Увечері Уляна була якась роздратована – посварилася зі своїм кавалером.
– Ні, ти собі уяви: зі мною ходить, а сам за другими очима стриже. Послала я його – і на тому все. Все. Крапка.
– Курортна любов. Нічого не зробиш.
– Ну вже ті чоловіки. Путівки не можуть добути до кінця з одною жінкою.
– Я не думаю, що це для тебе така вже велика трагедія.
– Ні, звичайно. Але прикро. Кого вже тепер будеш шукати. Пізно. Куди б зашитися так, щоб мене і видно не було?
– А куди ж ти зашиєшся?
– Знаю я одне місце. В нашому санаторії. Але сама ж я там сидіти не буду. Занудить. Хіба от що… Ходімо зі мною. Чи в тебе рантка?
– Нема у мене ніякої рантки.
– Твій що? Не телиться?
– А чого йому телитися? Він – порядний мужчина.
– І ти в таке віриш? А може він просто імпотент?
– Та я… Не знаю. Замолодий ще.
– О, тепер молоді ще гірші нездари за тих старих. А ти хоч випитала, чи він жонатий?
– Ні, я нічого не випитувала.
– Тютя ти. Я вже тобі казала. А-а, плюнь та й ходімо зі мною.
І вони пішли. Це була і справді прегарна місцина. Ніби і близько, на території санаторію, а ніби й у якомусь дивавижному відокремленому світі. Така собі природна альтанка. Дерева, кущі, якийсь квіт, ще й дерево зрубане лежить.
– Отут і сядемо, – сказала Уляна. І раптом… Такого Надія він неї й не сподівалася. Заспівала чистим, розлогим голосом.
«Ой ти, місяцю,
Я – зіронька ясная.
Ой ти парубок,
Я – дівчина красная.
Ой ти парубок,
Я – дівчина красная.
В вишневім саду
Я твого коня пасла.
Ой пасла коня
Звечора до півночі.
Припала роса
На мої карі очі.
Не так на очі,
Як на русую косу.
Серце-козаче,
Віночок не доношу».
Надія незчулася, як і вона підхопила ту пісню, і та пісня дивовижно зазвучала на два голоси і потекла у вечірнє оксамитове небо. Дівчата і самі здивувалися від злиття своїх голосів, від проникливої пісні, від того дівочого смутку.
– Ох, і пішла нам пісня, ох, і вдалася, – здивовано і захоплено сказала Уляна. – Давай ще.
– А якої?
– Та хіба ж нічого? Хоча б оту…
« – Вже сонце низенько,
Вже вечір близенько.
Спішу я до тебе
Ти, моє серденько.
Спішу я до тебе,
Ще й до твеї хати.
Чи ти мене впустиш,
Щоб не чула мати?
А як упускала,
За ручку стискала,
А як випускала,
Правдоньки питала.
– Чи ти мене любиш?
Ой, чи ти смієшся?
До другої ходиш
Та й не признаєшся?
– А я тебе люблю
Та й любити буду,
Тільки признаюся,
Що брати не буду.
– Ой, Боже ж мій, Боже,
Що я наробила!
Козак жінку має,
А я полюбила.
Козак жінку має
Ще й діточок двоє.
А моє серденько
Крається надвоє».
Наспівалися, аж заледве не до сліз. От що то робить з людиною пісня.
– Ну, тепер вже можна виходити, – сказала Уляна, витираючи зволожені очі.
Коли вони з’явилися на видноколі, відразу до них кинулися Петро Іванович і Улянин кавалер.
– Де ви були, дівчата, – це Петро Іванович.
– Де ти була, Уляно? Я тебе шукав.
– Де я була, там мене вже нема.
– І все-таки.
– Я вже є. що ти хотів?
– Ходімо. Поговорити треба.
І вони пішли далі від велелюддя.
«Ну, нехай собі розберуться, думала Надія. – Тут все таке швидкоплинне. Незабаром вже і роз’їжджатися. Не думаю, що в Уляни це дуже серйозно. А в тім…»
Петро Іванович стояв поруч і прискіпливо дивився на Надію.
– Надіє, – покликав тихо, немов вихоплюючи її з забуття чи з небуття.
