– Ну, Надька, ти сьогодні видала, – так зустріла її Уляна.

– А що?

– Буцім не знаєш. Свята та Божа.

– Ти про танець?

– А про що ж? Так танцювати – і стільки танців скромненько так просидіти!

– Мені просто незручно було відмовити Петрові Івановичу. Ти ж бачила, який він.

– Та бачила, бачила. А я з ним танцюю, стараюся, розказую, яка ти в мене хороша та яка скромна, а вона тут… Такий фортель викинула.

– Який фортель, Уляно? Я танцювала один лише танець.

– Але як танцювала! Я тільки дивилася. Аж рот відкрила з подиву. Всі остовпіли. От тобі й селючка! Не ображайся, тут тебе селючкою прозивають.

– А я й не ображаюся. Селючка – так і є. Це ті розмальовані ляльки?

– Не тільки. Та це не важливо. Ти їм всім носа втерла. І мені заодно.

– А чому тобі? – засміялася Надія.

– Бо і я так думала. Чесно тобі кажу. Особливо, коли ти відмовилася, щоб я тебе трохи підмалювала. А бачиш, Петро Іванович тебе відразу розгледів. Він побачив у тобі щось особливе. Так і пас тебе очима. А який він був у танці. Ти ж танцювала і нічого не бачила. А я бачила все. На якусь мить мені здалося, що він зараз візьме тебе на руки і на тому танець закінчиться. У нього все це було на обличчі написано. Чесне слово.

– Ну, Уляно, давай вже спати.

– Яке там спати! Як ти після такого можеш спати?

– А що, власне, сталося?

– Отакої! Вона ще й питає. Селючка ти і справді. Ти ж сьогодні отак легко взяла і весь санаторій підкорила.

– Та ну. Ти перебільшуєш, Улясю.

– Побачиш завтра. Хоч щось червоне пов’яжи, щоб часом хтось не зурочив.

– Та ну.

– Що ти рознукалася? Таке буває. Не віриш?

– Чому не вірю? Знаю, що таке буває. Але, щоб зі мною…

– Завтра побачиш. Доведеться тобі вроки скидати. Добре, що я вмію. І грошей за те не візьму.

– І справді, давай вже, Улясю, спати. Я гину від втоми.

– Що ти завела – спати та й спати? Я певна, що Петро Іванович не спить. І діджей Сергій теж не спить.

– А до чого тут діджей?

– Бо ти його убила. На повал. Я ж бачила його мармизу. Словом, Надіє, тепер тримайся.

Надія в темряві знизала плечима, але Уляна того вже бачити не могла. А незабаром вони обидві, переповнені емоціями, солодко спали. Перед сном Надія ще встигла подумати:

«Ні, Уляна таки хороша. Он як про мене заговорила. За цілий вечір про себе так нічого й не розповіла».

 

Все почалося ще з їдальні. Розмови, розмови поза Надієними плечима. Не дуже добре. А що зробиш?

– Оце вона?

– Так, вона.

– З вигляду і не скажеш. Селючка селючкою.

– А ти б бачила, як вона танцювала. Таке хіба що на сцені побачити можна. І то не завжди.

– Наступного разу вже і я піду. Подивлюся, що там за диво. Чи може вона не піде?

– Ну да, не піде! Наш Сергій її з дна моря дістане та й на танці приведе. Треба було його бачити.

Всі з ними віталися, наче з давніми друзями. Нарешті з’явився і Петро Іванович. Тут вже й Надія обізвалися на правах вчорашньої співпризерки.

– Спізнюємось, спізнюємось. Хіба можна так довго спати?

– О, дівчата, я вже давно встав. Ще десь о 4. У нас є група любителів вранішнього моря, то ми і ходимо. Апетит нагулюємо.

– Могли б і нас покликати, – незагаялася Уляна.

– Було б тільки ваше бажання.

– Уляно, тебе ж не розбудиш.

– А тебе?

– Мене також.

– У нас спосіб є, як дівчат будити. Перевіриний і певний. Смачного. Після сніданку на море?

– Ясна річ. Погода гарна. Шкода моря, шкода сонця. Дні збігають швидко. Не зоглядишся – а вже й додому.

– Так. Нажаль. Я навіть не розпитав вас, звідки ви, де такі гарні дівчата ростуть.

– Я виросла на Тернопільщині, а Надія – то Львівська панянка.

