Жила, як тіло без душі. Жила, бо мусила жити. Робила все, що мати веліла, а сама була без думок, без гадок. Та ще в ряди-годи плакала. Та що ті плачі? Сердилася сама на себе. Треба щось думати. А що? Не знала.

«Мене виженуть. Виженуть з дому. Тільки коли? Коли помітять… Мати ще б нічого. Може  й не вигнала б. А батько… І куди  я піду? Це буде серед зими. Ні, топитися я не буду, як Ворильчина Настя. Не буду, бо то гріх тяжкий. Гріх за дві душі: за свою душу і за душу дитини. Треба…»

І Марічка ходила по селу, як неприкаяна, як сновида. Нічого не бачила, людей  не впізнавала. Хтось привітається – відповість, а сама… Наче шукала вчорашнього дня.

– Ні, так не годиться, – сказала собі. – Ніякого толку з такого блукання. А я ж не просто так собі ходжу по селі. Я шукаю…

Марічка знала, чого вона шукала. І якось… Знайшла! І як вона відразу не згадала?

На самому краю села, під самим лісом, стояла маленька хатинка. Тут колись жила баба Кураїха. Баба давно померла, родини в старої не було, а хата стояла собі, ніким не доглянута, нікому не потрібна.

– Дивись-но, стоїть. Ще міцна. Навіть колодки на дверях нема. А що замикати? Від кого?

Рипнули двері. Війнуло затхлістю і …Мишами.

– Ой-ой-ой! Роботи тут … Доброго дня, хато. Чи приймеш мене, сироту при живих батьках?

Чи то вітер в комені загудів, чи хата озвалася…Марічка аж здригнулася, та сама ж себе і заспокоїла.

– Нічого, хата мене приймає, якщо я з добром. Роботи багато. Та очі бояться, а руки зроблять. Бабо Кураїхо, ви не проти, якщо я тут трохи поживу?

Нема відповіді. Німа пустка. Знайшла затканий павутиною образ. Довго молилася. І за упокій душі баби…

– Господи, а як же її звати? Не знаю. Мало хто знав. Кураїха – та й годі. Нічого, Господи, ти почуєш мою молитву і зрозумієш, за кого вона.

Стояла і дивилася. Миші потолочили всю долівку. Нора на норі.

– І чого вони, дурненькі, тут шукали? Баба й при житті нічого не мала. А тепер що?.. З чого ж почати? А треба, доки ще при силі і доки зима на голову не впала.

Рипнули двері. О, баба Самейриха.

«І знову імені її не знаю. Самейриха – то й Самейриха».

– Слава Ісу.

– Слава Навіки.

– А я собі думаю: хтось наче до хати пішов. Хто б то міг бути? Аж то ти, моя дитино. Певно, якась негода тебе сюди привела?

– Та…Прихистку шукаю. Може, прийдеться тут трохи пожити.

– Що ж, поживи, моя куріпочко, коли треба. Таке життя…Мене не бійся. Про мене поміж людьми злі язики всяке пашталакають. Кажуть, що я ворожка, відьма, босорканя. Не вір. Не відьма я і не босорканя. А в тім, всі старі потрохи босоркані. А що тут босорканити? Наше вже пройшло – не вернеться. Такщо ти мене не бійся. І баби Кураїхи не бійся. Вона тобі зла не зробить. Добра жінка була.

– Вона мене колись суницями пригощала.

– От бачиш. Та от біда: треба якось тут хату до ладу довести.

– Я знаю. Я тільки прийшла подивитися. А завтра вже й за роботу візьмуся. Поки ще зима не впала.

– І помогла б я тобі, дитино, та вже сили не ті.

– Та що ви, бабуню. Я й сама ще в силі. Хатинка маленька, думаю, що впораюся. Тільки от…Що з тими мишами робити?

– О, тут я тобі помічника знайду. Діда Ляща. Ще міцний старий. І тішиться, коли він ще комусь потрібний. Він тут поряд живе. Дід тобі і двері полагодить, і поріг підправить, і засув добрий зробить, і колодку на двері вчепить. Буде хата – як хата. І з мишами порядок наведе. А потім ви долівку гарненько виложите – і буде у тебе, як панська підлога. А ще треба хату знадвору виліпити, пощикатурити, вимастити. Та й всередині… Роботи багато. Та хто роботи боїться, той хліба не їсть.

