Не всі тії та й сади цвітуть
Море лащилося до берега, хлюпало теплою хвилею, сонце пестило його, а воно посміхалося сонцю, обіймало бажаючих, гойдало їх на своїх хвилях. Тут на пляжі всі усміхнені, здавалося, все тому, що ось тут море, справжнє, живе. Чорне? А може синє? Ні, таки чорне… А над морем кигичуть чайки. Кажуть, що це душі моряків. Може й душі… Хто це може знати?
По самому крайчику води, занурюючи ноги то в мокрий пісок, то у воду, бродить молода жінка. Середня на зріст, струнка, міцна, волосся сховане під купальною шапочкою. На неї можна було б і не звернути уваги, нічим особливим вона не вирізнялася, якби не її загар. Лице, шия і руки покривала міцна засмага, а решта тіла… Дивно. Тіло було білісіньке, наче ніколи і сонця не бачило. Бо таки й не бачило. Надія вперше приїхала на море. Вперше в Криму. А її засмага… Хтось міг би й догадатися. Жінка багато працювала в полі. Про море і про Крим вона читала, знала легенди, щось бачила і по телевізору. А от… Справжнього моря не бачила. А тепер подивилася – і відразу прикипіла до його хвиль, до білих чайок, наче тут біля моря і виросла. Ні, не так. Ті, хто біля моря виріс, звикли до його хвиль. Це для них звичайно. А для Надії ні. Воно було овіяне легендами, населене живими невидимими істотами. Ах, як багато могло воно розказати, тільки треба було навчитися його слухати і розуміти. От Надія і слухала. Та хіба тут щось почуєш? Гамір, сміх, вереск, хлюпотнява. Всі щасливі, бо купаються у тому літеплі.
Мама майже силоміць випровадила Надію на курорт.
– Поїдь, дитино, поки я ще здужаю. Поїдь. Я тут вже сама дам раду з тими городами.
– Ой, мамо. Не звикла я по курортах роз’їжджати. Тільки грошам горе. Що я там буду робити?
– А нічого. Ну хоч трошечки відпочинь, нічого не роблячи. Дехто кожного року так відпочиває. Діти тебе не обсіли. То чому ж не поїхати?
– Зле, мамо, що діти не обсіли, – зітхнула Надія.
– Що зробиш, дочко? Такий твій талан. Просила я в Бога тобі пари – так і не випросила.
Тепер зітхнула мати.
– Та вже, як є, мамо. Що тим журитися? Видно, чогось доброго Бог не мав на похваті, а недоброї долі посилати мені не хотів. Треба йому за те дякувати.
– Може й так.
І от Надія тут. Спершу й роздягнутися соромилася. Ну як вона буде перед людьми гола? Та роздивилася на всіх і зважилася, таки роздягнулася. Купальник простий, з найдешевших, ні бікіні, ні бандани. Воно й добре. Менше уваги привертатиме. А чоловіки… О, вони так і пасуть очима кожну дівчину, кожну жінку. Поспішають, щоб скорше завести знайомство, а там і необтяжливий курортний роман. Днів мало. Требе встигнути. І на неї задивляються. Аякже! Вона ж ще не перестарок. Та можуть собі дивитися, скільки хочуть. Вона не для того сюди приїхала. Хоч мама і сподівалася, що Надія тут когось вполює.
«Не вполюю, мамо, я нікого. Погана з мене полювальниця. От зараз скупнуся, ляжу на лежак під парасолею та й буду читати. Книжка цікава трапилася».
Потихеньку стали вирізнятися пари. Курортна любов. Цікаво за ними спостерігати. А ті чоловіки, що приїхали з своїми жінками, ласо дивляться на чужих, та зась. Мука одна. Сидять сумні та понурі, зітхають та подумки нарікають на свою долю: ні тобі зайве випити, ні цікаве знайомство завести. А ті жінки й дівчата, що лишилися без пари, бо ж чоловіків менше, так і бігають, так і снують. Одна одній ладна очі видряпати, просто так, з відчаю. Тут конкуренція. Надіїна напарниця по палаті Уляна розказувала, що подекуди й сцени ревнощів уже траплялися.
