Надія скоренько збиралася. Була певна, що їде не на довго.

– Дивися сама, Надія. Я б на твоєму місці не їхала. Як посміховисько з тебе робить.

– Чому посміховисько? Дитина ж…

– Скільки людей розводяться і женяться і ніхто на таке дозволу в дітей не питається. А той, як здурів: як дитина скаже. А дитина що? Що їй в голову прийде, те й і скаже. Була б хоч більша – тоді інша річ. А так… Не знаю. Роби, як хочеш. Ти вже доросла.

– Тільки я вас прошу. Нікому ні слова. Бо тоді мені хоч в село не повертайся.

 

Надія категорично не хотіла зупинятися у Петра Івановича.

– Якщо у вас там нема готелю, то примости мене у якоїсь старенької жінки. Я ж не надовго.

– Могла б цілком зупинитися у мене. Галинка і так зараз у матері.

– Ні, того робити не треба. Це ж село. Від людей нічого не сховаєш. Навіщо розпалювати людську цікавість? Тим паче, що з того може ще й нічого не вийти.

– Не знаю, не знаю. Задав я, здається, мороки і тобі, і собі. Але вже мусимо якось через те перейти.

Подзвонив матері.

– Мамо, приведи Галинку додому і нехай вона мене почекає. Я на підході. Ти йди. Мене не  чекай. Я буду не сам. У нас з Галинкою буде розмова. Ти знаєш. Я тобі казав. Що, мамо?.. Ні, я так вирішив… Ну, побачимо. Все. Будь.

Надія вирішила не вести дитині ніяких подарунків, щоб не виглядало, що вона хоче до неї якось піддобритись. Тепер, схвильована і налякана, стояла перед дверима до дитячої кімнати. Ось зараз вирішиться Надіїне подальше життя. І зараз його має вирішити маленька дівчинка, що бавиться там за дверима. Петро Іванович заспокійливо гладить Надіїну руку. Ось зараз…

Петро Іванович відчинив двері – і вони увійшли. Дівчинка сиділа біля столика і щось малювала. Вона була невеличка на зріст для своїх шести літ, вміру засмагла, у легкому платтячку, волосся зібране у хвостик, котрий тримала кольорова гумка з якоюсь химерною квіточкою. Надія тихенко привіталася, але дівчинка не відповіла: чи не почула, чи зігнорувала. Вся її увага – то був тато.

– О, тату! Дивися, що я намалювала.

Петро Іванович схилився над малюнком.

– Що тут у тебе?

– Це хатинка Баби Яги.

– Ого! По-моєму, розкішна хатинка. В такій і я пожив би.

– Тільки-от… Я не знаю…

– Чого ти не знаєш?

– Хатинка Баби Яги мала б бути на курячих лапках, а я не знаю, як їх тепер домалювати.

– Це не обов’язково, щоб хатинка була на курячих лапках. Це може бути теперішня Баба Яга. Бачиш, ти їй у хатинці ще й телевізор намалювала. Це цілком сучасна бабуся.

– А можна і мені подивитися? – підійшла Надія.

– Можна. Тільки нічого не поправляйте. Я того не люблю.

– Ні, я нічого поправляти не буду. Але я тут біля хатинки ще б щось домалювала. Ну… Може квітник.

– А Баба Яга квітів не любить.

– Не любить. Може й так. Тоді… Тоді намалюй дерево. Баба Яга ж у лісі живе. Правильно?

– Так, вона живе у лісі.

– Тоді має бути хоча б одне дерево. Це я так думаю. А зараз ми у тата спитаємо, що він скаже.

Тато погодився, що дерево тут не завадило б.

– А ще я б намалювала на дереві птаха такого, чорного ворона. І це вже було б, як у казці.

– А я не вмію малювати ворона.

– Якщо дозволиш, я тобі допоможу.

– Тоді це вже не буде мій малюнок.

– Чому? Це буде твій малюнок. Я тільки трошки тобі допоможу. А за одно ти ворона малювати навчишся.

– А ви вмієте малювати?

– Трохи. Я навіть вчителькою малювання працюю.

– Вчителькою? – наче аж не повірила Галинка.

– Я й сам того не знав, – тихо здивувався Петро Іванович.

– Бачиш, Надіє, які у нас тут проблеми.

– Нормальні проблеми.

– А тепер, Галинко, у нас з тобою є одна дуже доросла розмова. Я хотів би, щоб та тьотя, тьотя Надія, стала твоєю мамою.

Погляд дівчинки раптом зробився колючим і неприступним.

– Мамою? Ні.

– Як ти захочеш. Якщо ні, то тьотя Надія зараз від нас піде і більше до нас не прийде ніколи. А якщо ти погодишся, щоб тьотя Надія була твоєю мамою, то вона буде жити з нами.

– Але то не моя мама. Моя мама була не така. У неї була довга-предовга коса.

– Але твоя мама померла. Я тобі колись вже про те казав. Вона більше ніколи до нас не повернеться.

В дитячих очах заблисли сльози.

– А я хочу, щоб моя мама повернулася. Я буду її слухатися. Я буду дуже чемна.

– І я б того дуже хотів, щоб наша мама повернулася, та нажаль, так не буває. Коли ти підростеш, тоді ти це краще зрозумієш. А зараз… То як ти? Погодишся, щоб тьотя Надія була твоєю мамою?

– Ні. Я не хочу другої мами. Я хочу свою маму.

Петро Іванович і Надія розгублено переглянулись. От і все.

– Що тепер робити? Дитина вирішила за нас обох.

– Я ж тобі казав, Галинко, що наша мама померлаі її більше ніколи не буде.

Дівчинка заплакала гірко-гірко, як вміють плакати тільки діти.

