що її чекає. Оксані навіть на якусь мить шкода стало тієї жінки. Але тільки на якусь мить.

«Чужа дитина, потім чужий чоловік… Невже Бог мені не судив нічого мого? А може судив, та я бунтувалася, не приймала своєї долі: все боялася, щоб Олесю ніхто не скривдив. І от тепер… Ні, на таке погоджуватись не можна. Гріх. Чи й справді гріх? Чи може я занадто гріхів боюся? А може Олександр приїде додому та й все забуде? І піде його життя по вкатаній дорожці. І вирішувати нічого не доведеться…».

Оксана так задумалася, що й не помітила, як повернувся Олександр, нав’ючений всякими смакотелями, не чула, як тішилися дівчата, накриваючи на стіл. Не чула вона, що говорив до неї Олександр. Ніщо не могло вивести її з глибокої задуми. Аж довелося Олександру поторсати її за плече. Наче зі сну збудилася. Підняла голову і глянула на всіх.

– Оксана…

– Ой!

Підняла очі і побачила, що Олександр зачудовано дивиться на неї.

– Ты что? Уснула что ли? Я зову тебя, зову…

– Це я так задумалася.

– И о чем же ты думала?

– Так… Про все.

– А я вот чего хотел… Я хотел девочкам купить чего-нибудь. Из одежды что ли. Ведь не каждый день мы в Москве бываем. Как ты на это?

– Ірі купуй, а Олесі не треба. Нехай обходиться тим, що має.

– Оксана, ведь Олеся – тоже моя дочь.

– Вона ще того не знає.

– Да знают они. Все они знают. Это мы, взрослые, думаем, что они глупые. А они поумнее нас с тобой.

Пінилося в шклянках шампанське. І дівчаткам налили заради такої урочистої події – прощалися. Застра вже мали роз’їхатися. Олександр сказав:

– Выпьем за нашу щастливую встречу, и ту, что нас свела, и будущую встречу, которая нас сблизит еще теснее. Как вы, девочки?

– Ура!

– Маму я не спрашиваю. Даю ей время для размышлений. А мы то с вами точно знаем, что мы встретимся очень скоро. И может даже для того, чтобы никогда больше не расставаться.

– Олександре, ще рано про те говорити.

– Олеся, видишь? Все зависит от твоей мамы. Ты уж постарайся ее как-то убедить.

– Попытаюсь, – посміхнулася дівчина.

– Попытайся, деточка. Может ты как-то на маму повлияешь. От этого тебе хуже не будет, а только лучше. А сейчас, друзья мои, разбегаемся. И никаких телевизоров. Спать. А завтра  с самого утра пойдем гулять по Москве. А то в Москве были – и Москвы не видили. Что вы своим друзьям расскажете? Да и по магазинам походить надо, купить что-нибудь напамять о Москве. Где же покупать, если не здесь?

– Ми не підемо, – категорично заявила Оксана.

– Оксана, ты что? Почему это вы не пойдете? Олеся, ты хочеть погулять по Москве?

– Не знаю. Как мама.

– А ты то хочеть?

– Конечно хочу. Но…

– Оксана, это просто смешно. Девочка хочет посмотреть Москву. Ей же интересно.

– Нам треба відпочити перед дорогою.

– Ты говоришь неправду. Ты просто не хочешь. Это глупо. Дети в наших проблемах не виноваты. Ну за что ты хочешь наказать Олесю?

– Мамочко, – обняла Оксану Олеся, а на очі їй навернулися сльози.

– Ну ходімо подивитися Москву. Ну коли нам ще така нагода трапиться? Дядя Саша, – затнулася, – нам все покаже.

Оксана зітхнула.

– Добре, підемо.

– Ура! – загаласували втішені дівчата.

– Тише вы, сороки. А сейчас спать.

Коли Іра з Олесандром пішли, Олеся спитала:

– Мамо, а чому ви не хотіли йти?

– А ти чула про магазини?

– То й що?

– А те, Олесю, що в нас з тобою нема грошей.

– То й що? То й не будемо нічого купувати. Хіба ж я не розумію?

– Батько буде Ірі все купувати, а ти будеш стояти і дивитися, як сирітка?

Оксана розплакалася. Олеся взялася матір заспокоювати, аж поки сама не розплакалася.

– Ну, мамочко, якщо ви так не хочете, то давайте не підемо. Тільки хто знає, коли ми ще сюди потрапимо.

Оксана витерла сльози.

– Та ні, підемо вже. Незручно. Пробач, Олесю. Просто на мене стільки всього навалилося, що… Пробач.

– Все, мамочко. Тепер спати. Завтра у нас важкий день. Важкий, але цікавий.