Увечері у Надії знову задзвонив телефон. Петро. Так і є.

– Я вітаю тебе з початком навчального року.

– Дякую. Тебе також.

– У мене цього року першокласниця.

– Я її теж вітаю.

– А я, власне…  Знаєш, Галинка вже поміняла свою думку.

– З приводу чого?

– Ну… Пригадуєш? Нашу розмову… Донька хоче. Щоб ти жила з нами і була їй за маму.

– Я просто щаслива. Шкода, що Уляни нема поряд. Ми б з нею з такої нагоди випили шампанське.

– Злословиш, Надіє. Галинка ще дитина. Хіба можна на неї ображатися?

– Зате ти вже цілком дорослий, і треба бути трохи розумнішим. Пора.

– Ти от що… Приїжджай – і все у нас буде добре. Ми з Галинкою тебе чекаємо.

– Приїхати, бо твоя донька так захотіла? Не треба мене чекати, бо я не збираюся їхати. У мене робота.

– Надієчко, але ж все гаразд. Галинка погодилася.

– А я ні. Хоч у мене згоди ніхто й не питав.

– Послухай, я тебе не розумію.

– Ні, тепер ти послухай. Я не лялька Барбі, яку можна відкласти, а потім знову взяти бавитися. Я, між іншим, людина. Чи тобі так не здається? У мене, між іншим, є якісь емоції, котрі не можуть залежати від твоєї доньки. Це ж виходить так, що твоя Галинка, хай вона тобі здорова росте, дозволяє мені про неї турбуватися, прати її речі, готувати їсти. А я їй маю за те дякувати. Чи як?

– Надієчко, навіщо ти так. Я ж тебе люблю.

– Я розумію, що ти хороший татусь, але…

– Словом, приїжджай – і ми розберемося.

– Я бажаю вам успіхів і всіляких гараздів.

Короткі гудки.

– Накоїли ми з тобою, донечко, багато лиха.

– Якого лиха, татусю?

– Та… Не приїде до нас Надія. Образилася вона на нас. Тяжко образилася.

– І що тепер?

– Нічого. Будемо і далі жити удвох.

– А мама?

– Будеш без мами. Як і була.

– То дуже зле, татусю.

– Ти так захотіла.

– Але ж я вибачилася.

– Інколи для дорослих того замало. Хіба ще… Хіба ще продумаю один проект. Продумаю все добре – тоді тобі скажу. А поки що… Е, ти, доню, не плач. Я б і сам заплакав, якби помогло.

Він дзвонив кожного дня. А Надія й не розмовляла. Чула його голос – і клала трубку. А сьогодні таки озвалася.

– Ну чого ти видзвонюєш? Я ж сказала тобі: не дзвони.

– Я люблю тебе.

– Це мене не обходить. Відчепися.

Короткі гудки.

– Таку жінку втратив, – сам собі казав Петро. – З нас була б гарна пара. І дитині було б добре. Що ж я тут зробив не так? Перемудрував. Щось неправильно зробив. Дав своїй маленькій донці право вирішувати нашу долю. А вона й вирішила. Бо тьотя Дуся щось там їй сказала. Дитина ж. А тепер що? Не виправиш.

Він би вже забув Надію. Забув би її розпашілі губи і той нестримний політ у танці. Не забувається. І, певно, ніколи не забудеться. Такі жінки зустрічаються раз на віку. Дав Бог Петрові щастя, а він не міг його втримати. Дзвонити – без толку. Їхати… Теж. Хіба що…

– Останній шанс. Треба поїхати з Галинкою. Якщо її Галинка не пройме, тоді… Тоді треба ставити хрест.

Галинка зраділа такій поїздці. Дівчинка любила рух. Вона була рада, що поїде поїздом, тішилася, що побачить тьотю Надію. Дівчинка була певна, що ця добра тьотя погодиться бути її мамою. Вона просто не може не погодитися. Дівчинка щебетала, не замовкаючи й на хвилину, аж Петро змушений був зробити їй зауваження. Сам же він був понурий, неговіркий і не знав, чого від тієї поїздки чекати.

 

Стояла тиха золота осінь. Краса була невимовна.

«По-моєму, ще жоден художник не намалював осінь так, як вона того заслуговує. А тут на Львівщині вона особлива. У нас на Полтавщині осінь чомусь не така. Мабуть, не така поетична. Хоча і в нас гарно. Але гарно по-іншому».

