Їде додому. В чужій машині, з чужою дитиною, як злодійка, як бандитка. Нажахана, переполохана, намагалася бути спокійною, та це їй погано вдавалося. Водій Оксані не сподобався. Він пронизував її хитруватими очима-буравчиками, наче хотів її купити і все прицінювався. Та хоч би вже мовчав, а то все доймав Оксану своїми запитаннями. І яке йому діло?

– Мальчик или девочка?

– Дівчинка.

– Грудью что ж, не кормишь?

– Ні. Нема молока.

– Плохо. Ребенок должен от матери кормиться. Хотя теперь молодые мамы почти все пытаються от этого улизнуть. Одни бояться фигуру испортить, хотя от этой фигуры почти ниеиго не осталось, а другие – вот как ты… Молока нет. И чего оно так? Раньше бывало бабы могли дюжину накормить, а теперь… Поэтому дети хилые ростут.

Оксані не подобалося, що водій такий балакучий, а ще якось так відразу з нею на «ти»…

«Боже мій, – нажахано думала Оксана, – хоч би все добре обійшлося. Аби щасливо доїхати додому. Який нахабний, грубий москалисько. Та вони всі такі. Чого від них ще чекати?».

– По слушай, а где твой мужик? Почему он тобой не занимаеться?

– Ми розлучилися.

– Развелись что ли?

– Так.

Водій присвиснув і вже вкотре пронизав її своїми очима-буравчиками.

– Странно, – промимрив він. – Я хотел сказать… Очень плохо… Тяжело тебе будет без мужика з такой крохой.

– Нічого. Мама допоможе.

– Мама – это конечно. Но все равно плохо. Жалко, что ты еще сырая, по ребенку вижу. А то сьехали бы мы з тобой в какой-небудь лесок… А? Хорошо было бы.

– По бійтеся Бога. У мене дитина маленька.

– Да вижу, вижу. А Бога, голуба, никто не боиться. Все только пугают им. А сами тоже не бояться. А чего его бояться? Он далеко, где-то там на небе. А главное – ему до нас никакого дела нет.

На ніч зупинилися в якомусь занедбаному готелі. Мусила економити, лічити гроші.

– Ужин мне, хазяйка, финансируешь? Бутылочку винца разопьйом. Шут з тобой, вино я ставлю.

– Мені спиртного не можна.

– А вино разве спиртное?

– Ні, я не п’ю. Послухайте, а може обійдемося тим, що в нас є? Тут Тамара щось приготувала. Там, здається, курка, яйця, ковбаса…

– Ты что! Сухомятка? Нет, я на такое не согласен.

Довелося Оксані платити тому буйволу за вечерю.

«Господи, хоч би вже скоріше доїхати, – шептала як молитву, засинаючи. – Мати Божа, допоможи нам».

Прокинулася серед ночі і перелякано зірвалася на рівні ноги. Дитина! Дитя собі спало тихо, як ангелятко.

– Господи, допоможи нам! Нічого в тебе більше не прошу.

Та й знову заснула. Була втомлена дорогою, а радше не дорогою, а тим москалем.

 

Нарешті вже стала впізнати рідні місця. Зітхнула з полегкістю.

«Що не кажіть, а у нас таки краще, – думала Оксана, не слухаючи, що там патякав водій. – І хати веселіші, біленькі, наче аж посміхаються, і садочки. Добре, що ми вже на Україні».

І тихо зітхнула. Вона ще не знала, який непорядний чоловік її везе. І Тамара не могла собі уявити, до кого в машину вона посадила Оксану з її крихіткою.

Оксана задивилася у вікно. Дорога рівна, мов стріла. Обабіч лісок. Гарна місцина. Раптом водій зупинив машину. Оксана й не подумала нічого не доброго. Зупинив – то й зупинив. Може потреба якась у чоловіка… А той грубо так до Оксани:

– Вылезай, мамаша. Приехали.

Оксана злякалася.

– Як це приїхали? Куди приїхали?

– Хочешь ехать дальше – доплачивай. Иначе я дальше не еду.

– Побійтеся Бога. В мене ж дитина. Ми ж домовились.

– Я уже говорил относительно Бога. Я его не боюсь.

– Гріх таке казати. Ви ж у дорозі.

– Ты мне лекции не читай. Ты давай плати, если хочешь ехать. У нее ребенок! А что мне твой ребенок? Не я же тебе его заделал. Гони еще тысячку.

– Ви – як бандит з великої дороги.

– Но-но! Ты полегче на поворотах. А то так и останишся тут куковать со своим выблядком.

Оксана заплакала і дістала всі гроші, які в неї були. Перелічила. До тисячі щось бракувало.

– Давай, что есть. Чорт с тобой.