– Ти, Надійко, даремно так, геть усе ігноруєш, – напучувала її Уляна. – Не в черниці ж ти зібралася. Де ж і погогуляти, як не на курорті?
– Ні, Улясю. Ти собі, як знаєш, а мене щось не кортить.
Уляна була, напевно, Надіїна ровесниця, але значно сучасніша. Одяг мала дорожчий та модніший і косметикою не гребувала.
– От увечері підемо на танці. Ти підеш?
– Піду. Танцювати я не буду, але подивлюся, як другі танцюють.
– Я тебе не розумію. Ну чому? Чому ти не будеш танцювати?
– Не хочеться.
– Розворуши себе. Тобі ж нічого не бракує. Ну, селючка ти трохи – то правда. Давай я тебе підмалюю.
– Ні, що ти!
– Я вміру, трішечки. Жінка відразу міняється.
– Ні, Улясю, дякую тобі. Я вже мінятися не хочу. Яка є, така й буду.
– Ти просто дикунка.
– Ну… Розумієш, я відпочиваю і не хочу робити щось таке, чого мені не хочеться.
Надія сиділа на лавці поряд зі статечними жінками і дивилася на тих, що танцювали. Уляна теж танцювала. Час від часу підходила до Надії, весела і розпашіла.
– Ну як? Ти ще не надумалася танцювати?
– Ні.
– І як ти так можеш? Я б не всиділа.
– А я нічого, сиджу.
– То й сиди. А я пішла.
І, нахилившись, шепнула:
– А тебе пасе очима один тип. Імпозантний такий. Він теж не танцює. Помітила?
– Ні.
– Тютя ти. Натуральта тютя.
Та й закружляла далі. Уляна танцювала добре. Хлопці і чоловіки не давали їй перепочинку. А Надія почувала себе цілком комфортно. Тільки-от… Не знала, куди подіти свої спрацьовані руки. Вони не звикли дармувати і весь час шукали собі роботи. Аж наче соромно було просто так сидіти. Тепер і Надія помітила. Що за нею зорить чоловік, з вигляду інтелігентний, може трохи старший за неї. Весь такий підтягнутий, спортивний.
«Чому він не танцює? – подумала. – Не вміє? Ні, не схоже. От… Оголосили білий танець. Жінки запрошують чоловіків. О, Уляна. Зараз вона його запросить. Так і є, запросила. Ото метка. Така своє щастя не прогавить. Що ж, нехай їй таланить. Люблю таких. Хоч сама так не вмію. Такого сприту не маю. Та не шкодую. О, він танцює. І гарно танцює. Ні, не скаче, як сучасні молодики, зате як впевнено, як елегантно веде свою даму. О, з таким би і я потанцювала. Та нехай вже Уляна. У неї це краще виходить».
Між танцями була якась вікторина чи гра. До Надії підійшли дві веселих дівчини, у міні спідничках, зверху майже голі, це, здається, топіки, босоніжки на тоненьких шпильках. Дівчата непристойно голосно сміялися і все дивилися на Надію.
«Чого вони? – непорозуміло дивилася на них Надія. – Як ненормальні. Дивляться на мене і регочуться. Що у мене такого смішного? А якби і було? Що за виховання! Це ж треба!»
А дві розмальовані ляльки раптом зупинилися і затіяли між собою веселу суперечку.
– Ну, Віка, перестань.
– А я тобі кажу, що спитаю.
– Ну для чого це тобі?
– А просто так.
І підійшли до Надії, не стримуючи сміху.
– Скажіть…
І приснули, закриваючись долонями.
«А нігті які! – зауважила подумки Надія. – І як з такими нігтями можна щось робити? А в тім, вони нічого і не роблять».
– Скажіть, а правда, що ви працюєте дояркою?
І призирливий погляд з під наклеєних вій.
– Я, любі мої, і доярка, і телятниця, і пташниця, і городниця. Бо я тримаю господарку і все це вмію і знаю.
– Прийміть наші співчуття.
– А ви – мої.