– Тату, тату, весілля!

Для Галинки це була подія –  так зблизька побачити молоду. Малодята саме виходили з церкви.

– Яка вона гарна, тату.

– Тихіше, Галинко. Не можна так.

А ось і Надійчина хата. Виноград геть усе позаплітав, і його кетяги звисали, як щедрий дарунок осені. Петро зостався надворі. Послав дівчинку до хати саму. Вона спершу завагалася, а потім зважилася та й пішла. В першій кімнаті нікого не було, а в другій… Надія тримала на руках маленьку дівчинку, таку, що, либонь, ще й ходити не вміла. А Надія все примовляла до неї, щебетала і сміялася. Та дівчинка щось жебоніла і теж сміялася.

– Ах, ти ж моє зайченятко! Ах, ти ж моє ластів’ятко!

– Добрий день, – тихо привіталася Галинка. Надія відповіла, але на неї і не глянула. Вона була поглинута дитиною.

– Це ваша дівчинка? – тихо спитала Галинка, але Надія і далі її не помічала.

– Це не наша дівчинка. Це чужа дівчинка. Це дуже славна дівчинка.

– А можна, я буду вашою дівчинкою?

– Можна. А чому ж ні? Всі гарненькі дівчатка – наші. Вони маленькі сонечка.

І далі сміялася до дитини, тулила її, легенько підкидала в гору, а та сміялася і ловила Надію своїми маленькими рученятами.

– Тьотю Надіє, це я, Галинка. Ви мене не впізнали?

Аж тепер глянула, і її брови поповзли до гори.

– Ти? Доброго дня. А ти звідки тут взялася?

– Приїхала.

– А тато де?

– Надворі.

А далі Надія замовкла, бо не знала, про що вона має говорити з тією маленькою дівчинкою, котра так немилосердно зруйнувала їхнє з Петром щастя.

– То клич тата. Чого ж він надворі?

Сусідка з дитиною вийшла. Галинка повернулася в першу кімнату, а там вже була бабуся. Як таке могло бути, щоб та балакуча дівчинка не затрималася?

– Добрий день, – привіталася. – Я – Галинка.

– А я – баба Марія.

– А у вас внуки є?

– Ні, дитинко, нема.

– Ні внука, ні внучки?

– Нема, Галинко, ні внука, ні внучки.

– То вам, мабуть, сумно?

– Трохи сумно, але я не маю часу сумувати. Я маю багато роботи.

– Скажіть, а ви б не хотіли мати таку внучку, як я?

– А хто б відмовився від такої гарненької внучки?

– То я могла б бути вашою внучкою.

– А хіба так буває? Захотіла – і стала внучкою, передумала – і вже не внучка.

– Ні, передумувати не можна. Це вже назовсім. Ви – мама тьоті Надії?

– Так, я її мама.

– Так-от… Ваша донька буде моєю мамою, а тоді ви – моя бабуся. Адже так?

– А ти впевнена, що тьотя Надія стане твоєю мамою?

– Думаю, що стане. Тато її умовить.

– Добре. А поки що іди і клич тата і маму їсти. Бачиш, все вже на столі.

Галинка не знала, куди їй перше бігти. Метнулася до Надії, а потім надвір, де на лавчині все ще сидів Петро.

– Бабуся Марія сказала, щоб ішли їсти. Там борщ, вареники, а пахне так, що я відразу їсти захотіла.

Обід в цій хаті ще ніколи не проходив у такому мовчанні. Всі були якісь наче приголомшені. Ніхто не знав, що має казати. Тільки Галинка ляскотіла безумовку. У неї були нові враження. Вона мала про що говорити.

– О, у вас котик. А він не дряпається?

– Не дряпається. Але ти краще його не зачіпай. Ти чужа, то щоб часом не дряпнув.

– Я не чужа.

– Але котик ще того не знає.

– А тато ніяк не хоче завести котика. Я його вже так просила, так просила, а він не хоче.

– Галю, за столом не можна так багато говорити.

Галинка замовкла. І тоді за столом запанувала така тиша, що робилося моторошно.

– Надіє, – порушив тишу Петро, не чекаючи, доки вони залишаться на самоті. – Чи ти вирішила нашу з Галинкою долю?