Віддала. Собі не лишилося нічого. Хоч би вже якось доїхати. Москалисько, мабуть, був задоволений. Ще б пак. Розмови з Оксаною вже не заводив. Насвистував собі щось. Не хотіла вже нічого казати тій потворі, аби при дитині не свистів. Що такому казати? Бога він не боїться, милосердя ніякого не має. За тими всіма клопотами Оксана й не думала, як її зустріне мати. Що Оксана їй скаже? Чи мати повірить? Повірить. Вона знає, що донька їй ніколи не брехала. Добре, що гроші були. На квартиру собі збирала. Копійку до копієчки складала. Мати казала:

– Як хочеш жити в місті, бо в селі таки треба тяжко наробитися, мусиш сама думати про хату. Я, дитино, ні в місті, ні в селі тобі її не поставлю. А батька нема… Як зможу, поможу, але на мене надія мала.

От і складала. У всьому собі відмовляла. Не вдягалася, як другі дівчата вдягаються, ні на які забави не ходила. Складала. І от тепер у неї нема нічого. Нічогісінько! Зате є дівчинка, Олеся, її донечка.

 

Мати вибігла з хати, як тільки почула, що під’їхала машина. І плакала, і сміялася, і простягала руки, щоб прийняти ту манюсіньку крихітку. Передумала все, не спавши, перестраждала. Ну що ж, якщо Бог судив таку долю її дитині… І знову сльози. Не могла їх ніяк погамувати.

– Ходи, моя внученько, ходи до баби.

Взяла на руки дитину.

– Вона спить, – притишено сказала Оксана.

– То добре, що спить. Їй зараз треба тільки спати. У сні дитина росте. Притулила до уст та й понесла до хати цей легенький згорточок, що ще майже не мав ваги, та був такий дорогий, не мав ціни.

Оксана, що таки переживала, як зустріне її мати, стояла бліда і ледве стримувала сльози. Шептала тихо, як молитву:

– Мамо, матінко, ти в мене єдина, найкраща на світі. Вона ще нічого не знала, а вже прийняла мою Олесю, як рідну. Вона думає, що це моя… А може не казати? Може, нехай так і думає? Ні, матері треба сказати все, як є. Вона мусить знати.

До тями привів голос водія:

– Чего стоишь, как истукан? Ты дома или как? Вы, бабы, только и умеете, что реветь. В этом деле вы, хохлушки, еще похлеще наших. Наши хоть матеряться, а вы и это не умеете.

– Навчите. Ви такі. В мене самої вже матюки на кінчику язика.

– Давай, давай, разгружайся. Понимаю, что тебе тяжело. Но я горбатиться не буду. Разве за отдельную плату. А ты как думала?

Мовчки носила важезні торби, валізу. Назбиралося всього. А та потвора стояла і єхидно так посміхалася. Від злості в Оксани де й сила взялася. А то й ще докидає:

– А ты, я вижу, крепкая бабенка. Только бы тебе пронесло. Чтобы опять в больницу не загримела.

– Тіпун тобі на язик, дурний москалю.

– Что? Что ты сказала? Не понял. Я плохо знаю ваш язык.

– А тобі й не треба. Ти свою мову вчи.

А тут мати виглянула.

– Ти, Оксаню, клич чоловіка обідати. З дороги ж. Та й ти сідай.

– Я, мамо, потім. Нехай вже він.

– Я б і чарку налляла, але ж йому не можна – за кермом. Чи може переночує? Відпочине з дороги, а зраненька й поїхав би собі.

– Ні, не треба. Пообідає – і нехай собі їде.

– Чого ти, дочко? Не можна так з людьми. Ну, клич його. Ти там більше по-їхньому знаєш.

– А вони й по нашому теж добре розуміють. Особливо, коли йдеться про обід.

Вийшла та й гукнула:

– Моя мати вас на обід кличе.

– Обед – это хорошо.

Вмостився за столом, як поважний гість, і, не зраджуючи своїй безтактності, голосно так до матері:

– А у вас, хозяюшка, нету случайно чего-нибудь такого, что бы душу согреть и дорожную пыль внутри прибить?

– Я подумала… – завагалася мати.

– Нема, – різко обірвала матір Оксана. – В нас ніхто не п’є.

– Ну ты и вредная, скажу тебе. Теперь не удивляюсь, почему от тебя мужик збежал.

– А то не твоє москальське діло.

– Ого! – тільки й сказав водій та й став уминати і борщ, і вареники, і голубці. Пообідавши, пішов за матір’ю, а вона повела його в кімнату, аби відпочив чоловік з дороги.

Тепер вже обидві сіли обідати.

– Дайте, мамо, чарку горілки, бо лусну від злості.

– Донько, що це з тобою? Невже там навчилася?

– Не навчилася я, мамо. Просто за дорогу з тією потворою так знервувалася, що сил моїх більше нема.

– А тобі хіба можна? Дитина ж…

– Можна, мамо. Все мені можна.

– Грудьми не годуєш?

– Ні. Мамо, я все вам розкажу. Тільки нехай той москаль звідси вимететься.

– Чим він тобі так досадив?

– Розкажу, мамо. Все розкажу. Нехай він тільки вже їде.

– Ну добре. А зараз, доки він спить, піду-но я вкопаю кілька відер бараболь. Молоко він не довезе – дорога далека, а от сиру, сметани, трошки яєць – це можна.

