Тоді Оксана жила в Росії. Закинуло її аж у Самару. Чому в Самару? Важко сказати. Може тому, що там жила її товаришка Тамара. Тоді це був Радянський Союз. В Росії легше було вступити до вузу. Чи то люди там до навчання не так тягнулися, чи ще що. В Самарі і вчилася, і навіть робота якась накльовувалася. Тільки-от з заміжжям Оксані щось не таланило. Наче й хлопців було достатньо, і розумні були, і гарні, та от випити любили, всі, майже поголовно. І в нас п’ють, то правда. Це лихо, мабуть, міжнародне. Та в Росіїї п’ють таки найбільше. А головне – це вважається нормальним. А що ж тут такого? П’ють чоловіки, п’ють жінки – і це нормально. А в Оксани батько не пив, тому вона такого життя не могла визнати.

Жила в Самарі Оксанина давня товаришка Тамара. Вона була трохи старша, вже заміжня. Якось вона сприйняла таке життя. А Оксана чомусь не могла чи не хотіла його сприйняти. Тамара спокійно дивилася на свого п’яного чоловіка. Не без огиди, звичайно.

– Хоче пити – то нехай собі п’є, – казала не раз Оксані. – А що я йому зроблю? Тут всі мужики п’ють. І баби теж декотрі.

– А може з ним якось поговорити треба?

– Ні, не допоможе. Це вже навіки.

– І тобі не страшно?

– Спершу було страшно. А тепер вже ні – звикла.

– А не гидко?

– Часом гидко. А що робити? Двоє дітей. Куди з ними?

– А тобі не страшно, що і діти твої підуть по батьковій стежці?

– Страшно. Я й не сумніваюся, що підуть. Тут всі так живуть. Як ти їх від того обережеш? Мені б тільки їм фах якийсь дати. Не обов’язково вищу освіту. Хоч би щось. І тобі вже пора про сім’ю подумати. Роки на місці не стоять. І, на жаль, вони працюють не нас.

Зітхнула.

– Приземляйся, Оксано. Не шукай журавля в небі. Лови синицю.

– Ні, я таким життям жити не хочу.

– А де ти бачиш краще?

– Поїду я на Україну. До матері поїду.

– Ой, у ту Тму-Торокань.

– Ну знаєш, по-моєму, гіршої тми, ніж тут, знайти важко. Де ти тут бачиш світло? Мені б… Знаєш, Тамаро, я ніколи з тобою про те не говорила… Мені б… Дитину.

– Вітаю. Виходить, що розумні думки таки іноді приходять в твою дурну голову.

– Чекай, Тамаро.

– Можеш нічого не пояснювати. Нема потреби. Нормальне бажання нормальної жінки. Я так думаю, що для здорової жінки завагітніти – не проблема. Он які мужики – як бики. І всі коло тебе так і крутяться. Ти думаєш, я не бачу? Навіть мій Іван про те казав.

– Тамаро, але я не корова і бика мені не треба.

– Не зрозуміла.

– Я не можу, розумієш, не можу.

– Але ж ти хочеш дитину.

– Так, хочу. Але я не можу йти на злучку, як ідуть тварини. Я ж людина, з якимись запитами, з якимсь інтелектом врешті-решт. Ну це ж не вирізування гландів.

– Ну, дорога моя, від вітру ще ні одна жінка не завагітніла, всі чомусь вагітніють від хлопів. Заради дитини можеш з кимось і переспати. Нічого з тобою не станеться.

– Знаєш, Тамаро, ти мені вибач, але ти вже набралася тутешньої грубості. З тобою важко стало розмовляти.

– Ах, Боже ти мій! Я ж забула, що ти не така, ти інакша. Ні, дорога моя. Це тільки тобі здається. Всі ми, баби, з одного тіста. Всім нам потрібен мужик, діти, а потім вже все інше. Так у нас вже природою закладено. Розумієш? А всіх, хто думає про себе, що вони інші, не такі, не з того тіста, їх потім природа за це жорстоко карає. За відступництво. Бачила я таких. Не раді, що на світі живуть. Пробач, але це хворі люди. Таким треба обстежуватися у психіатра. І тобі також раджу.

– Дякую. Але, Тамаро, благаю тебе, дай мені слово сказати, вислухай мене.

– Ну? Слухаю.

– Ти працюєш в пологовому будинку.

– Працюю. І повір мені, всі баби однаково дітей родять.

– Чекай. Але ж буває у вас так, що жінка не хоче дитину. Народить – і не хоче. Буває ж так?

Тамара глянула на приятельку непорозуміло і ошелешено.

– А-а, ти он про що. Звісно, що буває.

– А як можна таку дитину взяти?

– Ну… Це не легко. Багато мороки. А головне – дорого.

– Дорого? То виходить, що дітей продають?

– Послухай, звідки ти така взялася, наївна і дурна. Продають. А ти ж як думала? На все своя такса.

– Такса на дітей? Господи! Як ти ще терпиш той страшний світ? Чом ти його не спопелиш?

– Ні, Оксано, ти таки не нормальна. Всі те знають, а ти – наче з місяця звалилася. Це свого роду бізнес.