– Я не боюся роботи, бабуню. Тільки чсом не знаю, з  якого боку за неї братися.

– То нічого. Підкажемо. Піду та пришлю тобі діда Ляща. Ото зрадіє старий. А то вже зовсім вмирати зібрався, бо, мовляв, нікому не потрібний, дурно хліб їсть. І я ще зайду. Банячків тобі яких принесу, горнят, мишченок. Аякже! На нове господарювання. Є в мене того начиння. Дбала колись замолоду. А тепер… Навіщо мені стільки?

– Не треба, бабуню. Не клопочіться так мною. Може я щось з дому…

Та й затнулася., бо не знала, чи дадуть їй щось здому, як на таке заведеться. Може й нічого не дадуть.

– Ні-ні, здому ти нічого не беори. Коли так, що тобі вже треба сюди перебиратися, то не бери з дому нічтого. Нехай батьки тішаться начинням, а ти, дасть Бог, не пропадеш.

 

І закипіла робота. Порання, як перед Великоднем. Дід Лящ натовк скла і позамуровував мишачі нори. Потім вони удвох з дідом вкладали долівку, щоб була рівненька, хоч по ній яйце коти. Дід Лящ гарненько почистив комен.

– Треба все зло з комена повиганяти, щоб не гніздилося там. Ти не лякайся. Я жартую. Сарі люди з роками трохи дивачіють, то й жарти у них немудрі. Не зважай. Комен треба почистити, щоб добре палилося. Бо що то за хата без вогню? О, чуєш, відразу по хаті дух пішов.  Аж вікна засміялися.

Потім дід велів спалити стару солому з постелі. Ще кілька мишей наполохали.

– Ото шельми. Розплодилося їх тут до немочі. Ну, та нічого. Виведемо. А потім ми тобі рябенького котика подаруємо. На щастя.

– Хіба він у мене прижеветься? У мене ж і молока нема.

– Нічого. У Самейрихи кізка є. Для котика вділить.

Було тепло і лагідно. І Марічка наче ожила. Її тривога… Ні, не зникла, а наче кудись відступила. Прийшла баба Самейриха з цілим оберемком і кошиком всякої всячини.

– Відвіную я тебе, доню, чим маю. О, та тут у вас я бачу робота кипить. Я ж тобі казала, що дід Лящ ще молодих за пояс заткне.

– Та що молоді? Хіба вони щось знають чи щось вміють?

– Ну, ну, діду, ти вже на молодих не дуже марикуй. У нас Марічка теж молода, ще зовсім дитина.

Та й зітхнула.

– А хтось поглумився. Неха йому Бог заплатить, як сам знає.

– Е, ні, про дівок я не кажу. Дівки у нас – що треба. Але легіні… Хібащо до дівчат та до гульок. Ні до маржини, ні до газдівства. А Марічка… Он дивися, як ліпить та мастить, та миє, та чистить. Чиєсь щастя ходить по світу, та розумний не бачить, а дурневі воно не треба.

 

За тиждень хата сміялася свіжо пофарбованими вікнами, чистим полиском стін. На вікні сиділо рябе кошеня і чекало свою господиню.

– З кошеням і хата не пустка, і ти не сама, – посміхався дід Лящ. Марічка ще тут не ночувала, але приходила щодня, пропалювала, навіть щось варила. Приходила сюди, як додому. Хата зустрічала її теплим духом і затишком. З білих стін посміхалися до неї образи, прощаючи їй всі гріхи, минулі та прийдешні. Незнаючи, можна було й не помітити, як розповнів її стан, а знаючи її поставу, вже й добре можна було спостерегти ті зміни. З острахом Марічка чекала, коли на те зверне увагу її мати. Та покищо вона казала про друге.

– І де ти, дівко, вієшся щодня? Роботи з тебе ніякої, а все б тільки ходила та й ходила. От скажу батькові, щоб взяв до тебе налигача.

– Не поможе, мамо.

– Чого там не поможе? Як збасаманить тобі спину, то й забудеш, де ті стежки, по котрих ти ходиш.

То ще нічого. Та якось мати зміряла доньку недобрим та зачудованим поглядом і тихо, але з притиском сказала:

– Ану ж ну, дівко, підійди-но до мене, нехай гляну на твою вроду. Ой-ой-ой! То ти добре сказала, що вже нічого не поможе. Доходилася.