– Йому? Боже вас борони.

– Оксано, що з тобою? Мені аж страшно. Ти ж у мене завжди була добра дитина. Приїде чоловік з такої далекої дороги – і нічого не привезе. Якось воно… А там на нього певно ж діти чекають.

– Мамо, я казала вже. То потвора, москаль.

– Не треба так, моя дитино. Я жила серед москалів, знаю їх. Ти тоді ще маленька була. О, ті люди стільки мені допомогли. Добрі люди є серед всякого народу.

– Цей нікому не допоможе. Ой, Олеся плаче.

Та й побігла до хати, бо плакала її дитина. Мати витерла сльози та й пішла за нею – може щось треба допомогти. Донька коло такої маленької дитини ще нічого не знає. Молодших братчиків і сестричок у неї не було, тому й не знає. Нічого, навчиться. Аби здорові.

«І як же ж її Бог не оберіг? А може закохалася так безтямно? Всяке може бути. Молода ще. Захоче – розкаже, а не знахоче – сама в душу лізти не буду. Що б не сталося, буду любити і її, і дитину».

Встав шофер. Старій було дуже ніяково, що випроваджує його з порожніми руками.

«У нас так не заведено, – думала стара. – Та, якщо Оксана так каже, то нехай буде так. Вона знає краще».

Тут і Оксана вийшла.

– Ну что ж, мне пора, – сказав тихо, вибачливо. По всьому було видно: якби йому сказали, або хоч натякнули, то він би з радістю зостався ще хоч на ніч у тій сільській чистій хаті, від якої віяло миром і спокоєм.

«Теперь мне понятно, почему хохлушек не бьют их мужики. Может в такой хате и я бы свою Марью не бил».

І ще раз сказав:

– Пора мне.

– Пора, пора, – неприязно сказал Оксана, навіть не намагаючись приховати своєї неприязні.

– Ну чего ты на меня, Аксинья, все волком смотришь?

– Бо ти – козел.

Розсміявся.

– Ну ты и на язык остра! Не серчай, мамаша. Каждый хочет есть хлеб с маслом.

– Дехто може часом і подавитися.

– Сама вроде бы такая ласковая, а сколько же в тебе злости.

– Та їдь вже скорше, москалю. Мені нема коли з тобою розбалакувати.

Нарешті поїхав. Мати перехрестила йому дорогу.

– Мамо, та він не вірить ні в Бога, ні в чорта.

– Не треба таких слів вимовляти увечері. Дитина маленька в хаті. Не годиться.

Попорали свою маленьку господарку та й сіли до вечері.

– Ти не годуєш грудьми, бо молока нема, чи може просто не захотіла?

– Мамо… – Оксана поклала ложку.

– Я, мамо, можу перед образами забожитися, присягнути, що я зосталася й досі дівчиною, такою, як була. Не я, мамо, родила ту дитину.

– Не ти? А хто ж?

– Інша жінка. Вона народила близнят і… Я купила собі ту дитину.

– Купила? Як купила?

– Вам того не зрозуміти. Я також довго не могла того втямити, та мені пояснили – і я…Тільки, мамо, про те не можна нікому казати. Нікому-нікому. Для всіх – я була замужем. З чоловіком розлучилася, бо пив. Так треба, мамо. А там люди нехай собі говорять, що хочуть. Хтось в таке повірить, а хтось ні. Нехай собі. Головне – в мене є Олеся. Зате, мамо, в мене нема грошей, тих, що я складала на хату.

– А як же ж так?

– Отак… Дитина коштує не дешево. А ще отой москаль… Домовлялися за тисячу, а посеред дороги зупинився і вимагав ще тисячу.

– А ти б сказала, що нема.

– То й лишив би мене з дитиною в лісі, а сам поїхав би. Ви думаєте пожалів би? Такий і рідної матері не пожаліє.

– Нічого, дитино. Бог все бачить і кожному заплатить те, що він заслужив. А я собі думаю: і чого ти на нього така сердита? Думаю собі: що сталося з моєю доброю донькою?

– Отаке, мамо, сталося. Приїхала на вашу голову. Ще й дитину привезла.

– Нічого, доцю, виживемо. Їсти, Богу дякувати, є що. Аби здорові. Але я ніяк в толк не візьму: як можна продати свою дитину? Це ж гріх.

– Нехай Бог їх не карає. Але вас, мамо, прошу, нікому ні слова. Я і вам не хотіла казати, але подумала собі, що вас це буде пекти, тому й сказала.

– Добре, що сказала. Я ж таки твоя мати. Може ти й зле придумала, та вже, як придумала, так і буде. Аби здорові. А може ще й тобі доля в Бога знайдеться.

– Ні вже, мамо, не знайдеться.

– Ніхто своєї долі наперед не знає. Тільки Бог. Лишень були б здорові, і ти, і Олеся. Гарне ім’я придумала. Ще не хрестила?

– Ще ні. Ніколи було. Треба було скорше їхати.

– Охрестимо. Завтра ж і піду до священика.