Зажили тихо і сумирно. Мати допомагала, поки могла, поки здужала, а якось під осінь, як городи впорали, взяла та й померла, тихо, без болістей та довгої лежі. На той час Олеся вже до школи пішла. Так що мати Оксані добре допомогла. Згадувала її Оксана зі сльозами.
Тепер жили удвох. Розкоші не було. Яка там розкіш? Але й без хліба не сиділи. Оксана влашувалася у колгоспі бухгалтером. Так чи сяк, а гроші якісь були. Тішилася донькою. Все наче добре було, аж доки…Аж доки Олеся не задала їй своє, здавалося б, зовсім безгрішне запитання. Не могла доньці дорікнути. Вона мала право спитати про свого батька. Оксана сама винна, що за всі ті роки не приготувала якоїсь легенди. Тут що-завгодно можна було придумати, від космосу і до автокатастрофи. Просто Оксана не вміла і не любила брехати. І матері ніколи не брехала, і дитині не могла, навіть в даній ситуації. А правду сказати не сміла. А як ти її скажеш? От і сиділа тепер заплакана і розчавлена. Спогади нахлинули, наче роки назад повернулися.
– Скільки ж то їх проминуло, Господи! Он вже й Олеся виросла. Ще трошки – і скаже матері, що вже заміж іде. Ні, про те ще рано. Їй щойно п’ятнадцять. Але всяке буває. Ой, – глянула в дзеркало, – сиджу, як індичка. Не бавом Олеся прийде, а я…
Поправила волосся, та й побігла вмиватися. Незабаром і справді прийшла Олеся, як той вихор, збуджена, розпашіла. Ще з порога записала всю хату словами, наче перлами.
– Мамо, мамочко, я… Ми… Їдемо на змагання.
– Ну чого ж ти кричиш? Я ж чую.
І подумки за те насварила себе. Навіщо вона доньку зупинила? Навіщо пригасила її радість? Та Олесина радість була така безмежна, що дівчина просто не могла її так легко вгамувати.
– Мамо, ми їдемо на змагання. До Львова. От!
– Хто їде?
– Ми з Олею, з мого класу. А ще… – очі додолу опустила, – ще Володька і Віктор.
– Ну добре. Я рада за тебе.
– Ні, ви не раді. Я бачу, що не раді.
– От не вигадуй. Чому б я мала не тішитися?
Олеся ходила на гімнастику. Оксана до того дуже серйозно не ставилася. Ну ходить дитина на гімнастику – то нехай ходить. Чимось же мусить займатися. І от…
– Хто з вами їде?
– Марія Степанівна і Мирон Костянтинович. А якщо ми переможемо і поїдемо в Київ, тоді хтось з батьків з нами поїде. Тоді ви поїдете, мамочко. Правда?
– Звичайно, що поїдемо, якщо буде така потреба.
– А потім може й в Москву!
– Ти от що, Олесю… Мріяти – це добре. Але дуже не захоплюйся, щоб потім не довелося розчаровуватися. Готуйся до перемоги, але не забувай про поразку.
– А все-таки, мамо, було б добре поїхати в Київ, а потім в Москву. Хоч подивитися. Там стільки цікавого. Я ще ніде не була і нічого не бачила.
– Ти ще встигнеш, Олесю. Я також майже ніде не була і нічого не бачила.
– Поїдемо, мамо, в Київ, а потім в Москву. Все побачимо, на все надивимося.
– А в Америку ти часом не хочеш?
– Хотіла б. Але нас туди не пустять.
– Одне тільки прошу, Олесю: не захоплюйся мріями, щоб потім не довелося зайвий раз плакати. В перемогу треба вірити, до перемоги треба прагнути, але, якщо поразка, то треба гідно її прийняти.
– А наш тренер каже, що про поразку думати не треба. Тільки про перемогу. Бо інакше ти ніколи не переможеш.
– Може й так. Твій тренер, ясна річ, знає краще. Але він мабуть ніколи не бачив, як плаче дівчинка, яка зазнала поразки.
– А ви бачили, мамо?
– Так, бачила. Колись давно. Але пам’ятаю і досі.
– Я плакати не буду.
