Снився Марічці дивний сон. Тиха місячна ніч і річка. А по тій річці пливе золотий човник. А в тому човнику сидить її син. Манюсінький… Сидить і посміхається. У нього в рученятах срібне весельце. Він ним бавиться і посміхається. А ще ловить місячний промінь. А місяць так і сяє, так і висвітлює на воді доріжку. А вода все далі й далі відносить того золотого човника з її дитиною. Похопилася Марічка та й побігла берегом понад річкою.

– Куди ж ти, сину? – Гукала Марічка. Гукала і плакала. Та не догнати їй золотого човника. Не догнати.

Заплакав малий – і Марічка прокинулася. Та не кинулася до дитини, а стала навколішки  перед образами  тай молилася. Просила Бога, аби повернув її сон на добре і відвернув біду від її сина і від неї.

 

Дитинка спала, дрімала й Марічка, а баба все думала. Молилася, зітхала,  часом плакала і думала.

«Як їй про те сказати?.. А сказати треба. Бо хто ж їй про те скаже? Хоча… Не думаю, що вона на те пристане. Не схоже. Але знати має. А там собі, як захоче».

Третього дня стара прийшла і принесла щось загорнуте у веретку. Марічка вже по  трохи вставала, вешталася по хаті,  порядкувала коло дитини.

– Ну, як ти тут? Вже пораєшся?

– Та нічого. Він плакав, то я…Що це ви, бабуню, принесли?

– Сідай. Зараз розкажу. У нас, дитино, з давніх давен є такий неписаний закон. Коли дівка, скажімо, як ти, прижила дитинку не в шлюбі…Вона може покласти дитинку ось в такий човник…

Стара розгорнула веретку. У ній був маленький човник, вміло змайстрований із кори дерева.

– Це я попросила діда Ляща, щоб він зробив.

– І що, бабуню, з тии човником робити?

– Що робити?.. Покласти дитинку у цей човник та й … Пустити за водою…

– Як? Живу дитину? За водою?

– А як виходу нема?

– Як це нема? Це ж дитина! Як родила, то годуй – та й увесь вихід.

– А я думала… Може ти…

– Бабо, як ви таке могли подумати?

– Не ти перша, не ти остання. Як йому судилося, то може й вижеве. Може й виловить хтось. Таке бувало. І не раз. Ну, а якщо ні… Бог прощає такий гріх.

– Як Бог таке може прощати? То слабкодухі люди самі собі прощають таке страшне, що й вимовити лячно. Живу дитину! У воду! Бабо, ви ж богомільна жінка!

У старої текли сльози по зморшкувтому лиці, вона їх витирала фартушком.

– Порубайте це і спаліть. Чекайте, я сама.

– А може… Нехай ще полежить. Може, ти ще подумаєш.

– Бабо, не доводьте мене до злості. А я собі думала, що ви добра. І це робив дід Лящ? Домовину для мого сина! Для живого! Боже праведний, чому ти не спопелиш цей світ?

Аж тепер заплакала і кинулася до свого сина, наче його ось-ось збиралися в неї відняти. Стара молилася і тихо шепотіла:

– Треба було відразу. Треба було не прикладати до грудей. Може б тоді…

Небо раптом спохмурніло. Ударив грім і пішов дощ. Звідкілясь взявся вітер. Та не вітер, а справжня буря.

– Гора сердиться,- тихо сказала стара. У плиті палало маленьке човенце, уготоване для Марійчиної дитини. Молода мати годувала свого сина – і це було найбільше диво на землі.

– Якщо вже на життя твоєму синові, доньцю, то треба поквапитися його охрестити. Так годиться.

– Так, так. То треба. То вже буду просити вас з дідом Лящем бути моєму синові хрещеними батьками.

– Воно й не годиться таких старих за кумів брати, але, бачить Бог, так треба. Від хреста відмовлятися гріх. То й ми не будемо. Піду і потішу діда Ляща, щоб не збирався так швидко вмирати. Тепер нам з дідом ще довго треба жити. Аж доки нашого хрещеника в люди не виведемо. Та на все Божа воля. Як Бог покерує, так і буде. А як ти його назвати хочеш?

– Олекса. Як Довбуша звали.

– Славне ім’я. Ну що ж … Нехай здоровий росте і дужий буде. Як наші гори, як той ліс, що його буде глядіти.

– Дякувати, бабуню.

 

Не загаялися та й охрестили хлопця. Старий пан отець поставився до того з повагою та розумінням. Грошей не взяв і Марічці особливих напучувань не казав. А що казати? Сама вже знає, бо пережила чимало.

Кілька днів по тому Марічка попросила бабу Самейриху побути з Олексою.

– Піду я, бабуню, пряжу людям віднести та ще вовну візьму прясти, як дадуть. Либонь, ще мають.

– То біжи, дитино. Олекса хлопчик спокійний, то я й посиджу. А чого ж?..

Пішла Марічка. А по недовгім часі рипнули двері – і на порозі стала Марійчина мати.

– О, бабуня йде онука відвідати. Давно пора.