– Діти – бізнес? Ти мене просто лякаєш.

– А як ти думала? Хочеш дитину – і так тобі й намалювали? Ні, дорога моя. Або роди, або плати гроші.

– І… Скільки?

– А це вже як повезе. Тут є всякі нюанси. Дівчатка дешевші, хлопчики дорожчі.

– А чому так?

– Не знаю, такса така. А ще… Чим менша дитина, тим дорожче коштує. Новонароджені найдорожчі.

– А… Кому ті гроші треба платити?

– Ну… Тут буває по-всякому. Буває, що матері кажуть, ніби її дитина померла, а дитину продають. Це кримінал, але лікарі мають з того добрий навар.

– Навар! Господи!

– Та не жахайся ти так. Це звичайні речі. Таке робиться не тільки у нас, а в ціломі світі.

– І що?.. Такі злочини не розкриваються?

– Як правило, ні. Матері скажуть, що дитина померла, вона поплаче та й потім, якщо зможе, ще собі народить. Нічого страшного.

– А як не зможе?

– Ну, таке буває рідко. У нас жінки плодючі. Але й буває по-іншому. Буває, як ти кажеш, жінка, може й незаміжня, родила дитину і не хоче її. Може не має куди забирати або батьків боїться, або не хоче зайвої мороки – всяко буває. Тоді дуже часто гроші бере мати. Ну звичайно, щось перепаде і лікареві. Тоді все законно, без криміналу: мати пише офіційний папір, що вона відмовляється від дитини, відбувається усиновлення, ти забираєш дитину, і ніхто ніколи не може мати до тебе ніяких претензій. Це вже дитина твоя.

– Однак це страшно. Це виходить, що мати продає свою дитину?

– Виходить. Але це краще, ніж викинути її на смітник чи залишити в туалеті, чи на вокзалі.

– А таке буває?

– Буває, люба, буває.

– Ой, ти, Тамаро, такого мені наговорила, що я й спати не буду.

– А щоб не було так страшно, треба родити самій. Тобі дуже зручно. Тут родиш, а додому приїдеш – скажеш, що з чоловіком розлучилася – і квит. Кого зараз таким здивуєш? От і будеш мати дитину, власну, не чужу, без криміналу і без зайвих витрат.

– Не можу.

– А ти спробуй.

– Ні, я вже краще куплю. Тільки, Тамаро, я б тебе попросила, щоб ти мені допомогла. Ти у тій сфері крутишся, то…

– Ну… Я можу спробувати. Я сама таким не займаюся – у мене посада замала, та можу розпитати. Але ти спершу подумай. Може все-таки краще самій.

Засіла та думка в Оксаниній голові. Та й не тільки в голові, а здається у самому серці. Тільки про те й думала.

«Це жахливо, що люди заробляють гроші на дітях. Чи на чужих, чи на власних – однаково. Це злочин. А я? Я хочу взяти собі дитину. Дитину, яку не люблять. А я її буду любити. Я віддам тій дитині своє серце, саму себе. Я все зроблю, щоб їй у мене було добре. А якщо я все-таки колись вийду заміж? В таке важко повірити. А якщо все-таки? Мій вік ще дозволяє мені мати таку надію. Що тоді? Нічого не зміниться. Мій суджений, якщо такий колись буде, має знати, що в мене є дитина. От і все. І це буде наша дитина».

З Тамарою вряди-годи зустрічалися, хоч Оксані багато чого не подобалося в її товаришці. Обрусіла, огрубіла, від колишньої Тамари нічого не зосталося. Стала така, про яких в пісні співається:

Я корова, я и бык,

Я и баба, и мужик.

Може це й добре, але жінка найперше має бути жінкою. Так думала Оксана. Однак тягнулася до Тамари, бо це було те, що єднало її з Україною, з рідним селом. Слабкий зв’язок, що поволі танув, втрачався, але ще був.

– Ти ще не передумала? – якось запитала Тамара. – Я про нашу колишню розмову про дітей.

– Ні, не передумала. Навпаки, я зжилася з тією думкою.

– Я так гадаю, що незабаром в тебе буде така нагода.

– Справді?

– Справді. Тільки я думаю, ти розумієш, що про це не пашталакають.

– Розумію.

– То буде так: взяла дитину – і мотай звідси. І щоб слід за тобою пропав.

– Добре. Але я ж не злодійка. Не краду ж я врешті-решт ту дитину. Я так не хочу. Я хочу, щоб все було офіційно.

– Все буде напівофіційно.

– Як це?

– А так: дитину ти оформляєш офіційно, а гроші даєш тихцем. Зрозуміла?

– Ой, Тамаро, я в тому нічого не смислю. Ти все роби так, щоб було добре.

– Не бійся, все буде добре.

– А можу я знати, що це буде за дитина?

– Скажу. В папірчики завивати не буду. У нас лежить жінка, яка по всьому має народити близнюків.

– Ой!