– Не панянка, а селючка.

А потім Надія щиро засміялася:

– Ви вчора так хоробро про нас розказували. Можна було подумати, що ви все знаєте.

Петро Іванович теж засміявся. Ах, яка у нього усмішка. Заворожуюча!

– Я мусив щось казати. Не міг же я зізнатися, що це наш перший танець. Добре, що я хоч ім’я знав.

– Добре, що запам’ятали.

– Ну, ім’я у вас дуже гарне. Надія! Щось таке, знаєте… Я гадаю, що на наступному танцювальному вечері ми продовжимо свій політ.

– Політ? Який політ?

– А хіба ж це не був політ?

– Не знаю.

– Не позбавляйте мене надії.

– Кажуть, що надія вмирає останньою.

– Живіть, Надіє, довго та щасливо.

– Мужчина, проходьте. І чого ото стовбичити?

Офіціантка проходила зі стравами, а Петро Іванович їй явно заваджав. Але можна якось делікатніше. Та кого здивуєш нашим сервісом?

Розмова продовжувалась і на пляжі. Така собі невимушена розмова на березі моря. Для такої розмови не обов’язково й імена знати. А навіщо?

«А Уляна змилася. Ото смішна. Вона так би хотіла мене обплутати. Не вийде, дівонько… А може і вийде».

– Ви знову про щось задумалися, Надієчко?

– Та… Про дім журюся. Як там?

– А хто ж там вдома, що журитися треба? Чоловік, діти?

– Мама.

– Це важливо. Це святе.

– Випровадила мене відпочивати, а сама там клопочеться. А мені й не відпочивається. Все про неї думаю: як вона там?

– Та впорається.

– А я не створена для відпочинку. Я народжена для роботи.

– І для танців. Ах, який це був танець. Я ще такого не бачив. А тут сам став учасником. Це для мене така нагорода. Тільки не знаю, за що.

Взяв її руку, ніби ненавмисне. І пробігла по його обличчю якась хвиля.

– Ходімо вже у воду, – похопилася Надія. – Он люди вже з моря виходять, а ми ще сухі.

– Давайте попливемо з вами далеко-далеко, аж до буйків. Або й ще далі.

Надія заміялася, дзвінко, по-дівочому.

– Нажаль… Я плавати не вмію.

– Я вас навчу.

– Ой, що ви! Я води боюся.

– А чого її боятися? Життя, кажуть, зародилося у воді.

– А моє життя почалося в полі. Правда-правда. Мене мама в полі народила і в пелені додому принесла.

– А я й не знав, що і в наші дні таке буває.

– Буває. А знаєте, як мене тут у санаторії називають?

– А як?

– Селючкою. Ось як.

– Ну, це навіть недотепно.

– Зате чесно. Так і є. Селючка…

– Я б не сказав, що це образливо. Може саме тому я вирізнив вас з-поміж інших.

– Почекайте. Он лялі ідуть. Вони, либонь, хочуть мені щось сказати.

– Які лялі? А-а, оті…

– Море змило з них вроду. Але, здається, так навіть краще.

– Мені піти?

– Ні-ні. Вчора вони пробували мене образити. Але ця образа мала бути в їхньому розумінні.

– Я знаю. Я вчора з ними розмовляв. То я з вашого дозволу послухаю.

– Так, так. Це може бути цікаво.

Підійшли, привіталися, тепер стояли, переминалися з ноги на ногу, очевидно, шукали слів і не знаходили. Нарешті Віка спромоглася.

– Ви на нас не сердитесь?

– На вас? За що?

– Ну, за вчорашнє. Ми якось так повели себе…

– Та… То пусте, дівчата.

– Ми хотіли просити вас… Щоб ви з нами провели майстер клас.

– Що?

– Ну… Щоб повчили нас танцювати. Ви так класно танцюєте.

– Я танцюю трохи по-колишньому, старомодно.

– За те класно. Наш діджей від вас розум втратив.

– Сергій?

– Так.

– Було б від чого розум втрачати.

– Ні, це було класно. То може ви погодилися б нас трохи повчити? Ми б заплатили, якщо не дуже дорого.

– Я відпочиваю, дівчата. Та й не профі я. Я вчилася танцювати в сільському клубі.

– В сільському клубі?

– Так, дівчата. Я – селючка. Ну, добре. Ми вже підемо, бо ви вже й обсохли, а ми ще й не намокли.