Та й заллялася сльозами.

– Що ж ти, дочко, наробила? Що ж ти собі думаєш? Покрила ти стидом мою сиву голову. Де ж той любчик, з котрим прижила байстрюка?

Мовчала Марічка. Схилила голову, опустила очі та й  мовчала. Мати покинула плакати і приступила до дочки. Її голос зійшов на крик.

– Де? Де шлялася? З ким?

Вона ладна була бити її скородити гребінцем, якби то помогло.

– Що ми тепер батькові скажемо? Що? Він же нас обох з хати вижене. Підемо жити хіба в оту гору чи до тих вовків, що по ночах завивають.

– Не треба, мамо. До чого тут ви? То мій гріх – і я маю сама його спокутувати.

– До чого тут я! Ото сказала! Я ж мати твоя, то мала тебе вчити. А я не вчила, бо гадала, що ти сама те знаєш. А ти забула про дівочий сором, про дівочу честь. Про все забула. Ну, начувайся тепер. Чекай батька. Він знівечить тебе, а потім вижене з хати. Чи тільки тебе, чи нас обох…

– То може я вже не  буду чекати батька. Не хочу, щоб він мене нівечив. Краще я вже сама піду собі.

– Куди ти підеш? – Зойкнула мати тай зайшлася слізьми.

– Куди піду? Хоч і до вовків, коли мені серед людей місця нема.

– Ой, Боже ж мій милосердний! Одним-одну доньку мала, одним-одну…

– Та я ще жива, мамо. Чого так побиваєтеся, наче я вже зі світу пішла?

– Ой, дочко, краще б я тебе поховала та й відплакала, аніж маю поміж людьми таку ганьбу терпіити.

– Бачу, мамо, бачу всю вашу любов до мене. Що ж … Піду я вже. Дякую вам, що ростили мене та годували. Але я свій кусок хліба відробляла, як виросла. Самі знаєте, що не ледача була. Жити я буду не в горі і не серед вовків, а поміж добрими людьми. Піду я вже, мамо. Можете дати мені на розжиток яке рядно та кілька сорочок. До того і я своїх рук доклала.

– Не дам! Нічого тобі не дам. Іди, як стоїш.

– То й так добре. Піду я вже, доки не стемніло. Бо люди псів зарання спускають, то щоб який не пошматував.

Не озвалася мати. Вона плакала. Марічка кинула погля д по хаті, по образах, наче випрошувала собі в них прощення, та й пішла.

«Бог ще може простити мені мої тяжкі гріхи, а батьки не простять.»

Зітхнула та й пішла, тихо причинивши за собою двері. Було вже темнно. Тепер темніло швидко. Йшла з рідного дому. Йшла туди, де її чекала тепла затишна хата і рябе кошеня. Марічка його погладить, а воно замуркоче. От і не сама. Тепла жива істота, котра її любить..

«Все, що зосталося мені на цьому світі.»

Ні, Марічко, то ще не все. Носиш в собі те, що з часом має прийти в цей світ. Воно не просилося, але прийти мусить, бо так вже йому накреслено. А що ж ти з ним робитимеш, горюнко, сама ще зовсім дитина? Про те зараз не думала. Якось не думалося. А думати треба було зарання, бо, окрім тебе, думати більше нема кому: в що те дитя повинути, де взяти сорочечки…Про все треба подбати. Само до хати не прийде. Любощі – то одне, а дитина…

Відімкнула двері – війнуло теплом. Теплом обжитої хати. Кошеня клубочком скотилося до ніг. Взяла на руки.

– Кицю, кицю.

Замуркотіло, потерлося об холодне лице.

– Ах ти ж манюній! Ти одненьке мене любиш. Тільки ти. Ні, котику, не тільки ти. Ще баба Самейриха і дід Лящ. Двоє старих людей опікуються мною. За що, Боже? Я ж їм чужа.

І перехрестилася до образів.

– Як буду жива, то догляну їхню глибоку старість. Догляну. Як буду жива…

І заплакала вже вкотре.

– А мамі байдуже, що буде їсти її дочка. Нічого не дала з собою… А ти, котику, як тут вартував? Мишей не завелося? Та знаю, знаю, з тебе добрий сторож і гарнй мисливець.