Потім подумала і сказала:
– А може й буду. Але так, щоб ніхто не бачив.
– Ну от… А ти пам’ятай, що в тебе ще все попереду. Ти ще така…
Хотіла сказати «мала», але донька на таке ображається.
– Ти ще така молода. Якщо захочеш серйозно займатися гімнастикою, то будуть і перемоги. Якщо не цього разу, то наступного. Перемоги обов’язково будуть.
– І медалі. Правда?
– Звичайно.
– Уявіть собі, мамо… Ви дивитеся олімпіаду по телевізору. І раптом – я, на п’ятдесталі.
– Олесю, давай спершу в Київ поїдемо.
Чи то Олесі так везло, чи то вона й справді така талановита була, та випала їй перемога і поїздка до Києва. Прибігла додому так і кинулася на груди матері. І сміялася, і плакала, ковтаючи слова.
– Мамочко, я перемогла. Їдемо в Київ.
– Заспокойся, Олесю. Радіти також треба вміру. Я тебе вітаю, моя дитино. Тепер треба думати про поїздку.
Київ був великий, здавалося, необ’ємний. Машини, люди, сонце золотило бані храмів.
– Господи, мені здається, що той Київ ніколи не можна обійти чи об’їхати і добре все роздивитися.
Якась жінка втрутилася в їхню розмову.
– Я бачу, що ви приїжджі. Послухайте, я вам підкажу. Для початку ви сідаєте в екскурсійний автобус. Це недорого. Роздивитеся спершу так, а вже потім виберете, куди вам краще поїхати, що хотіли б ви краще роздивитися. Так і зробили. Сіли в ексурсійний автобус. Ексурсовод жваво і цікаво розповідала про Київ, коли і ким він був заснований, про київських князів, про храми, про лавру. Олеся слухала, боялася поворухнутися, боялася пропустити хоч слово з розповіді. Оксана торкнула Олесю за плече.
– Зверни увагу, все російською мовою.
– То й що? Ми ж розуміємо. Нехай собі.
– Олесю, але ж це Київ, наша столиця. Якби ми з тобою були в Парижі, то про Париж нам би розповідали французькою мовою, не дуже журячись, чи ми їх розуміємо, чи ні. А тут…
Олеся здивовано глянула на матір.
– Ви, старші, якісь диваки. Ви все шукаєте собі проблем. Мова! До чого тут мова? Ми ж розуміємо російську. А може екскурсовод не знає української мови.
– А як це вона може жити на Україні і не знати української мови? Тоді нехай не йде в екскурсоводи. Нехай іде, скажімо, на завод. Та й то…
– Ну, тихенько, давайте слухати.
– Добре. Будемо слухати. Про український Київ російською мовою, – з гіркотою сказала Оксана. Вона подумала, що не навчила свою доньку любити рідну мову. Здавалося, що це й так очевидно: свою мову треба любити. Та само по собі не буває нічого. І сьогодні Оксана те зрозуміла.
Потім вони ходили в лавру, в Софію, по всіх святих місцях нашого Києва. Потомилися до краю, але їм здавалося, що в їхніх душах зародилося щось величне і святе. Олеся сказала:
– Мамо, тут можна ходити цілий тиждень – і однак всього не роздивишся. Наш Київ, мабуть, найкращий в світі.
– Ти правильно мислиш, Олесю. Так має думати кожен українець, француз, німець, росіянин, італієць – кожен так має думати про столицю свого краю. Але ходімо вже в готель. Тобі треба відпочити. На тебе чекає серйозні випробування. Добре ми придумали, що приїхали на день раніше, бо інакше б ми нічого не побачили.
Тут в Києві Оксана вперше побачила свою Олесю у спорті. Це було вражаюче. Оксана докоряла собі: як це вона досі не бачила свою доньку у її найкращому вимірі? Не тільки Оксана, всі дивилися на Олесю і захоплювалися її стрункою постаттю, її граційними рухами, її гнучкістю і пружністю. Все, що вона робила, глядачі зустрічали оплесками, схвальними вигуками.
«Яка ж вона гарна, – думала Оксана. – Зовсім не така, якою я її знаю. Аби тільки голова від слави не запаморочилася».