– Я і свою долю не можу вирішити, не те, що чужу. Я була налаштована ти знаєш на що. А тепер… Я не знаю. Я не можу так легко міняти свою душу і всій врешті-решт настрій. Я не можу під всіх підлаштовуватися. Я теж людина, і зі мною треба рахуватися.

– І що, ви не будете моєю мамою?

– Галинко, не можна втручатися в розмову дорослих.

– Але ж це розмова про мене.

– Не тільки про тебе, а й про нас.

Обід закінчився. Баба Марія попросила Галинку, щоб та їй допомогла нагодувати курей, курчат, каченят та індиків. Нехай Надія з Петром самі вирішують свою долю. А мала сидить, нашорошуючи вуха. І не витягнеш її з хати. Але тут було дівчинці цікаво. Всіх треба було нагодувати.

– Не бігай, не розполохуй. З ними треба обережно, щоб не налякати.

– А я хотіла б у вас трошки пожити. Я б їх всіх годувала.

– Це тобі швидко набридло б. Це ж треба робити кілька разів на день.

– Не набридло б.

– То приїдеш колись на канікулах. Бо зараз у тебе школа.

– Так, у мене школа, – трохи сумно сказала дівчинка.

– Школа – це теж дуже цікаво.

– Цікаво. Але там нікого не треба годувати. А тут стільки всіх. А можна, я котику молока наллю?

– Я йому вже давала. Але, якщо хочеш, ще налий. Тільки не багато.

– А як він у вас називається?

– Ніяк не називається. Просто котик.

– Е, так не можна. Він мусить мати своє ім’я. Хай він буде… Мурзик.

– Мурзик? А по-моєму, це образливо. Котик у нас чистенький. Ніякий він не Мурзик.

– Ну, тоді… Нехай він буде… Мурчик.

– Мурчик – це гарне ім’я. І зовсім котяче.

Марія вже потрохи звикала до тієї чужої балакучої дитини. Хай би вже була її онукою, якщо сама так захотіла. Та що там Петро та Надія вирішать, до чого домовляться? Складно їй. І образливо, і складно. Та мусить все вирішити сама, щоб потім ні накого не нарікала. Ніхто за неї не вирішить.

– Надієчко, – благально казав Петро. – Все ж між нами так гарно було. Що ж трапилося? Що ж так змінило твою душу?

– А ти, я бачу, так нічого й не зрозумів. Даремно Уляна називала тебе професором. Річ у тім, що минула поїздка безслідно для мене не пройшла. Мене відшвирнули, як непотріб. Наче в лице мені плюнули. Ти це здатний зрозуміти? Я закостеніла, взялася кригою. Чи я коли-небуть відтану – того не знаю. Зараз у моїй душі порожньо, в ній не лишилося тепла.

– Я люблю тебе, Надійко.

– Ні, ти не любиш, бо якби любив, то не дав би наше щастя на відкуп дитині, навіть, якщо це твоя донька. Боюсь, що доведеться тобі ще раз їхати на курорт і там пошукати няньку-попелюшку для своєї доньки. Бо для себе ти щось і без курорту знайдеш. Самотніх жінок багато.

– Надіє!

– Не жахайся. Кажу, що думаю. Я не готова нічого вам відповісти. Ні тобі, ні твоїй дитині. Як буду готова, тоді зателефоную. А якщо я так і не відтану, пробач.

Галинка плакала. Вона нізащо не хотіла звідси їхати. Вона не розуміла, чому тьотя Надія не хоче бути її мамою. Вона вже подружилася з бабусею Марією і з котиком, а тут – їхати! Тато ніколи не вміє ні з ким домовитися. От і з тьотею Надією не домовився. А Галинка домовилася б. Тьотя Надія вже майже погодилася бути її мамою. А тато, як завжди, щось зробив не так.

Вони їхали на Полтавщину. Їх проводжала бабуся Марія. У неї на очах були сльози.

– Я ще до вас приїду, бабусю Маріє. Я однак буду вашою внучкою. Можна?

– Можна, дитино, можна.

– Бо жодна бабуся не може бути без внуків.

– І жодна дитина не може бути без мами, – тихо сказала Марія і витерла сльози.

А з хати долинала Надієна пісня.