У комірчині стояла бабина скриня, стара, колишня, але ще міцна. В неї Марічка складала всі свої припаси: муку, крупу, шматок сала. Від мишей ховала. Та скільки там тих припасів було? А далі що? Мабуть вперше задумлалася Марічка: що вона їстиме, в що одягатиметься. А дитина? В що її завинути?..

«Мати нічого не дала. Хочаб хлібину. Якже ж так? Вона ж в мене добра! Ото я дурна! Доки жила вдома, треба було всього собі наносити. Знала, що так буде, що виженуть мене з дому. Знала, але не думала, що так без нічого виженуть. А епер що? Хіба йти додому красти? А що? Хіба ж то злодійство?»

Хтось талапнув клямкою. О, баба Самейриха.

– Добрий вечір, дитино. А я бачу – світиться. То прийшла подивитися, чи ти тут.

– Тут я, бабуню, тут. І вже тут буду. Мама вигнала мене з дому, навіть хлібину з собою не давши. А батька я вже й не чекала. Щоб не знівечив.

Стара перехрестилася до образів.

– То вже не журися. Добре, що зарання гніздечко собі приготувала. Я тут тобі кулешику принесла. Ще теплий. А котикові молока. Козяче молоко – це добре. Бачиш, твій котик поправився, аж лиснить. Поїж, доню, кулешику, доки теплий.

– Це, бабуню, я б вам мала принести, а не ви мені.

– Ай, дитино, колись ти мені принесеш, як будеш мати. А зараз їж. У тебе тут тепленько. Дід Лящ там тобі повний хлівець сухих ломак та хмизу наносив. Ти бачила?

– Ні, я ще туди не заходила. Я тільки-но прийшла. Тепер вже тут буду. І що б я без вас робила? Хоч у прірву гловою.

– Гріх таке казати, дочко. Нехай Бог боронить і захистить кожного хрещеного. Не гризися, не пропадеш. А там, коли твоя скрута минеться, будеш якось жити.

– А хіба моя скрута колись минеться?

– Все на світі колись минається, дитино. І твоя скрута минеться. А ми з дідом тобі допоможемо, доки в силі. Не печалься. Та ще, чуєш, як пора тобі прийде, як перейми почнуться, мене покличеш. І нічого не бійся. Я все зроблю, як треба. Не одне дитя в цей світ прийшло через мої руки. Там тепер такі легіні т агаздині, що любо глянуьти. Правда, про бабау Самейриху ніхто й не згадає. Та то таке… Може й не знають…

– Мені ще не скоро, бабуню.

– Я знаю. Я просто хотіла тобі сказати. Ну, піду я вже. А ти тут зоставайся здорова.

– Можепровести вас, бабуню? Там темно.

– Ні-ні не треба. Що проводити? Ту же поряд. Та мене тут кожен вовк знає. А про злодіїв і казати нічого.

Засміялася стара.

– Мене злодії добре пам’ятають. Мусять пам’ятати, щоб часом не помилитися. Бо красти у меене нема чого. А ще, коли кому яка пригода: чи захворіє хто, чи рана яка у кого – всі знають, що баба Самейриха нікому не відмовить і не спитає, якого ти роду і чи є у тебе гроші. То я вже піду, дитино. Надобраніч.

І до котика:

– А ти, пухнастику, будь чемний. Слухайся господині. Господиню шануй, а мишей пильнуй. Чи я даремно тебе пою козячим молоком? Ну, іди, Марічко, та зачини за мною двері. Двері завжди треб азачиняти. Під лісом живеш. А люд всякий вештається. Та ти не бійся. Нас тут ніхто не займає. Хто до таких злидарів красти піде? Але, як кажуть, береженого Бог береже.

-А вовки, бабуню?

– А вовки… І вовки шукають здобичі, в село ідуть, де ягнята, телята. Я свою кізку добре пильную, а на ніч у сінях прив’язую. Бо то моя годувальниця. Та буває інколи, що вовк і до нас забреде. Переважно то старий одинак, що відбився від гурту. Тоді став лямпу на вікно, вовк вогню боїться. Повиє, позаглядає – та й піде собі. У діда Ляща ще й рушниця про таки йвипадок є. Колись дід добрим мисливцем був. Та тепер що вже?..