– Де ви були?
Вони на «ти» так і не перейшли. В Уляни з тим якось значно простіше.
– Де я була? А ми з Уляною…
– Вас Сергій шукав. І я також.
– Сергій? А навіщо я Сергієві?
– Завтра вечір танців. То він просив, щоб ми були.
– Не знаю.
– А що тут знати? Я сказав, що ми будемо.
– Ви це сказали досить необачно.
Петро Іванович розгубився.
– Я думав… Після такого тріумфу… А ще, Надія… Ой, шкода, що ви не чули.
Замовк, дослухаючись.
– Ні, не чути. Тут дві дівчини так співали. Вже так гарно. Всі замовкли і їх слухали. А пісні такі, що я таких і не чув.
Надія засміялася.
– Знаю, знаю я ті пісні. Бо то ми з Уляною співали.
Петро Іванович незмигно дивився на неї.
– Ви? Отак? А де ж ви були? Ми ніяк не могли визначити, звідки ж та пісня.
– Є у нас одна така схованка. Ми її нікому не відкриваємо.
– А чому?
– Може ще колись нам захочеться отак поспівати.
– Я не розумію: чому з піснею ховатися треба?
– Я й сама не дуже розумію, але інколи треба. Пісню чути, а нас нема. Щоб ніхто не заваджав.
– Ви, дівчата, ціни собі не знаєте.
– А якби знали?
– Ну… Може це було б навіть зле. Але ви – скарб. Це я про вас обох.
Він обняв Надію за плечі. Тій чомусь не хотілося відкидати його руку. Може тому, що та рука була делікатна і зовсім не вульгарна.
– Ходімо, Надієчко, до моря. Воно кличе нас. Ви не чуєте? Може навіть хоче нам щось розказати.
– Ви також це відчуваєте?
– Так.
– То ходімо.
Але море мовчало. Воно хвилювалося, але нікому нічого не розказувало. Мабуть тому, що тут було багато людей. Дехто мав з собою транзистор і розкрутив його на всю потужність.
– Як можна на море йти з транзистором? Треба ж море слухати, а не ту попсу.
Музика долинала і від якогось примітивного кафе, яке обслуговувало кілька столиків. Тут можна було випити сумнівного вина, соку чи з’їсти морозиво.
– Щось випєте?
– Дякую, ні.
– А морозиво?
– Люблю, але чомусь боюся його їсти в таких непевних закладах.
– Ви маєте рацію.
Шукали більш-менш малолюдного місця, але його не було. Лагідно хлюпала хвиля. А крок від моря – гриміли цикади. Так гриміли, наче це було їхнє свято.
– Незабаром роз’їдемося, – тихо і якось сумно сказав Петро Іванович.
– І наче нічого й не було: ні моря, ні цикад, ні нашого танцю, ні нас.
– Так і виходить, що не було. Мить спинити чи затримати не можливо.
– А якби?
– Що якби?
– Якби ту мить якось затримати?
– Не можна. А може й добре, що не можна.
– Скажіть, Надіє… А вас не дивує. Що я вам нічого не кажу в курортному стилі? Не дивує, що я нічого не приспішую, нічого не пропоную?
– Ні, не дивує. Мабуть тому, що я не прагну розваг.
– А я, Надіє. Дуже боявся, дуже не хотів, щоб ви подумали про мене як про такого собі курортного ловеласа. У мене, Надіє, наміри значно серйозніші.
– Наміри? У вас?
– Так, моя хороша.
– З тим не до мене. Я нінащо серйозне вже не здатна.
– Це вам так здається. Ви унікальна дівчина. Я таку довго шукав. І нарешті знайшов. Але ті розмови не для курорту. Бо тут так чи приблизно так розмовляють всі. Обіцяють, запевняють, клянуться. А я так не хочу. Про такі речі треба розмовляти за межами санаторію і поза терміном, визначеним путівкою.
– О, як тільки я приїду додому, то мені буде не до розмов.
– Чому так?
– Бо там робота мене зачекалася. І мама.
– А я все таки думав, що й чоловік, про котрого вам чомусь не хотілося тут говорити.
– Ні, чоловіка нема. Я не брешу навіть на курорті.