– Не травмуй дитину, – тихо сказала Надія. – Я піду вже. Не проводжай мене. Я дорогу знаю.

– Чув, тату? Не травмуй мене. Дитину не можна травмувати. І нехай вона вже йде собі. Коли я жила у бабусі, то там тьотя Дуся казала:

– От скоро твій тато жениться і приведе тобі другу маму. Він буде її любити, а ти будеш йому не потрібна. Бідна сиріточка! Нікому ти не будеш потрібна. Так казала тьотя Дуся, а бабуся ще її сварила.

– Тепер ти бачиш, звідки вітер віє?

– Нам від того не легше, – скрушно хитнула головою Надія і вийшла.

– Та тьотя засмутилася? Я бачила, вона ледве не розплаказалася. Мені жаль її.

– То що, може її повернути?

– Ні. Нехай собі іде.

«От що то можуть жіночі язики, – сумно думав Петро Іванович. – Я тій чортовій Дусі таки вирвав би її той поганий язик. От що та капосна наробила. Тепер мусимо з Надією попрощатися. А яка жінка. Та на конфлікт іти – то не діло. Дитину травмувати не можна. А потім ненависть візьметься. Ні, не можна».

Надія похапцем збирала свої речі. Вона не хотіла більше зустрічатися з Петром Івановичем. Не хотіла чути нічого: ні виправдань, ні вибачень, ні того, як йому жаль. Вона не пішла на поїзд, а розпитала у людей та й побігла на автобус, а там уже пересяде.

«Тільки б встигнути. Тільки б поїхати без зайвих слів. Добре радила моя мама. А я її не послухалася. Як не було щастя на світанку, то не буде й на останку. Народ скаже – як зав’яже».

Встигла. Автобус рушив. Тільки б ніхто з розмовами не чіплявся. Господи! Скорше б додому.

А вдома впала матері на груди та й розридалася.

– Що, дочко? Не підійшла? Засватали нашу дівоньку, заморочили їй голівоньку. Там, певно, підростає така собі маленька егоїстка. Все має бути тільки для неї, а більше нікому нічого. Що там про батька думати?

– Ні, мамо. Вона ще зовсім маленька, щоб отак міркувати. Їй же лише шість років. Але я дивуюся з Петра. Хіба можна дозволити дітині вирішувати такі складні речі? Любити дитину – це я розумію. Але хіба ж може вона знати, що їй треба, що їй краще?

– То ти так і не бачилася з його матір’ю?

– Ні. А для чого?

– Все. Забудь. Викинь з голови. Не було нічого. Заспокойся.

Телефонний дзвінок. Між містом.

– Я скажу, що тебе нема.

– Ні. Для чого? Я відповім.

– Надієчко, ну чого ти так швидко щезла?

– Не треба, Петре,нічого казати. Для чого порожні слова? Я дякую тобі за добрі наміри. Але ти сам знаєш, що добрими намірами вимощена дорога до пекла.

– Ти образилася?

– Ні. Я просто не можу собі вибачити, що я поїхала. З мого боку то була дурниця. І з твого також. Діти не можуть за нас нічого вирішувати. І за себе також. Бо вони – діти.

– Надієчко, ну давай ми з тобою будемо зустрічатися. Хоч інколи.

– Ні.

– А дзвонити мені хоч можна?

– Навіщо? Для емоцій? Не треба. Все, Петре, я втомилася.

Він ще щось намагався сказати, але Надія поклала трубку.

– А могло ж бути зовсім добре.

– Не так сталося, як жадалося. Та вже що тепер?..

А там треба було виходити на роботу. Пора було думати про початок навчального року.

 

Цього року Галинка йшла в перший клас. Все було як годиться. Петро Іванович був з Галинкою на першому дзвонику. Дитина була вичепурена, і букет був гарний, і дзвонила Галинка у шкільний дзвінок. Вчителька у доньки поза сумнівом була найкраща. Петро Іванович знав її особисто. Однак, коли Галинка повернулася після школи, вона раптом розплакалася. Петро Іванович ніяк не міг зрозуміти доньчиних сліз, аж доки дівчинка сама йому не розказала.

Всі діти були з мамами. Тільки я одна була з тобою.

Петро Іванович розгубився.

– Не бачу причини для сліз. По-моєму, з татом також добре. А коли нема мами, то що ж робити? Де ти її візьмеш? Ти вже велика дівчинка і маєш це розуміти.

– Я розумію, тату. Але, напевно, нехай би вже була та тьотя. Знаєш, я до школи взяла той малюнок.  Я чесно сказала, що ворона мені допомагала малювати одна тьотя. Вчитлька сказала, що та тьотя дуже добре малює. Отак! І я собі подумала, що було б добре, якби та тьотя жила у нас і була б моєю другою мамою. У мене ж мами однак немає. А так була б. Ми б з нею ворона малювали.

– Ну чому тільки ворона? Ви багато чого могли б намалювати.

– А ще ми з нею на перший дзвінок ходили б.

– Не тільки на перший дзвінок. У вас у школі буде ще багато гарних свят. Ходили б. Звичайно, що ходили б. Але ж ти сама не захотіла.

– І де тепер та тьотя?

– Поїхала до себе в село.

– А це далеко?

– Досить далеко. Поїздом треба їхати.

– А я поїздом ще ніколи не їхала.

– Ще поїдеш. У тебе ще все попереду. Ти тільки починаєш жити.

– А як ти думаєш, тату, та тьотя на мене образилася?

– Ну… Не знаю. Може не образилася, але їй було дуже прикро.

– А ти не міг би її попросити, щоб вона ще до нас приїхала?

– Мені якось незручно. Ми тоді з тобою якось так її випровадили… Словом, не гарно ми тоді з нею повелися.