Спершу Марічка думала про своє облаштування. На інші думки місця в голові бракувало. Буо багато роботи, і сама себе приспішувала, щоб впоратся до зими, поки сніги не впали. А тепер… В хаті чистенько, тепленько, а на серці… Тепер часто думала про свого Василика. Думала, згадувала і плакала.
– Що ж таке сталося між нами? Він же любив мене. Любив чи вдавав, що любить? Вдавав? Ні, він лююбив мене. Тоді що сталося? Куди поділася його любов? Аможе йому пороблено? Кажуть, таке буває…Ні, не пороблено йому. Просто він злякався, що у нас буде дитина. Але ж хіба того треба боятися? Коли любить… А я думала, що він зрадіє. Дурна! Хлопці люблять не так, як дівчата. У них своя лбов… То-то-то! А може й не було її, тієї любові. Просто попалася йому молода незаймана дівчина. Що незаймана – це для хлопця багато значить. Казав, що я буду у нього газдинею, кізав – а я повірила. А вірити не треба було. А як ти йому не повіриш, коли любощі такі солодкі та що вже тепер?.. А що казав на останок? Аж страшно згадувати. Казав, що йому треба багату наречену з прихистком. А я…Зостался без дому, без батьків… батьки відцуралися від мене, бо я зробила не так, як треба. Бо я полюбила! Мама й не згадає, й не подумає, як я тут…
І плакала. Плакала багато. Аж якось баба Самейриха побачила її заплакані очі та й припам’ятала:
– Багато плачеш, дитино. Не можна. Потім дитина буде плакати. Вночі спати не дасть. Тобі ж гірше. Думай про те. Шо сталося – те сталося. Не вернеш. А плакати не треба. Жаль нікому ще не допоміг. Берися за якусь роботу. Питай по людях, і я буду питати: може кому вовну прясти треба? Чому там не треба? Вовни у людей багато. В тебе очі молоді, нитку гарно виведеш. От і роботу матимеш, і сякий -такий заробіок.
– А на чому ж прясти, бабуню? У мене ж тут нічого нема.
– То не біда. У мене того добра скільки хочеш. Скажу дідові, щоб приніс.
– Навіщо дідові? Я й сама…
Тепер у Марічки була робота. Добре баба нарадила. Бо як же їй жити? Щось і заробляти треба. Головне, щоб люди знали, що у неї робота добра. Тоді самі її шукатимуть. А вона вже буде дбати, щоб нитка була рівна і тоненька. Пряде Марічка. А часом і пісню замугиче. Замугиче, а потім і заспіває. Пісні, правда, здебільшого сумні. Та то вже таке… Хіба ж може вона тепер веселих пісень співати? А колись співала…Та сумних пісень також хтось має співти, якщо вони живуть. Хтось же їх придумав. Отака, либонь, нещасна, як я. Або ще й нещасніша. Як оця…
«За лісом темненьким
Нічого й не чую.
Не одную нічку
Вдома не ночую.
– Пусти мене, милий,
До броду по воду,
До броду по воду,
До моєго роду.
– І сам я не піду,
Й тебе я не пущу,
Бо ти свому роду
Розкажеш пригоду.
– Як будуть питати,
Я буду мовчати.
Як обіллють сльози,
То я й вийду з хати.
Пусти ж мене, милий,
В вишневий садочок.
Не рвала й не буду
Твоїх ягідочок.
Тільки вирву квітку
Із рожі, з барвінку
Та й пущу на воду
До моєго роду.
– Пливи, пливи, квітко,
Тай не усихайся,
Прошу я, родоньку,
Мене не цурайся.
Плила, плила квітка,
Край берега стала.
Вийшла стара мати
Води набирати,
Квіточку впізнала
Своєго дитяти.
– Ой, певно ж ти, доню,
В недузі лежала,
Що твоя квіточка
На воді зів’яла.
– Не лежала, мамо,
Ні дня, ні години.
Попалася в руки
Невірній дружині.»