І намагалася не потрапляти доньці на очі, аби якось ненароком не порушити чіткість виконання її вправ. Та хіба Олеся може побачити матір серед тисяч людей? І хіба їй до того?
Перемога! Тішилися обидві. Їхали додому і тільки й розмови у них було, що про Олесин виступ.
– Тепер треба готуватися до поїздки в Москву, – сказала Олеся. – Ви, мамо, бачу, щось не дуже раді.
– Рада я, Олесю, дуже рада. Тільки-от… Все думаю: де ми візьмемо стільки грошей?
– А що гроші? Проїзд безкоштовний, проживання теж.
– Е, дочко, в таку дорогу вириватися без грошей не можна. Це тобі навіть не Київ. Дорога далека, люди чужі. Та добре, що поїдемо. Попри тебе і я світа побачу.
– Мамо, як би ви знали, як гарно перемагати.
– Тоді ти – справжня спортсменка.
– Я й сама хочу в те вірити. Але працювати ще треба – ой-ой-ой скільки.
– Добре, що ти це розумієш.
– Розумію, мамо, ще й як розумію. Я свої недоліки краще від всякого журі знаю.
– Це добре, що перемога не запаморчила тобі голову.
– Не запаморочила, мамо, і не запаморочить.
Збиралися в Москву, хвилювалися. Раптом з’ясувалося, стільки ще всього треба купити і доні, і мамі. Бо в дома – як в дома. А це ж на люди! Треба хоч якось більш-менш пристойно виглядати. Аякже!
Оксана хвилювалася, мабуть, більше за Олесю.
– Ой, як ми там дамо собі раду? Це ж таке велике місто. Як ціла країна.
– Мамо, нічого страшного. Роздивимося, розпитаємо. А там вже будемо в гурті зі спортсменами.
Москва зустріла їх гамором багатолюддя. Здвалося, що тут всі приїжджі і ніхто нічого не знає. Одні щось продають, другі щось купують, а інші просто снують, шукаючи невідомо чого.
– Господи, в кого ж тут питати? – розгубилася Оксана.
– Зараз, мамо. Почекайте. Ось жінка прибирає. Очевидно, тутешня. Зараз я в неї розпитаю.
І добре, що спитала. Як з’ясувалося, спортсменів зустрічав автобус.
– Це просто прекрасно, – раділа Оксана. – Ми б тут пропали.
Олеся тільки посміхалася з маминих хвилювань. Молоді все сприймають легше і спокійніше, ніж старші.
Поселилися в готелі – і для бажаючих – екскурсія по Москві. Зраділи і, хоч були втомлені, поїхали. Велике і рухливе місто прискорює темп вашого життя. Мусиш і рухатися, і думати в заданому темпі.
Москва Оксані не сподобалася. Її дива якось не вражали. Зате Олеся була в захопленні.
– Ну як вам може не подобатися? – дивувалася і не розуміла мати.
– Ну що тобі сказати? Може такою і має бути столиця великої держави. Велична, грандіозна, могутня. В ній відчувається сила. Але мене вона чомусь гнітить. На мене тисне її велич, і її каміння. Мені здається, що перед її величчю людина якось маліє і має почувати себе мізерною і нікчемною. Ні, я б нізащо не хотіла жити в такому місці.
– Жити – не знаю, але час від часу приїжджати сюди я б хотіла.
– А тепер, Олесю, налаштовуйся на працю. Свято буде потім. Ти мусиш зібратися не тільки фізично, а й морально.
– Так, я знаю. Я готова. Ви побачите. Я виступлю так, як ніколи.
День був сонячний, радісний. Здавалося, що в такий день не може ні в кого бути ні прикрощів, ні смутку, тим паче бід. Це була омана, але в неї хотілося вірити.
На п’єдесталі стояли дві дівчини. Однаковісінькі! Як дві краплі води, схожі одна на одну.
– Первое место разделили с совершенно небывалым одинаковым результатом Ирина Белова – Россия и Олеся Лучко – Украина.