– От тобі «ой». Вона в трансі. Каже, що їй досить і одної дитини. Двоє дітей їй зовсім ні до чого. Думаю, вона погодиться одну дитину віддати. Мені здається, що умовити її буде не важко. А ще коли гроші… У неї вистачило глузду чоловікові про близнюків не казати. Жінка лягла, щоб народити дитину – вона її матиме. Як бачиш, все обійдеться без криміналу. Про всяк випадок будь готова. Я тобі подзвоню. Але пам’ятай: по телефону ні про що не питай, нічого не уточнюй. Як тільки я подзвоню, відразу мчи до мене в лікарню. Зрозуміла?

– Зрозуміла.

– Бо ти ж у нас у таких ділах…

– Так, я в таких справах абсолютно не смислю. Для мене все це дико: і відмовлятися від своєї дитини, і ще й за те брати гроші.

– Ну все. Чоловік іде. При ньому – ні слова. Одне, що можу тобі порадити: виходь вже нарешті з піонерського віку. Піонерські правила не для нашого світу.

– Не знаю.

– Все. Закінчили.

Увійшов Тамарин чоловік, як завжди, трохи напідпитку. Нестрашно, буває гірше. Привітавшись, згріб Оксану в свої обійми, грубо, безсоромно. Вже б і поцілував, якби Тамара не пожбурила в нього картоплиною, яку саме тримала в руках. Картоплина поцілила чоловікові в вухо і він ошаліло глянув на жінку.

– Ты что, очумела?

– Не лезь к ней со своими медвежьими лапами.

– Чего? Что она, не такая баба, как все?

– Не такая.

– Ерунда. Она тебе лапшу на уши вешает, а ты веришь. Теперь монашек нету, перевелись. Правду я говорю, Аксинья?

І знову протягнув руки до Оксани. Вона відскочила до плити і вже тримала в руках ополоник.

– Но-но, ты не очень.

– І чого ви, москалі, такі грубі і такі бридкі? Як бики, претеся до жінок, наче всі жінки – корови?

– Коровы и есть. А ты как будто не такая. И ты тоже корова. Только для видемости кочевряжешься. Прижал бы тебе в уголочке наедине, не так бы заговорила. Моя тоже по началу кочевряжилась, а потом…

Тамара пожбурила в нього другою картоплиною.

– Ну чего ты? А то сейчас как врежу – мало не покажеться.

– Ну добре, Тамаро, я пішла.

– Да куда ты, Аксинья? Мы с тобой сейчас по рюмашечке хлопнем, а потом…

І заспівав п’яно, розхристано:

Помолимся, помолимся,

Полимся творцу.

Мы к рюмочке приложимся,

Потом и к огурцу.

Налей, налей, товаришь,

За здравную чару.

Бог знает, что с нами

Случится впереди.

Оксана пішла. Тамара зачина за нею двері, а той все ще співав, п’яно похитуючись, аж поки не плюхнувся на стілець, вчасно піставлений Тамарою, бо, вочевидь, сидів би вже на підлозі. Матюкнувся, потім замурмотів щось невиразне, забувши, де він і хто перед ним.

Оксана не заздрила товаришці. Не заздрила аніскілечки. Було навіть шкода її, розумну, гарну господиню, колись веселу і дотепну, що занапастила себе з тим осоружним пияком. І хоч би любила його – тоді ще якось її можна було б зрозуміти. Але… Яка там любов! Просто вийшла заміж, щоб не бути самій. Ні, Оксана так не хоче. Самотність удвох – це ще гірше, це значно гірше.

З нетерпінням чекала Тамариного дзвінка. Було якось моторошно його чекати. Оксані здавалося, що щось неодмінно зірветься, щось завадить. Не спала і майже нічого не їла. Схудла, хоч і так не була повною. Тамара її сварила, казала, що так не можна, що їй треба буде багато сил. Оксана була готова в будь-який час зірватися і їхати додому, до своєї матері. Спершу, за браком досвіду, думала летіти літаком. Тамара припам’ятала:

– Ти що! Хіба можна? Дитя щойно народилося. Воно ще й так не адаптувалося до нашого світу. Ти знаєш, як йому? Найкраще машиною. Винесе трохи, але це вже таке… На таксі я б не радила. Є у мене один знайомий з власною машиною. Думаю, він погодиться – захоче заробити. Але гляди, не обмовся. Ти народила і тепер їдеш до матері.

– Це зрозуміло.

– Здере гад, це вже по за всяким сумнівом. Але більше в мене нікого надійного нема.

По якімсь часі Тамара сказала, що водій погодився, але загилив тисячу рублів. А далі вже йшли матюки на адресу того водія.

І от дзвінок.

– Приїжджай. Вже. Негайно. Я тебе чекаю.

Страх і хвилювання. Як же ж воно буде? І що вона буде робити з такою манюсінькою дитиною? Вона ж нічого не знає, буде боятися взяти її в руки. Ні, таксі візьме потім, щоб не викликати ніякої підозри. Потім, потім. Яке диво, що жінка з полового будинку бере таксі?

Все у них було чітко відлагоджено. Так що формальності багато часу не забрало. Тамара придбала все, що було треба для дитини, розказала їй, що і як.

– На початок тобі досить, а вдома мама підкаже і допоможе. Ті бабки часом краще знають, як наші лікарі.