«Випали сніги

На усі луги,

На гори й долини,

На ліси й полонини.

А там, під снігами,

Плаче літо за лугами.

За лугами, за квітами,

За зеленими вітами».

Біло-біло і незаймано кругом. Хібащо якась звірина пробіжить, свій слід лишаючи, доки зима снігом той слід не замете. Сидить Марічка в хаті, через вікно на зиму поглядає. Вибіжить, відро води принесе – та й знову до хати, у тепло. З котиком собі розмовляє.

– Ой, котику, знав би ти, як там холодно. Брр! Мені здається, що той ліс ще більше холоду додає. А про гору вже й не кажу. Їжаться льодами та снігами. Та ще й туман, як той сивий чаклун, куриться та смуток навіває. Ой, котику, скорше б та весна прийшла. Як я її чекаю. Ти посидь, маленький, а я звідаюся до бабуні Самейрихи та до діда Ляща. Щось їх не видно. Чи не занедужали часом? А може їм води принести? То я піду, котику. Ти тут не сумуй. Я скоренько повернуся.

Баба Самейриха і справді щось занедужала.

– Сам Бог, дитино, мені тебе прислав. Лежу та й думаю собі: отак умру – та й нікому буде поховати.

– Ні, бабуню, вмирати не треба. На кого ж ви мене покинули б? У вас тут холодно. Зараз я розпалю. І води принесу, і окропу приставлю.

– Ти кізку видій, бо я ще сьогодні її не доїла.

– Зараз і кізку видою. Ах, ти ж, моя хороша! Віддасиш мені молочко? Віддасиш, я знаю. Бачиш, твоя господиня нездужає.

Вешталася по хаті, а баба Самейриха дивилася на неї та й посміхалася.

– От і я онуки дочекалася. Чи будеш мені за онуку?

– Буду, бабуню, буду. Аби ви тільки мені здорові були. А як там дід?

– О, Лящ! Слава Богу, здоровий та моцний. Вчора заходив.

– Піду я, ще й його одвідаю. Може, води принести.

– Іди, дитино, іди. Добра в тебе душа. Бог тобі за те заплатить.

– Бого мені вже наперед заплатив таким людським добром, що я до кінця днів своїх за те добро не віддячуся.

Тепер Марічка вже мала свої обов’язки. Зима для старих – то далеко не найкраща пора. Треба їм хоч води принести, щоб не слизькалися.

Встала зраненька, пропалила в хаті, зварила їсти.

– Занесу бабуні. А в неї тільки пропалю для тепла. Та ще липового цвіту заварю. Хоч би одужали бабуня. Старість – то й справді не радість. А я тепер їхня онука. То вже маю про них дбати.

Обійшла бабу Самейриху, козу видоїла, котикові трошки молока хлюпнула – так баба сказала. Принесла води та й пішла ще діда Ляща одвідати. А раптом старому щось запотребилося. Він, правда, не називав її своєю онукою, та аж світився-променився, коли вона приходила. Аж тепер те зрозуміла, що в біді люди якось горнуться одне до одного, наче ріднішими стають. Хіба ж Марічка колись те знала? Жила собі та й жила…

«А от моя мати до мене не горнеться. І думати забула, що я є на світі. А я ж у неї одним-одна донька. Мамо, мамо.. Та що про те журитися? Вже є – як є…Бог і до мене добрий».

Починала весна прокидатися. То струмочок забринить, то сонечко пригріє, то пташина якась по-весняному затінькає. А якось Марічка забігла до баби Самейрихи і загукала:

– Бабуню, весна прийшла!

І протягнула старій букетик підсніжників.

– А мені здається, що ти, Марічко, і є весна. Але ще не одягайся так легко. Можна застудитися.

– Та вже тепло, бабуню.

– Це тепло оманливе. Йому не можна вірити. Богу дякувати, зиму ми пережили. Тепер у нас все добре буде. Може й мати твоя розвесніє та навідається до тебе.

– Не розвесніє, бабуню, не розвесніє. Бог душі їй не дав і серця добрго.

– Не нарікай на неї, дочко. Вона по-своєму нещасна.

– Не нарікаю, бабуню. Але ж болить…

– Ну… Не думай про те. Думай про весну. Вже тобі, мабуть, недовго зосталося. Бачу, що недовго.

– Я, бабуню, до ладу і не знаю.

– Певно, що не знаєш. І не дивно, молоденька ще. А любчик твій не озивається?

– Не озивається, бабуню. А може він не знає, де я.

– Не тіш себе тим. Якби хотів, то знайшов би. Село не пустеля. То не шкодуй за ним. Не та, видно, він людина, щоб за ним шкодувати. А сліз не треба. Не годиться. Зараз ти про інше маєш думати.

– Знаю, бабуню. Це я так…

– Як тільки щось відчуєш, як тільки хапатиме, то й до мене. Добре, що близенько. І не гризися: я вам обом лад дам. А зараз… не носи важкого, побережи себе. На людські очі не попадайся. Бо у людей всяке око буває – зурочити можуть.

– Не вірю я в таке,  бабуню.

– А ти вір. Я вже стара, то знаю. Особливо небезпечне заздрісне око.

– Заздрісне? А хтоб, скажіть, мені заздрив?

– А ти думаєш, нема таких? Ще й як заздрять. Особливо ті жінки, котрим Бог  дітей не дав. От хочеться їй дитини, а нема. А тут ти перед очі. Ото й позаздрить, бо сама такого щастя не має.

– Щастя! Яке то щастя?

– А щоб ти собі знала: дитина – то велике щастя.

– А для мене кара за мій гріх.