Оплески, вигуки, натовп журналістів і фотокорів. Сенсація! І кожен намагався ту сенсацію зафіксувати. Дівчата-двійники! З різних регіонів! Як близнючки! Під Оксаною хиталася земля. Тримала квіти в руках і чомусь не спішила вітати свою Олесю. А вона вже шукає її своїм осяяним поглядом, щаслива і розгублена. Дві дівчинки на п’єдесталі.
– Матінонько Божа, не допусти. Я ж нікому не причинила зла, – прошептала Оксана і пішла крізь натовп журналістів вітати свою доньку. Повела очима – і побачила чоловіка, що теж пробирався крізь натовп. Йому було легше. Перед ним мимоволі якось всі розступалися. Тільки потім Оксана зрозуміла, чому так. Чоловік той був у цивільному, та у всьому відчувалася військова виправка. Нарешті Оксана могла обняти свою дівчинку. А чоловік стримано привітав і поцілував свою дочку. А потім сказав до обох:
– Молодцы, девочки. Постарались. Всю Москву удивили. Молодцы.
А сам прискіпливо дивився та й дивився на обох дівчат. Потім звернувся до Оксани:
– Предлагаю отметить это дело ужином в ресторане.
– Ура, – в один голос обидві гімнастки.
– За мой счет. Я сегодня добрый.
Оксана не знала, як їй делікатно відмовитися. Вона конче хотіла якнайскорше позбутися того товариства і опинитися нарешті наодинці з Олесею.
– Ми дякуємо, – тихо сказала, – але нам треба…
Вона ще не придумала, що їм треба, а вже дівчата наперебій стали її просити.
– Ну, мамочко, ходімо. У нас таке свято.
– Тетя Оксана, идемте.
– Давайте не будем портить детям праздник. Они заслужили. Этот вечер будет сегодня для них.
Довелося погодитися.
– Я знаю здешние места. Тут эсть один очень скромный и симпатичный ресторанчик. Главное – здесь кормят очень вкусно.
Знайшовся столик. Сіли, не привертаючи нічиєї уваги. Оксана нічого не хотіла замовляти. Погодилася на каву з тістечком.
– Победельницы могут заказывать все.
І дівчата на перебій стали замовляти.
– Морозиво.
– Торт.
– Ананаси.
– Бананы.
– Хорошо. Только сперва картошку с отбивной.
Оксана не впізнавала свою Олесю. Можна було подумати, що ця скромна тиха дівчинка кожного дня тільки те й робить, що в ресторані вечеряє.
– Мамо, мамо, ви тільки подивіться. Ми з Ірою зовсім схожі. Як дві сестрички. Правда, Іра?
– Да. Как то даже странно. Вот хорошо, что мы з тобой встретились. Правда?
І, забувши про дорослих і про їхні проблеми, що їх непокоїли, стали жваво обмінюватись враженням від змагань. Олександр налив вина.
– Выпьем, Оксана, за наших детей.
– Та я не п’ю.
– Как за детей можна не выпить? Да вы не бойтесь, вино легкое.
Олександр поклав їй якусь незвичайну рибу і підсунув ближче до неї картоплю з відбивною і якийсь екзотичний салат.
– Оксана, – почав притишено, – мы с вами раньше нигде не встречались? Знаете, в жизни всякое бывает.
– Ні, не зустрічалися. Ніде і ніколи.
– Знаете, жизнь – это такая штука… Как море. Иногда швырнет людей друг другу навстречу, а потом разьединит. Порою даже и не вспомнишь.
– У мене життя спокійне. Я живу в селі і мене нікуди не швиряє. Хіба ось закинуло в Москву.
– Скажите… А вы всю свою жизнь прожили на Украине?
– Майже.
– Странно.
– А що вас дивує?
Повів очима на дівчат.
– Вам не кажеться, что они очень похожи? Слишком похожи.
– Таке буває. Хіба ж ви не знаєте, що всі великі люди мали двійників?
– Нет, Оксана, нет. Не в этом дело. Скажите… Когда родилась ваша девочка?
– А чого це ви мене допитуєте?
– А разве это секрет?
– Ні, не секрет. Олеся народилася у 70-му році.
– Месяц? Число?
Голос у нього зірвався на найвищій ноті.