Дівчата перестали сміятися, скоса глянули на Надію, а потім відійшли, наче якісь принишклі. Тут-таки до них підійшов той інтелігентний чоловік і щось їм довго вичитував. Слів Надія не чула, зате бачила його обличчя. По виразу на його обличчі вона зрозуміла, що то було щось не дуже приємне для дівчат. Ті пробували огризатися, але незабаром замовкли і вже мовчки слухали того статечного чоловіка з єдиним бажанням: чкурнути від нього якнайскорше. Так і зробили. Тільки-но він замовк. Жінки, що сиділи поряд з Надією, теж спостерігали ту сценку, а потім одна, звертаючись до Надії, сказала:
– Які нахаби! Відразу видно, що відпочивають за батькові гроші.
– О, ці вже розважуться, – докинула друга. – У таких путівка не згорить.
– А ви їх добре відбрили, – це до Надії. А та лише стенула плечима. Надії хотілося тільки одного: якось непомітно щезнути. Якось розчинитися у тому млосному п’янкому повітрі або, якщо не можна розчинитися, то, принаймні, опинитися у своїй палаті, поки Уляна ще танцює. Бо Уляна Надію також втомлює. Тепер до ранку буде розказувати, хто їй що казав. Це може цікаво, але не для Надії. Уляна все ще намагається якось Надію «прилаштувати». Уляна ніяк не може зрозуміти, що Надії не до залицяльників. А може так просто стати і піти? А що ж тут такого? Але ні. Не можна. Ті намальовані ляльки все ще поглядають у її бік. Не можна їм показати, що їм таки вдалося зіпсувати Надіїн настрій. Ні, вона вже якось досидить цей вечір. Але більше на такі заходиди вона не піде. А куди піде? А нікуди. А може їй плюнути на ту путівку та й поїхати додому? Завтра ж! Ага, яка розумна. А квитки? З квитками тут складно. Доведеться доїдати санаторні харчі, за які вже заплачено. А ті ляльки? Що вона їм чи вони їй?
– Добрий вечір.
Отуди к бісу! Надія аж здригнулася. Вона так задумалася, що й не помітила, як до неї підійшов той цікавий чоловік, на котрого вони з Уляною звернули увагу.
– Добрий вечір, – відповіла.
– Мені так здається, що нам час вже познайомитися. Петро Іванович з Полтавщини.
– Ну, якщо вам так здається… Надія, – подала руку і вся спаленіла.
– В санаторіях знайомляться швидко. Часу шкода. А ми з Вами он скільки днів втратили.
– Мені часу не шкода. Він і так тут проходить намарно. Змарнований час.
– Бачу, танці вас не захоплюють.
– Абсолютно.
– А може все ж підемо? Підкоримо танцюючих, і тих, що спостерігають?
Завагалася. А може піти? Чим вона гірша за других, тим, що не розмальована? Що не модна? Але ж запрошує її такий імпозантний чоловік. А що? Колись і вона брала в своєму районі призи за танці. І Надія встала. Чоловік наче аж зрадів і гордо повів свою даму у танець. І Надія раптом забула про все на світі. Був тільки цей чоловік, вечір, музика і танець. Пари поступово відходили, і вже кружляли тільки вони. Та Надія навіть того не помітила. Вона вся була у танці, заворожена, загіпнотизована тим вечором чи тим танцем. Рухи її були граційні, це був не танець, а політ.
– Перед вами найкраща пара у цьому танці, – оголосив діджей. – Скажіть, хто ви.
Петро Іванович щось там розказував про них. А Надія все ще була під гіпнозом. І що він міг розказувати? Він же нічого про неї не знає. Всі їм аплодували. І приз – пухнастий іграшковий песик з веселою мордочкою.
– Надіє, – вона наче прокинулася зі сну.
– Ну як ви могли отак сидіти і не танцювати? Ви ж прекрасно танцюєте. Ви – профі.
– Це просто танець був такий і ви.
– Ну до чого тут я? Ви навіть самі не уявляєте, яке приголомшливе враження ви справили на всіх. Діджей аж на лиці змінився. Чесне слово. Тепер мені з вами і потанцювати не дадуть – не потовпишся.