– Не кажи так. Не гніви Бога. А коли захочеш… і з того є вихід. Та про те потім будемо говорити, коли все добре буде.

– Мені страшно, бабуню.

– Не треба боятися. Кожна жінка через те переходить, як судив їй Бог матір’ю бути. Не бійся нічого і чекай свого часу. А коли що, приходь за мною. Хоч вдень, хоч серед ночі. Таке чекати не може.

Від баби віяло таким спокоєм і такою певністю, що Марічка заспокоїлася і вже без страху чекала, коли її час прийде. І дочекалася.

 

Був тихий погідний ранок. Вмивалася росою весна. Ранкова прохолода, пронизана сонячним промінням, здавалася сріблястою, а повітря – леким, п’янким, невичерпно глибоким. Десь далеко журилася зозуля, що ніяк не могла долічитися чиїхось років. Вона рахувала, збивалася, починала знову і так без кінця…Дзвінкий пташиний гам зринав угору, до самого неба, тонув у його глибині, але не міг заглушити те тужливе зозулине «ку-ку». Дзвонили в небі хмари, чи то церковні дзвони дзвонили. Чого б це? Либонь, сьогодні не свято… А може то у Марічки в голові дзвонило? Ні, не в голові, а десь всередині неї. І цей передзвін був радісний, урочистий. Чого б це? Хіба вона хотіла тієї дитини? Чекала – то так. Але ж не хотіла. А можке всетаки хотіла? Бо чого ж тоді так радісно заходилося серце?..

«Почалося, здається. Біль у попереку і внизу живота. Все, як баба казала…»

– Бабо, – гукнула через поріг. – Вже…

– Іди до дому і не бійся. Я зараз прийду.

 

Горіла лампадка перед образами. Марічка мліла від нестерпного болю.

«Чому баба нічого мені не робить? Я вже більше не можу. Я зараз умру».

А баба тільки гладила її тат умовляла.

– Потерпи ще трошки. Так має бути. Все добре. Кричи, коли тобі так легше.

І Марічка кричала, бо вже не сила було терпіти. А стара ходила по хаті, розпалила в плиті, гріла воду, заварювала рум’янок, – і все це спокійно, розважно, наче чаклунка, яка знала наперед, що все має бути добре.

І нарешті крик, новий, перший… Плач дитини.

– От і все, – посміхалася стара.  – У тебе хлопчик. Гарненький такий і міцний. Подивися… Бачиш? Богу дякувати. То твоє дитя, твій син. Чого ти плачеш? Тепер трохи відпочинь. Все добре. Я зараз кулешику зварю, щоб ти поїла. А хлопчика рум’яночком напою. А вже потім ми з тобою поговоримо, що з ним робити.

– А що з ним… Робити?

– Ти покищо відпочинь. Якщо зможеш, засни. І ні про що не думай. І не вставай. Тобі не можна.

У хаті було тихо. Котик, наляканий веремією, подався на двір. За вікном співало птаство, наче раділо, що у світ прийшло нове життя. У небі дзвонили хмари.

«Ні, це таки у небі…дзвонять, – думала Марічка. – Як мені боліло, то я , безтямна, кликала маму…Навіщо я її кликала? Вона відреклася від мене. Їй байдуже, хоч би я і вмерла».

– Знову плачеш? Не треба, бо і воно буде плакати. Бо воно – це ти. Ви з ним єдині. Ось поїж кулешику. Поїж, поїж. Тобі треба відновлювати сили. Молоді сили швидко відновлюються. А зараз… Приклади дитину до грудей. Нехай звикає.

Затнулася стара, бо ще не знала, чи треба тій дитині звикати до материнських грудей.

– Там порожньо.

– Нічого. Посмокче дитина – і молоко прибуде.

А чи треба, щоб те молоко прибувало, – баба не знала. Так мало бути. Такий закон життя. Але людина часто ті закони міняє. Всупереч Богу. Але то вже не справа старої Самейрихи. Своє діло вона вже зробила:  прийняла дитину. А далі вже… Стара молилася і зітхала. Дитя спало. Дрімала і породіля, бліда і змучена пологами та своїми переживаннями. Баба Самейриха тихо собі щось мугикала: чи то колискову, чи так виколисувала смуток свій, що назбирувався з роками і виливався у сумну пре-сумну пісню.

«Плаче дитя без повиття,

А матінка без каяття.

Ходить жура попід поріг,

А на білий цвіт випав сніг.

Соловейко не прилетить,

Сад зелений не звеселить.

Ой, сніжечку, ти не сніжи,

Дитиноньці допоможи.

Пливе дитя по річечці

В самій тільки сорочечці.

Пливе дитя без повиття,

Плаче мати без каяття.»

– Що ви, бабуню, таке сумне співаєте?

– О, а я думала, що ти спиш. А співаю, дочко, те, що на душі наболіло з роками. Бо в нашому житті все більше горя, ніж радості, все більше смутку та болю, ніж веселощів.

– А чому воно так, бабуню?

– Грішні ми. От Бог і розсердився на нас. І карає він нас всякими бідами та негараздами. А ми не каїмося та далі грішимо. Тому воно так. Ну… Ти побудь тут сама, а я піду, видою свою кізоньку – то й вам молока принесу. Вам з котиком. Бо дитинці ще рано козяче молочко пити. Хлопчикові можна тільки мамине. Ти не вставай, тобі ще рано. Я скоренько. Буду у тебе сьогодні ночувати. А завтра, дасть Бог, вже й сама встанеш.

– Ой, бабуню, що б я без вас робила?

– Ну-ну. Не було б мене – був би хтось другий. Бог нікого не лишає без опіки.