– Послухайте, ви що, слідчий? Чого ви мене допитуєте? Хто дав вам право?
– Подождите, Оксана. Давайте не будем горячиться. Наговорить друг другу глупостей мы всегда успеем. Не в этом дело. День рождения вашей дочери – это же не секрет. Я спокойно могу узнать это в комитете.
– А вам не здається, шановний, що ви до мене причепилися, як…
– Оксана, ну не сердитесь вы на меня. А же все равно докопаюсь до истины. Я хочу знать правду – вот и все. И я буду ее знать, чего бы мне это не стоило.
– Добре, я вам скажу. Моя Олеся народилася 8 липня 1970 року.
– Лыпень… Это июль?
– Так.
– Где она родилась?
– В Самарі.
– Отчество?
– Олександрівна.
– Понятно. Значит, у нас были близнецы. Постойте, а моя жена хоть об этом знала?
– Сподываюся, ваша дружина була при пам’яті і здоровому глузді, то мусила знати, кого вона родила. Тепер лікарі ще до родів знають про близнюків, жінку попереджають.
– Ну, они теперь хитрые. Могли специально не сказать, чтобы потом…
– Що ви з своєї дружини якусь недолугу робите?
– А что я должен думать? А может вы там с врачами сговорились и они сказали жене, что второй ребенок умер? Вот и все.
– Се хто з лікарями змовився? Я чи що?
– А что? Вполне возможно. А как я должен это понимать? Это же подумать только! Уму непостижимо! А знаете ли вы, что за этим стоит криминал? Это же преступление.
– Це удар, звичайно, не лицарський. Але чого від вас можна було сподіватися?
– А что я, цацкаться с вами буду? Только потому, что вы – женщина. Меня обокрали! У мене украли ребенка! А я должен что? Смотреть и молчать?
– Тихіше, на нас дивляться.
– Плевать.
До них підійшов кельнер.
– У вас тут… Все впорядке? Дама, вас не обижают?
– Ні-ні, все впорядку. Ми розмовляємо.
– Очень эмоционально розговариваете. Желательно спокойнее. Извините.
– Якщо ви для того покликали нас сюди, щоб я вислуховувала вашу маячню, то, здається, нам саме час іти. Олесю!
– Ради Бога, не воспринимайте так, но и меня поймите. Что я должен думать?
– Я вам не няня, щоб вас заспокоювати. В цій історії більше трагічного, ніж веселого. Найкраще було б її не ворушити. Навіть найбільший маг не може змінити те, що було. І я не можу. Ви мене скривдили, звинуватили Бог знає в чому, і я залишаю за собою право на відповідь. Приходьте завтра по обіді в наш номер. Я чисто випадково взяла з собою один документ, котрий проллє світло на цю невеселу історію. Оригінал документа я вам в руки не дам. Завтра зніму копію. Попереджаю, вам буде дуже боляче. При іншій ситуації я б цей документ нізащо не показала б. Але, якщо мене звинувачують у змові… Ще можете залишити все, як є. Так було б краще для всіх. Забудьте все, наче нічого не сталося, і живіть собі, як жили досі.
– Нет, я должен знать правду.
– Правда жорстока.
– Все равно.
– Тоді в мене нема вибору. Готуйтеся до удару. Завтра.
– А сегодня нельзя? Чтоб уж сразу.
– Я повинна зняти копію з документу.
Всі розійшлися у якомусь сум’ятті. Свято було зіпсовано.
«І чого я пішла на ту вечерю? І чого мене понесло? – думала Оксана і картала себе. – Але він би від мене не відчепився. Інтуіція в нього чи що?..»
– Мамо, я так і не зрозуміла: чого від вас хотів Ірин тато?
– А-а, дурниці. Ми з ним розберемося. Давай спати. Ти сьогодні натомилася. Я теж. Ми заслуговуємо гарного сну.
А сама думала:
«Пережити! Якось пережити! Господи, дай мені сили. Бачить Бог, я не думала показувати цей документ. Але як він міг так сказати, що я змовилася з лікарями? Як він міг? Я мушу рятуватися, бо йдеться не тільки про мене, а й про Олесю. Нехай заспокоїться. Або навпаки».