Пісня була довга, як ота безконечна вовняна нитка, що її виводила Марічка. Вона й не помітила, як до хати увійшла баба Самейриха. Стояла і слухала, а потім сказала:
– Гарно співаєш, доню. А я вже так люблю, як хтось гарно співає. Але та пісня, либонь, не тутешня. Щось я такої не чула.
– Так, та пісня прибилася до нас зі Східної України. Дівчина тут служила то й співала. А я перейняла.
-Так, так. Мандрують пісні по світу, як люди.
Михайла! Нарешті! Як Марічка чекала того дня. На Михайла у Соколівці празник. Батьки щороку їздили туди до родини. Колись і Марічка їздила. А тепер… Тепер з нетерпінням чекала того празника, щоб… Сором сказати! Щоб навідатися додому і дещо звідтам забрати. Язик не повертається сказати – вкрасти. Це ж її дім. Там лежать її речі: сорочки, рушники, ліжники…Вона ж з раннього дитинства на все це робила. Сама пряла, сама ткала, сама мережила, сама вишивала. А тепер… Виходило, що все це не її. А чиє ж? Другої доньки у них нема… А хіба ж не мали батьки відвінувати її, дати щось на розжиток? Не відвінували. Не дали нічого. Бо вона заміж не вийшла. То й що? Хіба вже їй нічого не належиться?
«Навідаюся я додому, якщо батько замки не поміняв. На поміняв. Пощо міняти? Шкода, щоб добро пропадало. Я піду, я зачерпну у них того добра, що валиться через верх. Мені їхніх статків не треба, ні грошей, ні золотих цяцьок, що лежать у маминому прискриньку. Я візьму тільки своє. Ну навіщо їм, скажімо, мої спідниці та вишиванки? Хто в них буде ходити? Чи кожушок мій? Навіщо він їм? А я ж без нього тут…»
Михайла! Велике свято. Встала раненько – церковні дзвони розбудили.
– І тут їх чути, ті церковні дзвони. А наче й не дуже голосні. Добре, що Святий Михайло не приїхав на білому коні. Мені буде легше. Ще треба почекати, доки батьки поїдуть. То десь після відправи. Ще маю час.
Випалила, зварила їсти – тепер то був її обов’язок, була необхідність. Холодно. Час збігав повільно, але ж на місці не стояв.
– Ну… Саме час додому йти. Заким ще я зайду… світ не близький. Хоч би батько і справді замків не поміняв.
Ні, не поміняв батько замків. Марічка вешталася де хотіла. Склала найперше свій одяг. Не все, найнеобхідніше. Якщо подумати, то навіщо він їм?
– Ой, за один раз я все не заберу. Ну що ж, прийду ще раз. Часу маю доста.
Коли виходила з воріт, сусідка привіталася і цікавим оком на неї глянула.
– Куди так?
– Та…
«Чи нічого не знає, чи прикидається?»
– На празник не їхала?
– Ні, не їхала.
Та й пішла. Свідок є, що вона приходила. То й що? Чого їй боятися?
За другим разом взяла муки, круп, шматок сала, полізла до льоху і набрала відро картоплі.
– Тепер на якийсь час вистачить. А там… Побачимо. Якось же мушу я жити. А як? .. Того я ще не знаю.
Чекала, що батьки, побачивши її бешкети, галас піднімуть, може й до неї прийдуть. Не може того бути, щоб вони й досі не знали, де вона живе. Але ніхто до неї не приходив. Ні з добрим словом, ні з кепським. А може й не помітили, що вона була. На її одяг не дивилися. А що їм те відро картоплі чи жменя круп? Є у них всього доволі. Не бідні, Слава Богу. А от про неї, про доньку свою і не згадають. Як там вона, з чого живе чи й не живе…Ну, батько – як батько. Чоловіки завжди черствіші. Але, щоб материне серце не озвалося – диво та й годі.
«Щож, така моя доля. Сирота при живій матері. Нехай живе моя мати довго і щасливо. Нехай мої сльози їй не завадять. Мамо, мамо, невже мій біль не пече? Невже пече тільки мені?: Прости їй, Боже, бо то гріх – забути свою дитину, свою кровинку. Не дай, Боже, і мені бути такою, як моя мати».