Мати глянула насувом і, не привітавшись, з порога й почала:

– А ти тут, босоркане, що робиш?

– А те, що ти, Гандзуню, мала б робити – дитину бавлю.

Ганна поклала на лаву згорток, що принесла, розгорнула веретку, а там – човник! Такий самий, як той, котрий нещодавно згорів у плиті.

– О,  – майже не здивувалася баба Самейриха. – Гарний гостинець онукові від рідної бабуні.

– А ти чому дівку не напоумила, щоб вона сама те зробила?

– Марічка не захотіла. Вона хоче, щоб її син жив.

– Хоче! Мало чого вона хоче! Це байстря не має жити.

– Ого! А ти хто така, щоб вершити людські долі? Хто ти така, питаю, що маєш визначати, кому жити, а кому вмерти?

– Я – Маріїна мати. Вона має мені відробити за хліб-сіль, що в мене їла. Я візьму її додому. Але без байстрюка. А може ще й заміж віддам за якого вдівця.

– Мати! Це ти мати? А чому я тебе досі тут не бачила? Де ти була, коли твоїй доньці тяжко було?

– Нехай би не блудила. Тяжко було! Наче мені було легко.

– Ти принаймні мала що їсти. А про дочку й не подумала, як їй.

– Ну, досить. Клади дитину.

– Дитина хрещена.

– Той що? Воно байстря.

– У Бога всі рівні. То тільки люди ділять.

– Клади дитину.

– Ні. То душогубство.

– Добре. Я сама.

Ступила до дитини.

– Не дам. Іди звідси. Це не твоє право.

– Моє чи не моє, а байстрюк попливе за водою.

– Не попливе.

Самейриха заступила дитину.

– Ах так? Ти ще смієш…

Штовхнула Самейриху в груди. Баба заточилася, але встояла на ногах. Тут рипнули двері – і на порозі став дід Лящ з замашним костуром.

– О, я бачу, у нас гості.

– І ти, старий гріховоднику, сюди ходиш? Чи ти часом не збираєшся бути мені за зятя?

– А то вже, леліко, не ваша справа. Ви свою дочку з хати вигнали – і все. Більше у вас дочки нема.

– Як це нема? А де ж вона, гуляща, поділася?

– За цей час могла і з голоду померти. Ти ж їй і хлібини з собою не дала.

– А чого б мала щось їй давати? Нехай би до свого любчика йшла.

– Ач, яка розумна! А тепер би вона тобі здалася. Правда? Хотів би я знати, навіщо?

– Бо роботи багато. Хто ж її переробить? Я не двожильна.

– Ага! Як їсти – то нема, а до роботи здалася б. Ну, от що, паніко, іди, звідки прийшла, і забудь сюди дорогу. Бо, як занадишся, бачить Бог, вовка на тебе натравлю. Є у мене знайомий старий вовк – то й натравлю.

– Знаю, що ти старий відьмак – ото й водишся з вовками.

– Краще вже з вовками, ніж з такими газдинями, як ти. А тепер іди звідси, доки я не потягнув тебе отим костурцем. Бо, бачить Бог, потягну. І гріха мені за те не буде.

А тут і Марічка підіспіла, розпашіла, задихана.

– Ну, як ви тут? Я так спішила, так спішила.

Спершу й не роздивилася по хаті. А потім глянула – і отетеріла.

– Мамо!

– Та от прийшла твоя мати. Палива нам принесла, – дід кивнув на лавку.

– Мамо!

Зміряла дочку недобрим поглядом та й мовчала. Заплакав Олекса. Марічка кинулася до дитини.

– Не пеленай при ній. Недобре око має. Щоб не зурочила часом, – застерегла баба Самейриха.

– Я думала… Якщо в тебе свого розуму нема і ті відьмаки тобі нічого путнього не підказали, то я нараджу. Тоді б і додому повернулася, а може й заміж вийшла б. Маю одного на приміті, що взяв би тебе.

– Мамо!

Та й заплакала Марічка. Вона плакала разом зі своєю дитиною, а двоє старих мовчки стояли та й дивилися. Нарешті дід підійшов, взяв Марійчину матір за плечі і мовчки провів до дверей. Вона рвучко вернулася, взяла з лавким веретку, в котру був загорнутий човник, та й тепер вже пішла, з пересердя грюкнувши дверима. Дід відчинив двері і гукнув їй у слід:

– Про старого вовка не забувай.

Та й повернувся, спокійний, гідний, як сама справедливість.

– Ти вже вибачай, Марічко. Це я твою матір старим вовком настрашив. Сказав, що натравлю на неї, коли ще прийде.

Дід став по-господарськи розбирати принесений човник, що всім мозолив очі, та й класти його в плиту.

– Візьми-но, діду, свяченої води та покропи в хаті. Щоб Божа благодать знов до нас вернулася.

Було тихо, сонячно і мрійно. Ліс прокинувся, зеленів, буяв, раювало в ньому птаство, славлячи небо і землю, і цей ранок, і це дитя, і цю матір, і тих двох старих людей, що до останку творили добро на землі.